6. Поняття та види принципів трудового права

Під основними принципами трудового права слід розуміти виражені в правових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу в формі основних, керівних положень, основних засад правового регулювання трудових відносин, які визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси його змісту.

До принципів трудового права відносяться в загальному вигляді такі:

• принципи що закріплені у вигляді прав і свобод громадян в Конституції України;

• принципи, що закріплені в КЗпП України;

• принципи, що закріплені в інших нормативних актах України та міжнародних договорах.

В конкретизації – це такі принципи:

1. принцип свободи праці

2. рівноправності в галузі праці

3. договірного характеру праці

4. визначеності трудової функції

5. стабільності трудових відносин

6. матеріальної зацікавленості в результатах праці

7. безпеки праці

8. участі трудових колективів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці та здійснення контролю за додержанням законодавства про працю

9. матеріального забезпечення у разі непрацездатності, настання старості, при хворобі, в зв’язку із материнством.

В літературі сучасні принципи трудового права поділяються на чотири групи:

1) такі, що виражають політику держави в галузі правового регулювання ринку праці й ефективної зайнятості;

2) що містять керівні засади в галузі встановлення умов праці працівників;

3) визначають правове регулювання застосування праці працівників;

4) що відображають головні напрями правової політики в галузі охорони здоров'я і захисту трудових прав працівників

7. Сутність принципу єдності та диференціації правового регулювання трудових відносин.

Принцип єдності і диференціації правового регулювання тру­дових відносин — один з найстаріших принципів трудового пра­ва. Цей принцип, як видно з його назви, передбачає подвійну мету: встановлення єдиних, однакових умов праці для всіх на--йманих працівників і водночас диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних обставин.

Право передбачає застосування однакового масштабу до різ­них людей. Тому і трудове право, встановлюючи у своїх нормах єдині для всіх працівників правила щодо прийому на роботу і звільнення з роботи, робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни і охорони праці, забезпечує всім гро­мадянам справедливі і рівні можливості заробити собі на життя своєю працею.

Єдність правового регулювання трудових відносин означає, що норми трудового права встановлюють високий рівень умов праці, їх повинні дотримуватись усі роботодавці, що здійснюють найм працівників на підставі трудового договору.

Такі єдині норми поширюються на трудові відносини праців­ників державних підприємств, установ, організацій, працівни­ків приватних і колективних підприємств, а також тих осіб, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб (роботодавців).

Водночас трудове право не може не враховувати об'єктивних обставин, зумовлених специфікою галузей виробництва, профе­сійними, статевими, віковими особливостями працівників, міс­цезнаходженням підприємств тощо, які потребують особливого підходу до правового забезпечення умов праці. Всі ці обставини врешті-решт призводять до порушення єдиних правил, що регу­люють застосування праці, і вимагають видання спеціальних норм, які пристосовують загальні правові приписи до специфіч­них умов праці.

У юридичній літературі з трудового права визначають три на­прями диференціації, які залежать від: 1) характеру і особливос­тей виробництва (галузева, міжгалузева і локальна диференціа­ція); 2) статевих, вікових та інших особливостей працівників (суб'єктна диференціація); 3) місця розташування підприємств, установ, організацій (територіальна диференціація).

Усі ці три чинники і зумовлюють прийняття спеціальних норм, які регламентують особливості трудових відносин держав­них службовців, суддів, прокурорських працівників, медичних працівників, працівників освіти, осіб, які не досягли повно­ліття, жінок, інвалідів, працівників, які поєднують працю з навчанням, та ін. Диференціація забезпечується як шляхом при­йняття нормативних актів на рівні законів, підзаконних, у тому числі відомчих актів, так і локальною нормотворчістю. При цьо­му найбільш оптимальному поєднанню загального і особливого у забезпеченні єдності та диференціації правового регулювання з використанням локальних норм слугує рбзробка і прийняття примірних чи типових нормативних актів як основи локальної нормотворчості.