4.2. Мовний світ давньої і нової української літератури.

У Київській Русі перша правописна узвичаєність виникла наприкінці Х ст. під впливом старослов’янського правопису, що прийшов в Україну разом із конфесійною літературою після запровадження християнства

Першою пам’яткою, яка відбивала усі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556–1561). Щоправда окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам’ятках раднішого часу, зокрема Галицько-Волинському літописі (ХІІІ ст.). До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис. Цей правопис став основою, на якій почала формуватись орфографія літературної мови української народності

Історично в Україні існувало два типи літературної мови: слов’яноруська як результат взаємодії старослов’янської (церковнослов’янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської мови і живого українського народного мовлення. Першу використовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мова проста, руська, діалект руський, – у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдовському князівстві. Про це свідчать грамоти XIV-XV ст.

Староукраїнська мова тривалий час перебувала під впливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін, появу нових українських слів. Староукраїнський етап формування правопису української мови припадає на останню чверть XIV-XVІІІ ст. у цей період було написано дві значні лексикографічні праці: «Грамматіка словєнска» (1596) українського мовознавця Лаврентія Зизанія і «Граматика» (1619) М. Смотрицького, який запровадив у алфавіт літеру ґ.

У староукраїнському правописі було розмежовано значення літер ґ і г, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення українських звуків [дж], [дз], узаконено вживання букви й.

Значним був також вплив старослов’янської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а з середини XVІІ ст. російської мови. Зразком такої староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета другої половини XVІІІ ст. Г. Сковороди, напр.:

Всякому городу нрав и права:

Всяка имЂет свой ум голова;

Всякому сердцу своя есть любов,

Всякому горлу свой есть вкус каков.

Або:

Будь славен вовЂк, о муже избранне, вольносты отче, герою Богдане!

Народ у той час говорив інакше, про що свідчили українські народні пісні XVІІ ст. („Їхав козак за Дунай”, „Ой не ходи, Грицю” та ін.), народні думи.

Новоукраїнський етап формування орфографії (ХІХ–ХХІ ст.) є найскладнішим. Із розвитком нової української літературної мови – після видання „Енеїди” (1798) Івана Котляревського (1796–1838) – виникла потреба в новому письмі. Письменники, що творили живою українською мовою, не могли дотримуватися давнього традиційного написання, тому мусили шукати засоби для передавання справжнього звучання слова. Пошук цей був великою мірою стихійним, що спричинило в період з 1798 до 1905 року розроблення майже 50-ти різних орфографічних систем. Найпоширенішими серед них були такі правописи: І. Котляревського, О. Павловського, максимовичівка, „Русалки Дністрової”, слобожанський, Т. Шевченка, кулішівка, драгоманівка, желехівка та ін.

Саме мову Полтави, простих людей відтворив І.П. Котляревський у своєму безсмертному творі „Енеїда”, яка поклала початок новій сучасній українській літературній мові, пор.:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

У 1818 р. вийшла друком „Грамматика малороссійського нарЂчія” українського мовознавця Олексія Павловського (1773–після 1826). Правопис О. Павловського започаткував організацію української орфографії на фонетичних засадах, напр. чергування голосних е,о з і: женити, жонатий – жінка.

Максимовичівка – це історико-етимологічний правопис, розроблений українським ученим-енциклопедистом, письменником Михайлом Максимовичем (1804–1873), теоретично обґрунтований у передмові до збірки „Малоросійські пісні” (1827) та в листі до Г. Квітки-Основ’яненка „Про правопис малоросійської мови” (1841). Основою максимовичівки є правопис І. Котляревського з істотними доповненнями, спрямованими на те, щоб при збереженні існуючої форми слова створити можливість для передавання на письмі діалектних особливостей української мови. Правопис М. Максимовича був складним у використанні й не став популярним у Наддніпрянській Україні. Однак максимовичівка здобула багато прихильників у Галичині, Закарпатті (користувалися до 1945 р.) й на Буковині (до 1895 р.).

Закріпленню норм української літературної мови сприяла поява 1837 року на Західній Україні збірки „Русалка Дністровая” (автори М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), в яку ввійшли народні пісні, оригінальні твори та переклади з сербської та чеської мов. Це була перша книжка в Галичині, надрукована живою народною мовою.

Традиції нової української мови, започатковані у творах І.П. Котляревського, продовжили харківські письменники Г. Квітка-Основ’яненко (1778–1843), Є. Гребінка (1812–1848), П. Гулак-Артемовський (1790–1865), які створили слобожанський правопис. Згідно з цим правописом написання відповідало вимові, послідовно вживалися літери російського алфавіту. Зміни і доповнення, які вносили до правопису різні письменники, розхитали його, і в другій половині ХІХ ст. слобожанський правопис перестали використовувати.

Основоположником сучасної української літературної мови, творцем нової української літератури є Т. Шевченко. На відміну від І Котляревського, мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір, хоча, звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова чи кількох паралельних морфологічних форм він вибирав ті, які чув на рідній Звенигородщині. Народно мовна основа творів Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Заслуга Т. Шевченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови.

Предметом уваги Т. Шевченка була не проста мова, а її зміст в устах народу і народні почуття. Коли в українців з’явився Шевченко, питання про те, бути чи не бути українській мові, українській культурі, перестало існувати. Своїм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень, заявивши про це на весь голос:

Возвеличу малих рабів отих німих.

Я на сторожі коло них поставлю слово.

Значний внесок у розвиток української мови зробили такі письменники, як П. Куліш, М. Драгоманов, М. Старицький, О. Пчілка, І. Франко, Леся Українка, Б. Грінченко, інші.

Попри всі спроби уніфікації, єдності української літературної мови домогтися було дуже важко. На початку ХХ століття Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Т. Шевченка, Галичина й Буковина – галицьким варіантом, Закарпаття – „русинською” мовою.