69, 70. Проблема методу наукового пізнання в філософії XVII ст.: ф.Бекон і р.Декарт.

Філософія Френсіса Бекона (1561-1626) підкорена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Емпірія — досвід, спирання на експериментальне дослідження (а не на ізольоване чуттєве сприйняття) — є для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який доповнюється систематичною логічною роботою. Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованість філософії Нового часу. Декарт — автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Декарт підгримує антисхоластичну спрямованість філософії Ф.Бекона. Однак він не може погодитися з Беконом у оцінці дедукції як методу пізнання. Первинну форму істини Бекон вбачає у чуттях, в емпіричності. Для Декарта це — помилковий погляд, він перелічує випадки, коли чуття вводять людей в оману, і робить висновок, що неможливо вірити тим засобам пізнання, які "хоча б один раз обманювали нас". Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе, є причиною самого себе. Субстанція світу, що існує просторово, — матерія, не може наповнювати простір, існуючи нерухомо. Вона завжди у русі, що зобов'язує нас заперечувати теорію атомарної будови світу, бо інакше ми повинні визнати нерухомі частинки — найменші та неподільні елементи буття (атоми). Рух кожного тіла (Декарт розглядає тіла лише механістичне) відбувається з причин, які лежать за межами даного тіла. Вітрильник рухається завдяки дії вітру, завдяки течії рухається водяний млин, ядро вилітає з гармати завдяки згоранню пороху тощо. Користуючись цим принципом, він заперечує можливість існування порожнечі. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога.

73, 74, 75. Три вирішення субстанційної проблеми: Декарт, Спіноза, Ляйбніц

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проб­леми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом Б.Спіноза вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої струн­кості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спі­ноза вбачав у так званому “геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концеп­цію. За Спінозою, геометричний метод дозволяє ствер­джувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскіль­ки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тоб­то вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.

-тіла та модусу-душі

Тотожне й відмінне в онтологічних поглядах:

Субстанція Б.Спінози	Субстанція Г.Лейбниця
|єдина (Бог тотожний природі)	множинна (частинки - монади)
має атрибути: протяжність і мислення	кожна монада є єдністю духовного і тілесного
у своїй суті незмінна	динамічна, змінна: ніщо у світі не повторюється

Г.Лейбніц захоплювався фі­лософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена суб­станція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та бага­томанітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що" багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії –принцип «усезагальних відмінностей»: у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша — другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм при­таманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).

У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з «наперед встановленої гармонії», Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою впли­нули на формування філософських поглядів І.Канта то.Г.Геґеля