44. Квебек – проблема національної самобутності. 45. Пропозиції та програми уряду щодо вирішення Квебецької проблеми.

У внутрішньополітичному житті Канади найгострішою проблемою в 60-70-х рр. була національна проблема. В країні існує три великі етнічні групи: англо-канадці – близько 40% населення, франко-канадці – близько 27%, інші національні меншини – близько 33% (українські канадці – одна з найчисленніших меншин, більше мільйона громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 60-х рр. Відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація 60-х рр. корінним чином змінила ситуацію.

Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з’явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі з сепаратистських організацій діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети ІІ у 1964 р. Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П.Трюмо, якого 1968 р. було обрано прем’єр-міністром Канади. З його ініціативи 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної мови на федеральному рівні. Значно більше франко канадців ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти. Але остаточне вирішення проблеми Квебеку було здійснення у 80-х рр.

При розгляді проблем Квебека й у «Англійській» Канаді і за кордоном стало вже загальним місцем — говорити про квебекський «сепаратизм». Можливо, у Квебеке маються і «сепаратисти», але в тім, що стосується програми правлячої в провінції і підтримкою більшості, що користається, її населення Квебекской партії, то в ній мова йде про «суверенітет», її прихильники називають себе не «сепаратистами» і навіть не «индепандантистами», а «суверенистами». Політичний суверенітет — перша частина формули «суверенітет-асоціація» — це не те саме, що відділення від Канади, і тут необхідно дотримувати термінологічну точність.

Нове покоління квебекців, яке з’явилося в результаті «тихої революції» 60-х рр. (яка почалася з реформи народної освіти), успішно займається бізнесом, наукою й все в більшій ступені технікою на рідній, французькій мові — по перепису 1996 р., рідній для 81,5% жителів провінції, мові домашнього спілкування для 82,8%, мові, якою вільно володіють 93,4% жителів (тоді як англійською — тільки 40,9%).

46. Шляхи мирного врегулювання конфлікту в Ольстері у 1990 – х роках та їх провал.

Північно-Ірландська проблема, так звана ольстерська проблема, яка має глибокі корені і виявляється у протистоянні двох громад північного сходу острова Ірландія - протестантів і католиків, і дотепер стоїть на порядку денному британської політики. Багато сил, залучених до розв'язання цієї проблеми, налаштовані екстремістськи, використовують терористичні засоби, які суттєво перешкоджають політичному і соціально-економічному розвитку не лише Північної Ірландії, а й усього Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Водночас той факт, що ольстерська проблема є внутрідержавною, не позбавляє її міжнародної значущості. Внаслідок процесів регіональної і глобальної інтеграції, а також через участь іноземних держав і міжнародних організацій дана проблема набуває дедалі виразнішого міжнародного звучання. У цьому контексті досвід уряду Великої Британії з урегулювання ольстерської проблеми становить особливий інтерес.

3) початок 90-х років - сьогодення, характеризується початком багатосторонніх переговорів про подальшу долю Ольстера та зменшення напруження на північному сході ірландського острова. З ініціативи британського уряду в 90-х р. ХХ ст. здійснено низку реформ щодо Королівської ольстерської поліції. Щодо проблеми тероризму британський уряд проводив двояку політику: з одного боку, він намагався знайти з воєнізованими угрупованнями компроміс шляхом переговорів, а з іншого - нарощував військовий потенціал в Північній Ірландії, створював антитерористичне законодавство. В 90-х роках політика британського уряду була спрямована на переговори з лідерами воєнізованих угруповань з метою приборкати хвилю насильства в Північній Ірландії.

Уряд Великої Британії підтримав створення централізованого Управління з житлового питання Північної Ірландії, яке розпочало свою роботу в 1973 р. Головною заслугою цього органу було те, що питання розподілу державного житла перестало бути приводом до загострення релігійної ворожнечі.

15 грудня 1993 р. побачила світ “Спільна декларація миру” прем'єр-міністрів Великої Британії та Республіки Ірландія, або Даунінгстрітська декларація, яка проголошувала, що населення Північної Ірландії має визначити: залишити провінцію у складі Сполученого Королівства чи приєднати до незалежної Ірландії. На запрошення Великої Британії ірландський уряд брав участь у багатосторонньому переговорному процесі, наслідком якого стало підписання Угоди великодньої п'ятниці, а згодом, після проведеного в країні референдуму, відмовився від територіальних претензій на північно-східну частину Ольстера, що усунуло головну суперечність між двома урядами.

Значний вплив на політику британського уряду в Ольстері здійснила адміністрація президента Білла Клінтона. Починаючи з грудня 1993 р., США стали відігравати важливу роль у складних переговорах Великої Британії та Ірландії, кінцевим підсумком було підписання Даунінгстрітської декларації 1993 р. Б. Клінтон здійснив три поїздки в Північну Ірландію - в 1995, 1998, 2000 рр. з метою сприяння активізації мирного процесу на північному сході ірландського острова, а посланець уряду США Джордж Мітчелл головував на багатосторонніх переговорах 1997-1998 рр., у результаті яких була підписана Угода великодньої п'ятниці, яка вселила надію на остаточне розв'язання проблеми в майбутньому.

Певний внесок у примирення протестантів і католиків Північної Ірландії та зближення позицій Великої Британії та Ірландії з цього питання зробили ООН, ЄС, Рада Європи. Але Рада Безпеки ООН так і не ухвалила рішення про введення в Ольстер миротворчих сил, оскільки проти цього заперечував її постійний член - Велика Британія. Європейські організації були безпосередньо зацікавлені у збереженні і підтриманні миру в своєму регіоні. Завдяки новій програмі, затвердженій Європейською комісією, Північна Ірландія отримала 2,7 млрд євро для свого економічного і соціального розвитку в 2000-2006 рр., що дуже важливо для британського уряду, оскільки певною мірою знімає з нього тягар економічної допомоги провінції.