21. Загострення міжнаціональних відносин у Югославській федерації.

Соціальна несумісність республік і країв (демократичні Словенія й Хорватія і комуністичні Сербія та Чорногорія), відмінності в економічному рівні розвитку республік, неадекватному їх політичній вазі у країні, трагічні напластування минулої історії югославських народів і строкатість етнічного та конфесійного складу населення відіграли роль каталізатоpa у процесі розпаду Югославії в 1990—1991 pp. 25 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія й Хорватія, 14 жовтня 1991 р. — Боснія та Герцеговина, 17 листопада 1991 р. декларувала свою незалежність Македонія. Створенням 27 квітня 1992 р. Союзної Республіки Югославії — укороченої "третьої Югославії" у складі Сербії та Чорногорії завершився, в основному, процес державотворення на теренах колишньої СФРЮ.

Розпад Югославії та крах самоврядного соціалізму — єдиний і нерозривний процес, його передумови визрівали під впливом цілої низки чинників. По-перше, після смерті Тіто режим залишився без головної опори та керманича. По-друге, на югославську економіку тиснули іноземні борги, на обслуговування яких Югославії довелося виділити 40 % валютних надходжень. По-третє, внаслідок подій у Східній Європі, Югославія втратила роль буферної держави, а відповідно й інтерес великих держав, котрі раніше всіляко підтримували її. По-четверте, посилення відцентрових тенденцій, викликаних економічними й політичними особливостями самоврядного соціалізму. У цьому ряду і події у Косово, де албанці вже з початку 80-х років XX ст. вимагали статусу сьомої республіки.

22. Політико – економічні передумови міжетнічної боротьбиу сфрю.

Посилення політичних та економічних кризових явищ і особливо поглиблення міжнаціональних суперечностей у багатонаціональній Югославії 80-х років певною мірою були пов'язані з утратою загальновизнаного політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави. Смерть президента Йосифа Броз Тіто в травні 1980 р. стала моментом відліку нового етапу в історії СФРЮ.

За часів Й. Тіто керівництво СФРЮ щоразу при загостренні кризових явищ як у сфері міжетнічних відносин, так і в царині владних структур знаходило необхідні ресурси для стабілізації системи “самоврядного соціалізму”. Звичайно, це були паліативні заходи, і югославський політичний режим поступово втрачав рівновагу і можливості саморегулювання.

Криза югославської федерації назрівала вже давно. Згідно з конституцією 1974 р. СФРЮ була союзною державою, суб'єкти федерації якої також мали певний державний статус, а закріплення самостійності республік та країв звужувало економічні й політичні функції федеральної держави. До федеральної компетенції входили тільки функції забезпечення незалежності й територіальної цілісності країни, регулювання трудового права та відносин на внутрішньому югославському ринку, планування, функціонування валютної системи, органів державної безпеки, ведення зовнішньої політики та економічні відносини з іншими країнами. По суті , конституція закріплювала новий тип федералізму. В умовах поліцентричного етатизму, чи націонал-етатизму, цей тип визначався як “класичний традиційно-політичний федералізм із самостійними центрами влади”. Мова йшла про елементи конфедерації в класичному варіанті федерального державного устрою.

В середині 80-х років виявилися серйозні труднощі у функціонуванні югославського суспільства на основах децентралізованого федералізму. Рішення приймалися вкрай повільно, супроводжувалися складною процедурою погодження усіх точок зору, виконавча влада неефективно здійснювала свої обов'язки. Функції федерації звелися до інституту узгодження інтересів, центр потрапив у цілковиту залежність від республік та країв. Тому на порядок денний висунулося завдання зміцнення єдності федерації в суспільно-економічному, юридичному й територіальному відношеннях шляхом перегляду основних положень конституції.

За конституцією СФРЮ як Сербія, так і автономні краї були суб'єктами федерації, що робило крайове керівництво досить незалежним. Такий стан ніколи не викликав ентузіазму в сербського керівництва. Краї в свою чергу постійно намагалися звільнитися з-під “опіки” республіки. Недовіра та напруга у відносинах керівників республіки з керівниками країв стали переростати у політичну боротьбу незалежних політичних об'єднань.

Югославію того часу порівнювали з ідеальним середовищем для існування одноклітинних організмів, об'єднаних клеєм страху.

Головною причиною міжнаціональної напруженості був історично складений розрив між рівнями соціально-економічного розвитку республік і країв, особливо ставало політичним в умовах різкого погіршення економічної ситуації наприкінці 80-их років. Страйки і демонстрації в Косово на початку 1989 року, підтримані в Хорватії та Словенії, визначили первісні контури найбільшого югославського конфлікту[9,43]. Став очікуваним розкол СФРЮ спершу по відношенню до вирішення косовських проблем, а потім до проблем федерації взагалі. На підтримку позиції Сербії, яка на початку 1989 року ліквідувала автономний статус Косово і Воєводини , стали Македонія і Чорногорія. Хорватія і Словенія засудили політику сербського керівництва. Боснія та Герцеговина зайняли очікувальну позицію.

Різке загострення міжетнічних та економічних проблем привело до колективної відставки всього союзного уряду на чолі з В. Мікуличем. У березні 1989 року на чолі нового кабінету став хорват А. Маркович. Урядова програма довго обговорювалася і була ухвалена скупщиною СФРЮ лише в грудні 1989р.[22,392]. За порівняно короткий строк у СФРЮ були підготовлені необхідні нормативно-правові умови для поступового переходу суспільства на засади політичного плюралізму. Однак, виступаючи в червні 1990 р. в скупщині, голова уряду А. Маркович заявив, що здійснення реформ залежить не стільки від якості самої програми, скільки від взаємопорозуміння та злагоди між народами федеративної держави. Але саме цього в Югославії вже не було.

Таким чином, можемо сказати, що загострення міжнаціональних суперечностей зумовлене:

втратою політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;

історично сформованим розривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;

відсутністю об'єднуючої наднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;

наявністю релігійного фактора.