32. Кемп – девідська угода 1979. І спроба врегулювання арабо – ізраїльського конфлікту.

З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами в урядах арабських країн (Алжир, Лівія, Сирія та Організація визволення Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт стійкості і протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію. Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США - формально «свідок»). «Рамки миру» передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали залишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. Таким чином, автономія надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про майбутнє Єрусалима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського народу на самовизначення.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір складався з преам-були, дев'яти статей і додатків. Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору Єгипет, Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському півострові сил і спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем. До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту. Наслідки Кемп-девідського процесу: 1) створення прецеденту мирного договору між арабською країною та Ізраїлем; 2) посилення позицій Ізраїлю; 3) посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР; 4) єдність арабських країн була порушена; 5) Єгипет певний час перебував в ізоляції.

33. Арабо – ізраїльські відносини у 1980 – х роках і новий етап арабо – ізраїльського конфлікту.

Близькосхідний конфлікт на регіональному рівні був конфліктом між Ізраїлем, з одного боку, і арабськими країнами, об'єднаними в Лігу арабських держав. Міжнародний аспект полягав у тому, що, враховуючи значення цього регіону, в конфлікті від самого початку брали участь позарегіональні, у тому числі великі держави. Біпо­лярна структура міжнародних відносин справляла негатив­ний вплив на еволюцію палестинської проблеми, виступаючи певною мірою як каталізатор її загострення. прикінці 70-х років відбувається трансформація струк­тури арабської субрегіональної системи в дифузну. Єгипет на деякий час потрапив у ізоляцію в арабському світі, що стала наслідком єгипетсько-ізраїльського зближення, підписання кемп-девідських угод (1978 р.) та мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем (березень 1979 р.).

Ізоляція Єгипту в арабському світі завдала йому полі­тичних, економічних та моральних збитків, що мало нега­тивні наслідки й для стану міжарабських відносин. До негативних наслідків слід віднести й посилення від­центрових тенденцій у арабській субрегіональній системі. Утворилося декілька приблизно порівнянних у військово-економічному плані держав — потенційних «центрів сили». До них можна зарахувати Саудівську Аравію, Ірак, Сирію, Лівію, Алжир, Марокко.

Між цими державами розпочалася боротьба за лідерство, при цьому кожна зі сторін активно використовувала пале­стинську проблему, намагаючись виступити ініціатором ц вре­гулювання. Таким чином, кемп-девідський процес певною мірою активізував миротворчий пошук на Близькому Сході.

Дезінтеграція арабського світу дала змогу Тель-Авіву здійснити заходи, спрямовані на зміну регіонального балансу сил на власну користь. Ізраїль посилив агресивний курс стосовно арабів, передусім палестинців. У 1978 і 1982 рр. він вдирається до Лівану, в 1980 р. анексує Східний Єрусалим, у 1981 р. бомбардує Іракський центр ядерних досліджень, у 1985 р. здійснює бомбовий удар по штаб-квартирі ОВП у Тунісі.

Унаслідок агресії Ізраїлю проти Лівану в 1982 р. фактично була ліквідована головна база сил Палестинського руху опору (ПРО), що розташовувались на ліванській території. Зни­зилася політична активність ОВП, яка зазнала глибокої кри­зи, посилилася боротьба між окремими угрупованнями, що входили до її складу.

Військовий та політичний тиск Ізраїлю змусив арабів активізувати зусилля з пошуку мирних шляхів урегулювання палестинської проблеми.

7 серпня 1981 р. саудівське керівництво виступило з важливою ініціативою — комплексним планом близькосхід­ного врегулювання, т. зв. планом Фахда. Він передбачав:

1) вихід Ізраїлю з усіх арабських територій, окупованих у 1967 р., в тому числі з арабської частини Єрусалима;

2) ліквідацію всіх єврейських поселень, побудованих після 1967 р. на окупованих територіях;

3) гарантію свободи відправлення обрядів у святих місцях представниками всіх релігій;

4) визнання права палестинського народу на повернення на батьківщину і сплату збитків тим, хто не бажає повертатись;

5) передачу Західного берега ріки Йордан та сектора Газа під опіку ООН на перехідний період, що не перевищує де­кількох місяців;

6) утворення палестинської держави зі столицею у Схід­ному Єрусалимі;

7) визнання права усіх держав регіону жити у мирі;

8) допомогу ООН у здійсненні гарантій виконання вка­заних принципів.

Таким чином, в основу плану Фахда закладалася теза щодо необхідності близькосхідного врегулювання і розв'язання палестинської проблеми мирним шляхом. Передбачалася можливість визнання арабськими країнами Ізраїлю. План Фахда викликав гостру дискусію в арабських країнах. Нарада голів держав та урядів арабських країн, що розпочалася у Фесі (Марокко) в 1981 р., через декілька годин унаслідок гострих суперечностей поміж учасниками була зупинена. Особливим періодом в історії арабсько-ізраїльського конфлікту стали 90-ті роки ХХ століття, коли завдяки сприятли вим зовнішнім і регіональним обставинам у справі врегулювання конфронтації між Iзраїлем та арабськими державами був досягнутий значний прогрес.