24. Збройні конфлікти і міжетнічна війна в Югославії.

Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 рр. неодноразово намагалося загасити вогнище війни у Боснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду США, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та Герцеговини, яка передбачала припинення воєнних дій у республіці. Було домовлено про новий державний устрій Боснії та Герцеговини: залишаючись єдиною суверенною незалежною державою, вона складається з двох адміністративно-територіальних одиниць, що мають широку внутрішню автономію - Мусульмансько-хорватської федерації (51% території) і Сербської республіки (49 %). ООН санкціонувала створення багатонаціональних сил, здійснює контроль за виконанням мирної угоди. У формуванні цих сил взяла участь і Україна. Проте і через дев’ять років після закінчення війни Боснія і Герцеговина, незважаючи на підтримку миротворчих сил, ще так і не спромоглася стати життєздатною державою.

25. Перспективи мирного врегулювання в Чечні.

Складається враження, що досі світ ще не дійшов до усвідомлення повноти тієї зміни, котру спричинила російсько-чеченська війна 1994-1996 р.р. Чеченську проблему світове співтовариство продовжує рахувати внутрішньою справою Росії. А між тим, питання національного і державного самовизначення Чечні вже давно перетнуло російські кордони. Більше того, результати чеченських уроків варто оцінювати як один з перших серйозних сигналів до ревізії чинних міжнародно-правових норм і реальних, а не косметичних заходів щодо вдосконалення прийомів і механізмів регулювання конфліктних ситуацій між метрополіями і підвладними їм національно-державними одиницями. Детермінуючі фактори чеченської кризи для світу відомі давно. Чечня лише поповнила число жертв ножиць міжнародного права: принципу права націй на самовизначення і декларування гарантій територіальної цілісності держав та непорушності існуючих державних кордонів. Чечня зайняла місце серед Басконії, Каталонії, Ірландії, Квебеку тощо. Різниця лише в тому, що коли практикована цими національно-державними утвореннями (у формі автономій) чи етносами боротьба за незалежність у вигляді терористичних або ненасильницьких актів може гаситися поліцейськими методами, засобами внутрішньодержавної регуляції, то запропонована чеченцями альтернатива - всенародний рух опору, - виявилась далеко серйознішою. Але не менш важливим у цьому конфлікті виглядав інший момент: чеченсько-російська війна продемонструвала хибність загальноприйнятих уявлень про природу сучасних локальних конфліктів. Традиційно вважається, що потужний потенціал небезпеки для світу, людства несе можливість зіткнення великих дерджав. Тому, починаючи з часу встановлення світової біполярної системи, міжнародні інститути перед лицем ядерної небезпеки напрацьовували механізми мирного співіснування саме великих держав. Чеченська криза показала, що розвиток технологій (особливо в військовій сфері) стирає відмінності між великими і малими державами. І малі держави можуть не лише конкурувати чи протистояти великим державам, а й сам локальний конфлікт має всі можливості перерости в глобальний. 1. Утвердження себе як суб`єкта не Російської Федерації, а СНД. Ми далекі від думки, що чеченське керівництво на сьогодні планує повний вихід з системи проросійської політики і сепарації від країн СНДівського простору. Це неможливо, хоча б беручи до уваги геополітичне становище Чечні і її економічні інтереси (до прикладу, у питанні вибору шляху транспортування каспійської нафти позиції Чечні і Росії у відносинах з АМОК однозначно сходяться на “північному” варіанті. Інше питання, що Росія вкладає в поняття “північного шляху”). Не кажучи вже про те, що в рамках СНД Чечня має коло потенційних політичних спільників. Чеченські теоретики не приховують того, що вступ до СНД є одним з етапів здобуття повної незалежності і визнання Республіки суб’єктом міжнародного права. 2. Скріплення позицій серед країн мусульманського світу. Поки що це єдине вікно, через яке Чечня може мати вихід на міжнародну арену. Щоправда, ця позиція знаходить серйозну критику з боку представників демократичного напряму розвитку чеченської державності. Як відзначає відомий чеченський політичний діяч Лема Усманов: “Навіть якщо б усі ісламські країни визнали незалежність Чечні, то все одно це нічого не дало б. Це визнання сьогодні піде не на користь, а на шкоду її міжнародному авторитету. Нам потрібне визнання Заходу”. Дещо по іншому виглядає проблема співробітництва Чечні з Туреччиною. Туреччина є мусульманською країною і одночасно пов’язана тісними економічними і політичними зв’язками (членство в НАТО, інтегрованість в економічні структури Європейського союзу) з Заходом. Зважаючи на “європеїзовану” форму чеченського мусульманства, географічну близкість і наявність певних економічних інтересів, зовнішня орієнтація Ічкерії могла б спрямовуватись на співробітництво з Туреччиною. Тим більше, що перші кроки на цьому шляху вже робилися. Але між Чечнею і Туреччиною існує також суттєва різність національних інтересів у питаннях транспортування нафти з родовищ Азердбайжану (подібна проблема може стати причиною загострення відносин Чечні з Грузією). 3. Питання відношення Чечні до політичних структур Заходу є проблематичним. Не дивлячись на участь спостерігачів від ОБСЄ на виборах Президента і Парламента Чечні, Захід несерйозно оцінює можливість появи на карті світу нової самостійної держави.