18. Політика мулькутуралізму як запобіжний чинник конфліктогенності.

Мультикультуралізм - політика, спрямована на розвиток і збереження в окремо взятій країні і в світі в цілому культурних відмінностей, і обгрунтовує таку політику теорія або ідеологія. Важливою відмінністю від політичного лібералізму є визнання мультикультуралізмом прав за колективними суб'єктами: етнічними та культурними групами. Такі права можуть виражатися в наданні можливості етнічним та культурним громадам управляти навчанням своїх членів, висловлювати політичну оцінку і так далі. Мультикультуралізм протиставляється концепції «плавильного котла» (англ. melting pot), де передбачається злиття всіх культур в одну. В якості прикладів можна навести Канаду, де культивується мультикультуралізм, і США, де традиційно проголошується концепція «плавильного котла». Мультикультуралізм - один з аспектів толерантності, що полягає у вимозі паралельного існування культур з метою їх взаємного проникнення, збагачення і розвитку в загальнолюдському руслі масової культури. Ідея мультикультуралізму висувається головним чином у високорозвинених суспільствах Європи, де здавна існує високий рівень культурного розвитку. У сучасній Європі мультикультуралізм передбачає насамперед включення в її культурне поле елементів культур іммігрантів з країн «третього світу» (в тому числі з колишніх колоній європейських країн).

Критики мультикультуралізму стверджують [джерело не вказано 212 днів], що в підсумку виходить повне руйнування багатовікових культурних засад, розвинених культурних традицій, т. к. подібне змішання завжди веде до усереднення. На їхню думку, якщо низький рівень культурного розвитку мігрантів безсумнівно підвищується, то високий рівень культури цільової країни мультикультуралізму незмінно падає. У 2010-ті роки ряд лідерів європейських країн, що дотримуються правих, правоцентристських і консервативних поглядів (А. Меркель, Д. Кемерон, Н. Саркозі), заявляли, що вважають політику мультикультуралізму в своїх країнах провалилася [1] [2] [3] . Критики мультикультуралізму можуть стояти на позиції культурно-соціальної інтеграції різних етнічних і культурних груп, у відповідності з існуючими законами і цінностями країни. Крім цього, критики можуть наполягати на асиміляції різних етнічних і культурних груп, що призводить в результаті до єдиної національної ідентичності.

19. Російсько – чеченський конфлікт 1999 р.

Друга Чеченська війна — військовий конфлікт між Російською Федерацією та Чеченською Республікою Ічкерією, що відбувався переважно на території Чечні у період з 1999 року по 2002 рік.

В Росії численні політичні діячі висловлювали невдоволення результатами Хасав'юртських домовленостей, вважаючи, що чеченську проблему не вирішено, а тільки відкладено. В цих умовах нова військова кампанія була лише питанням часу. До того ж між 1996 та 1999 роками терористична діяльність чеченців^{[Джерело?]} проти мирного населення на території Росії тривала. Щонайменше 8 масштабних терактів було здійснено в цей час, з яких особливо резонансними стали вибух житлового будинку в Каспійську (Дагестан), в результаті якого загинули 69 людей; напад групи аль Хаттаба на військову базу в Буйнакську; та вибух на ринку в місті Владикавказ (Північна Осетія), що забрав життя 64 людей.

Наступна фаза конфлікту розпочинається у вересні 1999 року. Це – чергова ескалація конфлікту, яка зветься Другою чеченською війною. Стосовно її завершення чи незавершеності існують різні оцінки. Більшість джерел, близьких до російського уряду, вважають війну завершеною, а Чечню – такою, що вступила в мирну фазу пост-конфліктного розвитку. Альтернативна точка зору полягає в тому, що стабільність в Чечні є поняттям відносним і підтримується лише завдяки розміщеним там частинам російської армії. Назвати такий стан речей пост-конфліктним важко. В будь-якому випадку, фазу активний бойових дій завершено. Те, що зараз відбувається в Чечні, можна назвати пост-конфліктним врегулюванням, але дуже складним, напруженим і непередбачуваним.

На початку Другої чеченської війни російське керівництво всіляко давало зрозуміти, що засвоїло уроки Першої. Головним чином це стосувалося інформаційного супроводження війни і тактики її ведення. Російських військ було більше, серед них було більше досвідчених частин, і вони намагалися уникати втрат серед особового складу. Для цього перед введенням до бою піхоти проводилася тривала артпідготовка та повітряні бомбардування. Це уповільнювало темпи операції, але поспішати росіянам не було потреби. Повільно просуваючись вглиб території Чечні, спочатку вони намагалися встановити контроль над північною її частиною (до річки Терек) і утворити таким чином буферну зону. Однак пізніше, в жовтні, російські війська перейшли річку Терек і почали підготовку до штурму Грозного. Операція по захопленню чеченської столиці тривала близько трьох місяців та коштувала російським військам серйозних втрат. Джерела суттєво розходяться щодо точної кількості, але в середньому щоденні втрати можна оцінити приблизно в 40-50 солдат. Тривалі обстріли майже зрівняли Грозний із землею. Врешті, столицю було взято, частина чеченських загонів залишила місто, інші загинули. Центр опору чеченців після цього зміщується до гірських районів, і вони переходять до партизанської війни. Російські ж федеральні органи починають відновлювати контроль над республікою.

В ході такого відновлення основними етапами стали затвердження референдумом нової Конституції Чечні та проведення президентських і парламентських виборів. Чечня потребувала відновлення правопорядку, оскільки із 2000 року в країні постійно тривають теракти. В результаті одного з них в 2004 році було вбито Президента Чечні, ставленика Москви Ахмата Кадирова. Під сильним адміністративним тиском нова Конституція вступила в силу, президентом став проросійський Алу Алханов, головою уряду – син вбитого Ахмата Рамзан.

В ході найбільш активної фази Другої чеченської війни, в 1999-2002 роках загинули 6000 військових російської армії. В 2003 році втрати були на рівні 3000 людей. Втрати серед мирного чеченського населення оцінюються в 15 000-24 000 жителів.