21. Загальна характеристика та основні риси філософії XIX ст. Класичний і некласичний тип філософування.

У 20-30-х роках XIX ст. філософія Г. Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. Відмінності між класичною та некласичною філософією (йдеться про панівні тенденції).

Для К. філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття, єдність світу; відзначається диференціацією напрямів і їх розмежу­ванням; для мислення характерне надання логосу універ­сального значення і розуміння його як трансцендентної основи буття, метафізика постає основним ученням; ідеалом поставала гармонія світобуд., людини і світу, людських відносин у суспільстві. ;гол. засадою виступає співвід­ношення суб’єкта та об’єкта; характерні понятійна форма мислення, виз­начення (дефініції) понять і категорій, логічна коректність їх змісту, намагання свідомо застосовувати закони і правила логіки; соціальній філософії пануючою парадигмою був реалізм; людину розглядали як носія свідомості, як розум у контексті пізнання.

У Н. філософії буття постає як внутрішньо релятивне; спостерігаємо критичний підхід до метафізичного стилю мислення(адекватно осмислювати світ і людське буття); основні типи взаємозв’язків постають як суперечності; різке розрізнення суб’єкта і об’єкта не має такого фундаментального значення; стабільність і тра­диційність категоріального апарата, стилю викладу, жанрів філософської ро­боти не вважаються обов’язковими, з’являються нові жанри: філософська поезія, філософські есе, філософське кіно і живопис; відбувається зміна парадигми; сфера філософського осмислення значно розширюється: предметами дослідження стають позарозумні чинники, проблеми буття людини в соціокультурному середовищі, фізіологічні і психічні основи людського життя.

За вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної: під чає виникнення накл.. філософії відбулася зміна парадигми(норми) філ. мислення.

Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії, а й у літературі, живописі, музиці, науці.

22.Філософія С.К’єркегора та Ф.Ніцше. Основні ідеї.

Постать Фрідріха Ніцше (1844-1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст. Ф. Ніцше високо цінував думку А. Шопенгауара про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Ф. Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф. Ніцше постає першою і єдиного реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до наснаження і виродження життя. Свою позицію Ф.  Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність),а як "імморалізм" (поза моральність). Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння.

Філософія Серена К'єркегора займає особливе місце серед філософських концепцій XIX століття тому, що Кьеркегор вперше відверто виступив проти раціоналістичної системи Гегеля.

Кьеркегор висуває ідею віри в протилежність раціоналістичної традиції, але не заперечує можливостей розуму, не применшує пізнавальних схильностей і здібностей людини. Він тільки, як і Кант, обмежує можливості розуму в пристрої щасливою, справжнього життя людини. Розум не в змозі пояснити божественне диво (диво - одиничне), розум не здатний охопити все багатство і унікальність одиничною людського життя. Ірраціональна віра К'єркегора позитивна, оскільки ніколи і ні за яких обставин не може бути піддана раціональній обробці, тобто віра не може бути раціонально оформлена. У центр своїх філософських роздумів К'є ркегор ставить проблему буття одиничного - єдиного і єдиної людини. Щоб пояснити особливість своєї філософії, Кьеркегор послідовно описує і аналізує три "сфери існування" людини - естетичну, етичну, релігійну.

23.Філософія марксизму. Витоки. Концепція методу, філософська антропологія та філософська історія.

Марксистська філософія виникає в 40-х роках ХІХ ст. як теоретичне відображення глибинних змін у всіх сферах західноєвропейського суспільства і як якісно новий спосіб філософствування. Її соціально-економічними передумовами були: бурхливий розвиток промисловості, протиріччя між суспільним характером виробництва і формою привласнення, зміна структури суспільства (пролетаріат, буржуазія), революційна активність пролетаріату (буржуазні революції). Принциповою відмінністю марксистської філософії від інших філософських систем були:

• по-перше, здійснення нею органічного синтезу матеріалізму і діалектики;

• по-друге, вона розповсюдила матеріалістичну діалектику на пізнання суспільства;

• по-третє, вона найбільш послідовно відстоювала статус науковості.

Натурфілософія та її проблеми розв'язувалися в основному. Енгельс вважав, що свідомість є не чим іншим як продуктом діяльності людського мозку, сама ж людина є продуктом природи, а тому закони мислення і закони природи узгоджуються між собою. Пізнання людиною світу не має жодних меж, оскільки сам світ нескінченний, і пізнання абсолютної істини здійснюється через нескінченний ряд відносних істин.

Однією із центральних у марксистській філософії є філософсько-антропологічна проблематика. Головним висновком Маркса щодо розуміння людини була його концепція соціального відчуження людської сутнісної природи. За Марксом, у людині всі її основні характеристики не є чимось природним, натуральним чи заданим зовні. В людини все є "олюдненим", оскільки людина як індивід існує у зв'язках та взаєминах з іншими людьми.

Концепція філософії історії у марксистській філософії отримала назву "матеріалістичного розуміння історії", яка в ХХ столітті вилилась у різноманітні форми радикалізму. Вони якраз і спричинили ті соціальні катаклізми, які пережило людство у цю епоху.

24.Характерні риси філософії ХХ ст. та основні її напрями.

Класичні принципи виявили на початку ХІХ ст. неспроможність у вирішенні новітніх нелінійних проблем. Це зумовило появу філософських шкіл, які намагаються переглянути фундаментальні принципи філософствування. Однією із таких філософських шкіл був марксизм. Інші представники нетрадиційної філософської думки виступали із антикласичних позицій, повністю відмовившись від старої світоглядної парадигми. Істотними рисами цієї філософії є плюралізм (від лат. pluralis — множинний), що означає багатоманітність її шкіл та ірраціоналізм ("бунт проти розуму"). Але класична раціоналістична традиція, не дивлячись на це, не втрачається. Ряд філософських течій цього часу закликають водночас "прочитати" класику нетрадиційно, з позицій завдань сучасності.

Основні типи напрямків: сцієнтистські, антропологічні та релігійно-філософські.

Сцієнтистські зосереджують основну увагу на філософських проблемах науки і духовно впливають у першу чергу на наукову і технічну інтелігенцію і ті прошарки населення, які бачать ключ до вирішення своїх світоглядних проблем у наукових методах і їх філософському осмисленні.

Антропологічні напрямки охоплюють філософські проблеми людини і специфіку її гуманітарного пізнання. Націлені на художню інтелігенцію і ті прошарки сучасного суспільства, які найбільш гостро відчувають і переживають результати відчуження особистості.

Релігійно-філософські напрямки пов'язані з колом проблем, спрямованих на обґрунтування релігії, духовно зорієнтовані на віруючих, які шукають спасіння від соціальних і духовних колізій у релігії.

25. Сцієнтистські напрями у філософії ХХ ст. (неопозитивізм, «лінгвістична філософія», постпозитивізм)

Сцієнтистські – напрями і течії , що ставлять ф-ю на службу науці.Неопозитивізм насамперед пов’язують з Віденським гуртком, засновником якого вважають німецького філософаМ. Шліка. Мета - дати вичерпне наукове пояснення світу, уникаючи метафізики та ідеалістичної ф-ї. Неопозитивізм оголошує усі метафізичні судження, як і усю метафізику, позбавленими сенсу. Істинні лише логічно-математичні висловлювання. Судження, які ґрунтуються на досвіді, повинні перевірятися експериментом. Така позиція членів Віденського гуртка назив. сцієнтизмом: усі висловлювання, які не можна перевірити за допомогою наукових методів, оголошуються безглуздими. Такої точки зору дотримувалися Р. Карнап, Л. Вінгенштайн, Г. Райхенбах та ін.Аналітична філософія (АФ), надає перевагу аналізу мови як об’єкта дослідження і логіці висловлювань про той чи інший предмет наукового пізнання. Аналітичний стиль мислення вимагає строгості, точності використання термінів. Аргументи і логіка важливіші, ніж отриманий результат. Мета логічного аналізу – пошук “об’єктивних методів, в яких нічого немає від емоційності філософа, крім прагнення зрозуміти (Рассел). Неправильні форми мовлення ведуть до хибних висновків щодо будови світу. Школи АФ висунули 3 програми: АФ розумілася як: 1) формальний аналіз штучної мови (Карнап, Куайн); 2) неформальний аналіз буденної мови (Остін, Райл); 3) формальний аналіз буденної мови (Дамміт, Стросон). Для аналітичної філософії, зокрема напряму Львівсько-Варшавської школи характерні антиірраціоналізм, усунення метафізики.К. Поппер, який належить до постпозитивістів, піддав сумніву можливість вичерпного наукового пізнання світу за допомогою індуктивного методу і прийшов до висновку, що на основі великої кількості спостережень зробити істинні висновки неможливо. Запропонував провести лінію між науковими і ненауковими висловлюваннями за допомогою принципу “фальсифікації” (теорію можна вважати науковою, якщо її можна спростувати). Але найбільше відрізняє К. Поппера від інших неопозитивістів те, що, впроваджуючи принцип “фальсифікації”, він не відкидає метафізики. Отже, К. Поппер говорить про незавершеність наукового пізнання як основу індуктивного методу і критикує інших неопозитивістів за те, що ті хочуть покінчити з метафізикою.

26. Антропологічні напрями у філософії ХХ ст. (екзистенціалізм, персоналізм, фрейдизм, неофрейдизм)

Ідейним попередником екзистенціалізму був Е. був породженням складного і трагічного XX ст. Дві великі "хвилі" Е., в одній з яких відому роль відіграли німці (М.Хайдеггер, К.Ясперс), а в другій — французи (Ж.П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель. Мета Е.- повернути людину до самої себе, відновити "справжність" людського існування, його інтимну "самість". "Екзистенція" ("існування") - переживання людиною свого приреченого на смерть існування. В центрі Е. перебуває суб'єкт, особистість, "я" — суб'єктом не пізнання, діяльності, творчості, а насамперед суб'єкт переживання. Буття людини — буття, спрямоване до свого кінця. Людина — єдина істота, яка знає про свою конечність. Персоналізм – вчення кінця ХІХ-ХХ ст. Предс.: Хокінг, Брайтмен, Муньє, Лакруа, Бердяев, Шестов та інші. Основна категорія цієї ф-ї - "персона", "особистість", яка визнається первинною стосовно матеріального буття. Світ – це сукупність "персон. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа проявляє себе у самовизначенні, в активній творчій діяльності. Ідеал суспільного устрою мислиться як сукупність общин, що складаються з вільних та поєднаних між собою особистостей. Фрейдизм — засн. Фрейд. Дослідж. причини і методи лікування неврозів. Згідно з фрейдівською концепцією в структурі особистості виділяються три елементи: "воно" — неусвідомлена і "передсвідома" сфера психіки; "я" — її свідомий рівень і "над-я", в якому виражаються вимоги суспільства до людини, що обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання,які не зникають, а проявляються у вигляді сновидів. Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фрейд вважав вчення про два протилежні потяги — до життя (ерос) і до смерті (танатос). Як різновид колективного неврозу, він розглядав релігію. Його послідовники Юнг, Адлер, Рейх, Фромм, Маркузе (неофрейдисти) вносили істотні корективи у вчення основоположника. Так, Юнг розробив вчення про "колективне несвідоме", яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуально несвідоме і в якому зберігаються "архетипи" — першообрази, що склалися ще в період становлення людської культури. Фромм досліджував взаємодію між психічними і соціальними факторами, пропонував методи "соціальної терапії" для "оздоровлення" суспільства.

27. Релігійна філософія ХХ ст.. (неотомізм, тейярдизм)

Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм, тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм — вчення про те, що Бог передбачає перебіг усіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. В релігійній філософії робиться спроба осмислення названих ідей і вчень у категоріях, властивих цій формі світогляду, розробки і обгрунтування їх логічними, раціональними методами. Неотомізм—відновленоаф-я Фоми Аквінського, який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою тієї історичної доби, примирити віру і розум. Основні положення томізму: онтології, космології, теодицеї. У оновленому вигляді він став називатися "неотомізмом". Предст. неотомізму — Мерс'є, Сертійанж, Марітен, Жільсон, Веттер, Блохеньський. Відповідно до задумів своїх авторів, неотомізм повинен охоплювати всі основні філософсько-світоглядні проблеми і широким фронтом протистояти матеріалістичним і атеїстичним вченням. Традиційний томізм виходив із того, що існують два види істини: "істини розуму" і "істини одкровення". "Істини одкровення" надрозумні, але не протирозумні. До "істини розуму" відносяться положення про існування Бога. Представникинеотомістського напряму — Марітена, Ранера.

Принцип тейярдизму (Тейяра де Шардена) - ідея еволюції. Еволюція - корінна умова буття і пізнання. Розвиток світу - «космогенез» - він зображує як закономірний процес ускладнення єдиної субстанції - «тканини Універсуму». Тейяр намагається відвести належне місце матеріальним факторам. Тейяр освячує матерію, оголошує її «тілом Христа», «рукою бога». При всіх коливаннях Тейяра верх все ж залишається за ідеалістичної тенденцією, яка становить стрижень його концепції. Ключ до розуміння еволюції Всесвіту Тейяр бачить в еволюції людини. На противагу екзистенціалістським доктринам абсурдності буття Тейяр стверджує, що буття має сенс. Він розкриває наукою, яка виявляє закономірності еволюції, визначає місце і роль людини в космогенезі та релігією, що обгрунтовує можливість наджиття і існування за межами простору і часу духовного центру Універсуму, який об'єднує з собою і рятує від руйнування