38. Проблема походження людини. Еволюціонізм та креаціонізм.

Основні версії походження людини:

• занесення людини (та життя) на Землю із інших світів або планет (інопланетна версія).

• виникнення людини внаслідок реалізації якоїсь фундаментальної космічної програми (версія антропного принципу в будові Всесвіту)

• виникнення людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природно-космічних процесів.

Дуже часто аргум.даної концепції оспорюють. По-перше, те, що насправді людина досить непогано пристосована до суто біологічного виживання, і про це свідчать приклади із життя деяких відсталих людських спільностей. По-друге, відсутність у людини від народження готових навичок людської діяльності в світлі вже розглянутих аспектів людської неспеціалізованості, універсальності та свободи слід розглядати як важливий позитивний чинник людського буття. По-третє, найважливіша вада розглянутих поглядів полягає в тому, що вони акцентують увагу на тому, чому людина не є звичайною твариною, проте не можуть майже нічого сказати, що саме та як робить людину людиною.

1. виникнення людини шляхом еволюції форм життя (еволюційна концепція)(наука доводить, що еволюціонували і рослинний світ, і світ тварин. Певні факти еволюційних змін спостерігаються і зараз; яскравим свідченням є результати мутацій, зникнення деяких видів тварин та рослин, , результати селекційної діяльності людини)

2. створення людини Богом (богами) чи якимись іншими вищими силами (концепція креаціонізму - створення)(в основі лежить впевненість, що людські характеристики не можна логічно та причино вивести із процесів життя або їх умов та обставин: в людині є дещо принципове вище та кардинально відмінне від означеного.)

При всіх відмінностях наявні версії походження людини тяжіють або до еволюціонізму, або до креаціонізму з тими чи іншими нюансами. Крім зазначених у схемі існує ще один варіант пояснення походження людини, і він на перший погляд досить дивний - це намагання довести, що людина взагалі ніколи не виникала, що вона існує в космосі стільки, скільки існує і цей останній.

39. Проблема смерті та безсмертя.

Одним із могутніх, можна сказати майже абсолютних, обмежень для людини постає смерть. Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану. По-перше,смерть не постає зовнішнім у відношенні до життя явищем, яке, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. По-друге,навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі. По-третє,питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душ(релігія).По-четверте,індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури. Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя: історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя; соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.

З питанням про смерть і безсмертя повязане питання про сенс людського існування., знаходження сенсу буття - це питання не лише самопізнання людини, а її самоздійснення; питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Сенс життя: у тому, за що ви згідні віддати своє життя – тобтосенс - це виключно людське явище.

40.Духовне життя людини та його вихідні поняття: свідомість і цінності.

Духовне життя суспільства — це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.

Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво — це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості.

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому. Основна форма, в якій функціонують цінності — ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів.

Вищі цінності — це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності.

41.Структура і функції свідомості.

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття, які формуються унаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети, яка не має безпосереднього біологічного значення. Основні функції свідомості:

• пізнавальна, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу, суспільстві і самій людині.

• творчо-конструктивна, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні предметних форм, не існуючих в природі.

• регулятивно-управлінська, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, його взаємини із зовнішнім світом.

42.Самосвідомість. Її структура і функції.

Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки

Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується_поступово, проходячи наступні етапи:

• Самовідчуття характерне для дітей першого року життя, зароджує самосвідомість і проявляється у спроможності немовляти фіксувати відчуття, що ідуть з власного організму і виражають його потреби.

• Самосприймання виявляється з раннього віку (близько трьох років) через спроможність дитини впізнавати свій зовнішній фізичний образ (наприклад, на фото чи в дзеркалі) та називати себе займенником "Я".

• Саморозуміння - прості форми надання собі певних характеристик з'являються ще в дошкільному віці (близько 4-х років) - діти вже знають свою стать, позначають себе як хорошу чи погану дитину залежно від власних вчинків та реакції на них значимих дорослих. Впродовж всього подальшого життя людина все більше вивчає себе, однак через власні зміни цей процес є динамічним.

Функції самосвідомості:

• пізнавальна – накопичення інформації про власні якості, властивості, прояви;

• оцінкова – формування ставлення до власних якостей, властивостей, проявів;

• регулятивна – побудова власної поведінки на основі знань та ставлень щодо себе;

• захисна – послаблення або й усунення травмуючих негативних емоційних переживань у психіці людини.

43. Свідомість і мова. Свідомість і мислення Свідомість і мова. Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою ф-я мозку. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Протягом віків точаться суперечки щодо сутності С. Богослови розглядають С. як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають С. первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалістична ф-я і психологія вважають С. ф-єю мозку і відбиттям зовн. світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що С. – це реальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та сусп.-ва в цілому. Гол. ознаками С. є відображення світу, відношення, цілепокладання, управління. С. як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка С. як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза С., на розкриття його сутності. С. не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу. Розвиток С. – це, насамперед збагачення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. За формами відображення С.: політична; морально-етична; естетична; наука; релігія; філософія. Свідомість і мислення. Проблема ідеального. В сучасній філ. літ. більшість дослідників вказують на важливу ролі пізнавальної, емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності С. Логічна структура пізнавальної діяльності людини складається із інтуїтивного рівні. На цих рівнях виникають чуттєві і понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення в процесі оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам’ять. Але у пізнавальній сфері С. провідна роль, безперечно належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний усвідомлений характер. Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб’єктивної реальності. Більшість визначень, поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування С. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватися у дійсність шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури. З різноманітного відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам.