12. Особливості соціокультурних, духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії

Новий час — доба видатних досягнень філософії, науки і культури. Першу половину її (XVII ст.) визначають як століття геніїв і вільнодумства, а другу (XVIII ст.) - як століття Просвітництва. Інтелетуальний і духовний потенціал цієї доби спирається на процеси розвитку буржуазних економічних відносин і на великі наукові відкриття Коперніка, Галілея, Ньютона. Виникає не тільки істинно наукове природознавство, але й заснована на праці і її філософському осмисленні якісно нова картина природи. Ця доба внесла зміни у розуміння природного і соціального світу та висунула нові соціально-етичні ідеали:

1. з філософією Нового часу пов'язана методологічна програма наукового пізнання

2. формування нової картини світу з природою у центрі (природо-центризм)

3. визнання людського розуму вищим авторитетом в оцінці не тільки природи, але й суспільства

4. нова концепція людини і суспільства

5. вільнодумство і атеїзм.

Філософія історії Нового часу фіксує перехід від авторитарно-теологічної орієнтації до визнання людського розуму вищим авторитетом в оцінці не тільки природи, але й суспільства (слова Декарта: "Я мислю, отже, я існую"). Не випадково ключовим загально-соціологічним поняттям просвітників П. Гольбаха, К. Гельвеція було поняття "людська природа", якому надавався зміст незмінних властивостей людини. При цьому він по-різному проявлявся в додержавному "природному стані" і в державній організації суспільства ("суспільний договір"). Феодальна державно-правова система розглядалась філософами Просвітництва як посягання на природні права і свободи особистості. За переконанням Гельвеція і Гольбаха, люди, пізнавши закони природи і суспільства (в основі яких лежить механіка Ньютона), у змозі створити істинно гуманне суспільство на основі принципів свободи, рівності і братерства. Цей ідеалістичний і метафізичний погляд на історію випливав із відомої тези "думки правлять світом", а також із розуміння історії як тотальної темряви, що зумовлена невіглаством людей. Саме тут була закладена й соціалістична ідея: якщо середовище формує людину, то необхідно його перебудувати й модернізувати так, щоб воно виховувало у індивідів істинно людські якості.

13. Методологічні пошуки ф.Бекона, р.Декарта та т.Гоббса

Першим філософом Нового часу був англійський політичний діяч Ф.Бекон. У своїх творах він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання. Проте шлях до істини — процес суперечливий. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Перші — це "ідоли роду", зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття. Другі "ідоли печери", які є результатом обмеженого виховання та освіти індивіда. Треті "ідоли ринку" - омани, пов'язані з некритичним ставленням до інформації. Четверті "ідоли театру", орієнтація на авторитети.Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Р.Декарт наполягав на наявності трьох видів ідей: 1) вроджених; 2) тих, що виникають з чуттєвого досвіду; 3) тих, що їх формулює сама людина. За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”.. За Декартом, єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла", є Бог. Отже, Бог у Р.Декарта стає основою і світобудови, і пізнання.

Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т.Гоббс. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Т.Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні властивості речей: протяжність, місце, рух, якість. Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а "знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей.