56. Співвідношення діалектики із метафізикою, релятивізмом, софістикою, догматизмом та еклектикою.

Основними методами філософії є діалектика, метафізика, догматизм, еклектика, софістика, релятивізм.

Діалектика - метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються гнучко, критично, послідовно з урахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби протилежностей.

Релятивізм також може підкріплюватись зовнішніми стимулами, наприклад, усвідомленням того, що існує невизначена множина різних підходів до того ж самого явища, що немає одного єдиного критерію істини, що не існує такого експерименту, який встановив би щось одного разу і назавжди.

Догматизм - сприйняття навколишнього світу через призму догм - раз і назавжди прийнятих переконань, недовідних, «даних згори» і носять абсолютний характер. Даний метод був притаманний середньовічній теологічної філософії.

Еклектика - метод, заснований на довільному сполученні розрізнених, не мають єдиного творчого начала фактів, понять, концепцій, в результаті, яких досягаються поверхневі, але зовні правдоподібні, що здаються достовірними висновки. Часто еклектика застосовувалася для обгрунтування будь-яких поглядів, ідей, привабливих для масової свідомості, але не мають реальної ні онтологічної, ні гносеологічної цінності і достовірності.

Софістика - метод, заснований на виведенні з помилкових, але майстерно і некоректно поданих як справжні посилок, нової посилки, логічно істинною, але помилковою за змістом або будь-якої іншої вигідною для приймаючого даний метод. Софістика була поширена у Стародавній Греції, мала на меті не отримання істини, а перемоги в суперечці, докази «чого завгодно кому завгодно» і використовувалася як прийом ораторського мистецтва.

Метафізика - метод, протилежний діалектиці, при якому об'єкти розглядаються:

• осібно, як самі по собі (а не з точки зору їх взаємозв'язку);

• статично (ігнорується факт постійних змін, саморуху, розвитку);

• однозначно (ведеться пошук абсолютної істини, не приділяється увага протиріччям, не усвідомлюється їх єдність).

57. Буття людини як співбуття. Суспільний характер людського буття.

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від свідомості об’єктивний світ, матерію. Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не конкретні ознаки речей.

Розрізняються основніформибуття: 1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються наш: буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблений людиною; 2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття; 3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне; 4) буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор.процесі) і суспільне буття.

В буттілюдини можна виділити такі сфери: тілесність, свідомість, соціальність і духовність. Виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання людина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри її буття.Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття людини, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тісно пов'язані з тілом й зумовлені ним. З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються передусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло — психіка (свідомість), тіло — соціальність, тіло — культура.

Тіло — психіка (свідомість). Вплив тіла на свідомість можна охарактеризувати поняттями «умова — зумовлене». Тіло не є причиною свідомості, але воно задає умови, параметри буття свідомості. «Я» має реальне буття тільки завдяки тілу. У зворотному ракурсі тіло постає як зовнішня обмеженість свідомості, як межа, поставлена людині її тілесними можливостями.

Тіло — соціальність. Відношення тіла і соціальності має і зворотний аспект: під соц. кутом зору тіло постає насамперед як здоров'я людини, тобто як здатність виконувати певні соціальні обов'язки, здатність забезпечувати власне існування.

Тіло — культура. Мистецтво — хореографія, скульптура, архітектура, живопис, поезія, театр та інше можливе завдяки тому, що тіло людини «вміє» рухатися, чути, бачити, говорити. Тіло та його потреби зумовили мораль. Існує і зворотний вплив культури на тіло. Так відбувається і з тілом людини, включеним у культуру.

58.Індивідуальне та соціальне в людському бутті.

Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не конкретні ознаки речей. Філософська категорія буття включає в себе не тільки вказівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблений людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Індивідуальне та соціальне — це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Поняття „індивідуальне” виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж „соціальне”, навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на грунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі.

В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції: 1) індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом; 2) соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису.

Індивідуальність – це сукупність особливостей, що відрізняють одну людину від інших. Слово особистість застосовується до людини лише з певного етапу її розвитку. Ознаки появи особистості: підпорядкування мотивів, “я сам”, довільна поведінка.

Людина виявляється суцільно оточеною речами і знаками — продуктами діяльності інших людей. Її буття виявляється суцільно опосередкованим, але саме тому — суцільним співбуттям з іншими людьми. Безпечним творцем, власником і розпорядником усіх цих існуючих форм і способів опосередкування, абсолютним посередником між усіма людьми виступає суспільство.

59.Суспільство як система. Структура суспільства.

Соціaльна філосoфія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина.

Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Доцільно виділити такі сфери соціального життя:

• матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання і ін.;

• соціально-політична – соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові;

• духовна – широкий комплкс ідей, поглядів, уявлень, весь спектр виробництва свідомості;

• культурно-побутова – охоплює вироб-ництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, освіта, виховання.

Суспільство – це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об’єднання та злагод. Суспільство існує об’єктивно, незалежно від свідомості та волі людей, хоча вони є головними дійовими особами соціально-історичного процесу.

Основні тенденції розвитку суспільства:

• - посилення ролі суспільного характеру діяльності людей;

• - вдосконалення суспільних відносин;

• - підвищення міри організованості.

60.Протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами як джерело й рушійна сила суспільного розвитку.

Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини.

У трудовій діяльності розрізняють: цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю; знаряддя праці; предмети праці.

Предмети праці — це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Речі, які людина споживає, виготовляються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руди, глина та інші матеріали. Знаряддя праці — це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та природою. Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці. Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства. Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалювалися протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалося виробництво матеріальних благ.

Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву "виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва. У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога. Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв'язку становлять "спосіб виробництва".