46. Поняття пізнання: суб’єкт і об’єкт пізнання, предмет пізнання

Теорія пізнання (гносеологія) досліджує природу, умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. Пізнання - це сукупність процесів, завдяки яким людина отримує, аналізує і використовує інформацію про світ і саму себе. Але інформація і знання - це не одне й те ж. Знати - це не просто отримувати певну інформацію про об’єкт, що вивчається, а й зрозуміти її зміст. Інформаційна діяльність, до якої нерідко зводять пізнання, є лише технічною роботою розуму. Тому пізнання слід розуміти у єдності інформаційної і розумової діяльності.

Пізнання - це така форма діяльності людини, що здійснюється у поняттях на відміну від художніх образів (мистецтво), моральних приписів і оцінок (етика), метафор і символів віри (релігія) і т. ін.

Гносеологія вивчає особливий тип відношень між суб’єктом і об’єктом - пізнавальний. “Відношення пізнання” включає у себе три компоненти: суб’єкт, об’єкт і зміст пізнання (знання). У зв’язку з цим “відношення пізнання” розгортаються у трьох площинах: відношення між суб’єктом і джерелом пізнання (об’єктом), між суб’єктом і знанням, між знанням і об’єктом. У першій вирішується питання: яким шляхом зовнішня по відношенню до свідомості річ стає досягненням розуму в якості ідеального змісту. У другій - виникає комплекс питань, пов’язаних, з одного боку, із освоєнням людиною вже готових, наявних у культурі масивів знань (у книгах, таблицях, касетах, ЕОМ і т.п.), а з іншого - із оцінкою суб’єктом тих чи інших знань: їх глибини, адекватності, повноти для розв’язання тих чи інших проблем. У третій - вирішується проблема достовірності знання, істини та її критерій.

Пізнання здійснюється на трьох основних рівнях: емпіричному, теоретичному, технологічному. Ці рівні дуже тісно пов’язані між собою, і кожен із них відіграє важливу роль в пізнанні. Абсолютизація ролі емпіричного рівня в пізнанні веде до сенсуалізму, теоретичного – до раціоналізму, а технологічного – до технократизму. Вищою формою пізнавальної діяльності (але не духовної взагалі) є наука. Наука - це не тільки система знань, але й діяльність з їх виробництва, поширення й реалізації. Історично наука випливає із неспеціалізованого повсякденного буденного знання. Останнє представлене в культурі у трьох формах: 1) рецептивне, технічне знання (спеціалізоване, але ненаукове, яке характерне для мистецтва, торгівлі, ремесел тощо); 2) протонауки - ніби підготовчий етап становлення науки; 3) псевдонауки - сукупність переконань і дій, що видаються за наукові (алхімія, астрологія, теологія, парапсихологія тощо).

47. Проблеми істинності у пізнанні. Критерій істинності.

Основною метою пізнання є пошук істини. Істина - це властивість знання, адекватність пізнавального образу пізнавальному об’єкту. Основними характеристиками істини є об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і можливість перевірки практикою. Під об’єктивністю істини розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. Безумовно, по відношенню до об’єкта таке історично завершене знання може мислитися як історична “лінія”, до якої ми безмежно наближаємось.

Наші знання в кожну історичну добу можна уявити як момент подібного наближення (процес). Форму виразу об’єктивної істини, яка залежить від конкретних історичних умов, характеризує ступінь її точності і повноти на певному рівні, називають відносною істиною. Тобто, розвиток людського пізнання є постійна зміна одних відносних істин іншими, які більш повно і точно виражають абсолютну істину.

Відносна і абсолютна істини - це різні рівні об’єктивної істини. Кожна відносна істина має у собі частину абсолютної, і навпаки, абсолютна - це межа нескінченної послідовності істин відносних.

Істина і хибність - це особливі оцінки, за допомогою яких ми визначаємо знання: відповідають чи не відповідають вони об’єктивній реальності. Критерій істини не може бути зведений лише до формально-логічної несуперечливості певної системи знань (теорії) або до її “правильності” (зовнішньої узгодженості з об’єктом). Він не може бути зведений і до практики, особливо у соціальному пізнанні. Оскільки сама практика, наприклад, у формі соціально-історичній може набувати “деформованих” і навіть спотворених форм, коли історичні події чи певні реформи відбуваються за “логікою абсурду”, а не за розумом.

Критерієм істини в кінцевому підсумку може виступати лише істинне буття або “буття в істині”.

Наукове пізнання не розвивається у “вакуумі”. Воно має соціальну і культурну детермінованість і певні етичні виміри. Досвід історії переконує нас, що знання - це сила, що наука відкриває людині джерела небаченої могутності і влади над природою. Але той же досвід переконує, що наслідки науково-технічного прогресу часто бувають не на користь людям. Тому наукове пізнання повинне будуватись на усвідомленні соціальної відповідальності, передбачуванні можливих негативних наслідків для людини і людства, повної інформованості про негативи, потенційно закладені в результатах наукових досліджень. Наукове пізнання повинно бути зосереджене у напрямку прогресу на благо людини і суспільства.