66. Людина і природа. Екологічна складова нового гуманізму.

Поняття “суспільство” й “природа” є співвідносними та обмежують одне одного за смислом. Формування і розвиток суспільства відбувається в рамках соціогенезу, де природне зумовлювало соціальне, а соціальне вдосконалювало природне начало. Але природа не може бути зведена до “географічного середовища”, “довкілля”, “загального предмету виробничої діяльності” або “засобу до життя”. Природа є насамперед універсумом, що охоплює усе суще, у тому числі наше пізнання і практичну діяльність. У цьому плані ми - лише частинка цього універсуму, хоча й унікальна за своїми можливостями. Коли ж звужується зміст поняття “природа” (лише до частини універсуму), абсолютизується і протиставляється таке розуміння людині й суспільству, то природа за цих умов втрачає певну самоцінність і відношення до неї з боку людини набуває утилітарного, споживацького характеру. Існують такі основні історичні форми взаємодії людини і природи: а) безпосередня, або синкретична єдність людини і природи (життя у злитті з природою); б) протистояння людини і природи (коли людина намагається панувати над природою, “підкоряти” її своїй волі); в) гармонія, або внутрішньо-диференційована єдність з природою, в якій реалізується ідея коеволюції та морально-ціннісного ставлення до природи. Шляхами подолання екологічної кризи є: а) перехід до “високих” та екологічно чистих технологій; б) подолання стихійних форм суспільного розвитку та хижацького ставлення до природи; в) формування нового гуманістичного світогляду, співзвучного не тільки набутій людиною могутності, але й як такого, що відповідає зміненим умовам, гнучкого і здатного до самооновлення, здатного регулювати спрямовувати розвиток усіх сучасних революційних процесів і змін промисловій, соціально-політичній, науковій і технічній галузях. Глобальна стратегія на сучасному етапі може бути реалізована як на шляхах коеволюції (помірного втручання в природу ефективними природоохоронними заходами, спрямованими на збереження природної багатоманітності й механізмів природної саморегуляції), так й у зрізі еколого-гуманістичної диктатури, що вимагає впровадження політико-правових засад для жорсткого міжнародного контролю над виробництвом і споживанням у всьому світі. Екологічним імперативом сьогодення є намагання уникати дій, які спричинили б незворотні зміни в природі та були б перепоною у збереженні природної багатоманітності. Мета, до якої повинне прагнути людство у XXI сторіччі, - життя із скромним добробутом та істинною людською гідністю.

67. Культура як світ. Суттєві ознаки культури

У XX ст. проблема культури постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології. Це було зумовлене значним ускладненням соціально-історичних процесів наприкінці XIX ст., відбулося зростання соціального спілкування; відбулось певне змішування різних культур, народів та етносів; саме у XX ст. виявилось, що досягнення європейської науки втілені у військову техніку та спрямовані на небувале раніше масове знищення людини; в другий половині XIX ст. почалися процеси формування некласичної культури, що породила болюче питання про саму сутність культури. За словами німецького філософа М. Шелера людини втратила надійні підстави для самовизначення. Це значить, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури. Ознаки культури:

1. Поняття "культура" з’явилося в стародавньому Римі у I ст. до н.е. Поняття це вказувало на перетворюючу активність людини щодо природи. Загального значення набуває лише серед гуманістів XV-XVI ст., а широковживаним стає в добу Просвітництва. Ним позначають усі набутки людей, передусім знання, науку, мистецтво й взагалі все, що називали тоді освіченістю.

2. Культура – продукт творчої діяльності людини як суб'єкта історії. Тому культура є як духовна, так і матеріальна.

3. Культура – це універсальна можливість для людини бути в різних світах і переходити з одного світу в інший.

4. Розвиток культури пов’язаний з постійним становленням нормативно-ціннісних систем, оскільки саме цінності становлять смисловий каркас культури, а сама культура є універсальним ствердженням людських цінностей.

5. Культура – це царина ствердження і нарощування свободи, а разом із тим механізм акумуляції свободи.

6. Культура здійснюється як ствердження самоцінності кожного з її витворів.

7. Буття людини в культурі має два виміри: культурний та буттєвий. У першому – людина виступає як носій певних цінностей, творець культури. У другому – людина постає як самоцінність. Окремо – вони є однобічними і згубними для людини. Життя повинно бути культурним, але й культура зобов’язана бути життєдайною.

Отже, як бачимо, явище культури справді постає, з одного боку складним, а, з іншого боку, важливим для суспільства і людини.