59.Конституційний розвиток Угорщини у XX ст.

У XX ст. Угорщина вступила, відзначивши тися­чоліття своєї державності. Підписавши дуалістичну угоду, Угорське королівство на декілька десятиріч мусило забути про національну незалежність, оскільки поступилося частиною свого суверенітету Габсбурзькій монархії та принципу спіль­ності з Австрією. Однак разом із тим Угорщина отримала багато корисного для себе. Вона набула внутрішньої самостійності, відновила територіальну цілісність королівства в йо­го історичних кордонах, домоглася політичного рівноправ'я з Австрією. Правляча угорська верхівка отримала можливість здійснювати вплив на зовнішньополітичний курс Габсбурзької монархії. В Угорщині був встановлений конституційний лад із Державними зборами (парламентом) та підзвітним їм урядом. Залежно від ставлення до дуалізму угорські політичні сили розділилися на три течії: партія Ф, Деака (більшість у парла­менті), «лівоцентристи» та Партія незалежності. У результаті злиття перших двох у 1875 р. виникла Ліберальна партія, яка взяла курс на посилення мадяризації інших народів Транслей-танії, що відразу спричинило спротив такій політиці. Відверто шовіністичного характеру набули заходи з нагоди тисячоліття угорської держави, яке відзначалося в 90-х роках XIX ст. і було спрямоване на формування «угорської політичної нації», об'єднаної в єдиній державі. Водночас проведені угорським урядом у 60—70-ті роки ліберальні реформи системи держав­ного управління, шкільної освіти, судочинства, взаємовідносин держави з церквою створили сприятливі умови для розвитку капіталістичних відносин. Однак зберігалися й велике земле­володіння, аристократія й дворянство та інші ознаки пере­житків феодалізму й абсолютизму. Та, незважаючи на ці пере­житки, вже на початку XX ст. Угорщина ввійшла в число країн із розвинутим сільським господарством та переробною промис­ловістю. У грудні 1890 р. була створена Соціал-демократична партія Угорщини (СДПУ), яка очолила економічну й політичну боротьбу робітників різних національностей, приділяючи вели­ку увагу просвітницькій роботі та створенню профспілок. Активна пропагандистська діяльність марксистських агітаторів (із використанням преси) сприяла залученню до соціалістично­го руху і збіднілого селянства. Значною мірою саме через це в середині 90-х років XIX ст. сталися великі виступи аграрного пролетаріату, які отримали назву «аграрно-соціалістичний рух», оскільки його учасники вдавалися до суто пролетарських методів боротьби - страйків, демонстрацій та інших активних акцій протесту. На початку XX ст. в Угорщині тривав процес формування різних політичних течій, найбільш впливовою серед яких була аграристська. Невдовзі цей рух було оформлено в Селянську партію, яка домагалася пристосування зовнішньополітичної та торговельно-митної політики монархії до потреб та інте­ресів Угорщини. На зламі XIX—XX ст. угорська правляча верхівка все більше уваги приділяла ревізії дуалістичної Угоди 1867 р. Угорське королівство, як і вся дуалістична габсбурзька мо­нархія, на початку XX ст. було багатонаціональним утворен­ням. До його складу входили словацькі та хорватські землі, Трансільванія, Підкарпатська Русь, Банат, Бачка, Бургенланд. З 18 млн жителів (1910) у Трансільванії угорці становили 54,5 %, румуни - 16 %, словаки - 10,7 %, німці - 10,4 %, українці (русини) та серби - 2,5 %. Водночас розвиток капіталістичних відносин сприяв форму­ванню буржуазних прошарків та інтелігенції в неугорських на­родів Транслейтанії, які здебільшого визнавали існування єди­ного багатонаціонального королівства, хоча й мали свої до­сить помірковані національні програми. Зростання національ­ної самосвідомості цих народів привело до того, що нацмен­шини перестали задовольнятися культурною автономією та проголошенням рівних можливостей згідно з конституційними нормами королівства. Усе це відбувалося в країні, де «титульний» угорський ком­понент мав сильно розвинуту національну самосвідомість. У першому десятиріччі XX ст. У Транслейтанії посилюються вимоги неугорських народів до національної самостійності. Так, у передвоєнні роки посилюються культурно-національні контакти між чехами та словацьким населенням Угорщини. у 1905 р. на виборах до Державних зборів Ліберальна партія, яка перебувала при владі тридцять років, зазнала поразки, а більшість голосів отримала коаліція опозиційних партій (Партія неза­лежності, Конституційна народна та Католицька народна партії). Національна опозиція припинила «пасив­ний спротив», який паралізував політичне життя Угорщини в 1905-1906 pp., відмовилася від своїх військових та інших ви­мог, що означало фактичну капітуляцію перед Габсбургами. Так, уже в квітні 1906 р. був сформований новий коаліційний уряд, який очолив прихильник збереження дуалістичної систе­ми Ш. Векерле, а в 1907 р. після ухвалення угорським парла­ментом була укладена нова австрійсько-угорська економічна угода на наступні десять років. спроби зближення угорської демократичної опозиції та пред­ставників національних сил південних слов'ян мали місце наприкінці 1905 p., коли «хорватсько-сербська коаліція» вба­чала сенс у союзі з Угорщиною та підтримувала її прагнення до незалежності. Але ці можливості не були використані, а королівство залишалося в межах монархії. У середині лютого 1910 р. на основі Ліберальної партії І. Тіса створив нову - Національну партію праці (НПП), яка ре­презентувала інтереси промислово-фінансових кіл та великих землевласників. Уже на червневих (1910) парламентських ви­борах, виступаючи під гаслами врятування країни від загрози анархії, забезпечення порядку й «нарощування сил нації», відновлення повної гармонії між «нацією та королем», вона здо­була перемогу, отримавши 258 (з 413) депутатських мандатів. У травні 1911 р. уряд запропонував парламенту законо­проект про реформу збройних сил, згідно з яким передбачало­ся збільшення чисельності рекрутів на сорок тис. осіб. Проти цього спільно виступили СДПУ та Партія незалежності, а у Бу­дапешті та в інших містах до весни 1912 р. стали відбуватися масові антимілітаристські маніфестації. Демонстранти висту­пили проти загрози війни та за загальне виборче право. Після обрання у травні 1912 р. головою палати депутатів Державних зборів І. Тіси опозиція, керована СДПУ, оголосила загальнонаціональний політичний страйк. Однак поліція та війська розігнали маніфестантів. Уже 4 червня до залу засідання пар­ламенту для залякування опозиції були введені підрозділи поліції. Саме в таких умовах відбувалося голосування з війсь­кової реформи, під час якого був здійснений невдалий замах на І. Тісу. Для Угорщини 1912-1913 pp. були позначені різким зниженням працездатності парламенту, функціональність якого була значно ослаблена авторитарними методами його «енергійного» голови - І. Тіси. З липня 1913 р. він само­владно очолив уряд. Розпорошеність демократичного табору національної опозиції та робітничого руху й нерішучість їхніх лідерів не дозволили організувати протидію встановленню в Транслейтанії фактичної диктатури І. Тіси. Але навіть на тлі певного занепаду політичної демократії та утвердження авто­ритаризму в Угорщині відбувся процес формування опозиції, яка оформилася у вигляді Народної радикальної партії (НРП). Програма радикалів включала кардинальні демократичні перетворення, а також проведення аграрної реформи й до­сягнення митної незалежності Угорського королівства. Лідери НРП вміло експлуатували популярні серед населення соціалістичні ідеї та прагнули до співробітництва з СДПУ.