48.Відновлення єдиної німецької держави у кінці XX ст.

Після закінчення Другої світової війни, за умовами Потсдамської конференції, східна Німеччина була виділена в радянську зону окупації та спочатку управлялася радянською військовою адміністрацією. Незабаром до урядової діяльності була залучена Соціалістична Єдина партія Німеччини (СЄПН), яка у вересні-жовтні 1946 р. перемогла на виборах до органів місцевого самоврядування та земельних парламентів (ландтагів). Були проведені реформи соціалістичного характеру (конфісковано майно монополій, здійснена аграрна реформа). У березні 1948 р. Народний конгрес Східної Німеччини обрав Німецьку народну раду й доручив їй виробити конституцію майбутньої держави.

7 жовтня 1948 р. Народна рада оголосила про створення Німецької Демократичної Республіки (НДР) як самостійної держави. Уряд СРСР передав функції управління від радянської військової адміністрації урядові НДР. Відбулися вибори до законодавчої палати НДР. У 1952 р. конференція СЄПН прийняла рішення про будівництво соціалізму в НДР. Нова Конституція НДР (1968 р.) констатувала факт ліквідації в країні всіх форм експлуатації людини людиною. Тим часом Західна Німеччина все більше й більше обганяла Східну Німеччину за рівнем промислового розвитку, життя та ступенем демократичного розвитку.

Восени 1989 р. розпочався новий етап в історії Німеччини. Народний рух, започаткований у м. Лейпцизі та м. Берліні, скинув комуністичний уряд, як тільки стало відомо про нейтралітет дислокова­них на території Східної Німеччини радянських військ. 1 жовтня 1990 р. в Москві між СРСР, США, Великобританією, Францією, ФРН і НДР був підписаний Договір про остаточне врегулювання питання щодо Німеччини. П'ять колишніх земель НДР стали землями (суб'єктами федерації) ФРН. У зв'язку з об'єднанням Німеччини Конституція 1949 р. зазнала певних змін, але продовжує діяти.

Отже, в сучасних межах Німеччина існує з 3 жовтня 1990 р. -дати вступу колишньої НДР до складу ФРН.

53.Розвиток Великобританії у новітній період.

Організація державної влади

У XX ст. та на початку XXI ст. Великобританія залишилася конституційною монархією, що ґрунтувалася на принципові роз­поділу влади. Згідно з англійською правовою доктриною, провідне місце в системі органів державної влади посідає глава держави -монарх. Він визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації, главою церкви, головнокомандувачем збройних сил. З огляду на те, що монарх - фігура політично нейтральна, він постає як гарант стабільності в державі та суспільстві. Свою владу монарх отримує в спадок (трон переходить до старшого сина, а якщо його немає-до старшої дочки). Статутне право та королівські прерогативи встановлюють для монарха значні повноваження, однак, відповідно до конституційної угоди, монарх "царствує, але не управляє". Королів­ські прерогативи не походять від Парламенту й поділяються наособисті (право на атрибути монаршої влади; право на утримання коштом держбюджету; право мати королівський двір; право на королівські імунітети (недоторканність) та політичні (їх називають "сплячі прерогативи", бо використовуються вони за порадою з Прем'єр-міністром і урядом: у сфері внутрішньої (у галузі управління, судовій, законодавчій) та зовнішньої політики (оголошення війни й укладення миру, міжнародних угод тощо)).

Починаючи з XIII ст. й до сьогодні при главі держави діє Таємна рада, що є дорадчим органом. До їїскладу належать міністри Кабінету, судді Апеляційного суду, архієпископи англіканської церкви, спікер Палати громад та інші вищі посадові особи-усього 300 осіб. Форум для засідання Таємної ради - 3 особи, тому, зазвичай, у засіданні беруть участь кілька членів. Таємна рада приймає рішення від імені монарха у формі прокламацій і наказів, може утворювати різно­манітні комітети. Британський Парламент складається з трьох структурних компонентів - Корони, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Палата лордів складалася зі спадкових і духовних лордів, довічних перів, ординарних лордів з апеляцій, загальна кількість яких на кінець XX ст. становила близько 1300 осіб. Парламентські акти від 1911 р., 1958 р., 1963 р., 1999 р. є основними нормативно-правовими актами, що регулюють сучасне становище Палати лордів. У XX ст. верхня палата Британського Парламенту зазнала суттєвих змін. Довічні пери призначаються відповідно до Акта про перів (1958 р.). Ними є представники політичної, економічної та культурної еліти, котрі на­бувають цього статусу за особисті заслуги й досягнення. Нижня палата Парламенту Великобританії - Палата громад -формується на основі загальних, рівних виборів таємним голосуван­ням на базі мажоритарної системи відносної більшості. Згідно з Актом про Парламент (1911 р.), термін її повноважень - п'ять років (раніше сім). Загалом у Палаті громад засідає 635 депутатів. Для попереднього обговорення законопроектів створюються комітети (звичайно їх сім-вісім). Для організації роботи Палати громад з-поміж її депутатів обира­ють спікера, що забезпечує зв'язок між Палатою громад і монархом.

Актами про народне представництво в XX ст. було здійснено низку реформ у сфері виборчого права. Так, у 1918р. новий виборчий закон увів загальне виборче право для чоловіків (з 21 року, ценз осілості 6 місяців або володіння "приміщенням для ділових занять") і часткове виборче право для жінок (не молодші за ЗО років, повинні мати не­рухомість, річний прибуток не менше від 5 фунтів стерлінгів або пере­бувати в шлюбі з особою, що задовольняє останню умову). У 1928р. жінки були зрівняні у виборчих правах з чоловіками. У 1948р. скасували подвійний вотум, а в 1969 р. віковий ценз було знижено до 18 років.

Британський уряд у XX ст. остаточно перетворюється на централь­ну ланку політичної системи. Уряд Великобританії має досить своє­рідну структуру: Кабінет (власне уряд) і офіційний уряд не збігаються. Кабінет складається з 20-22 міністрів найупливовіших міністерств (Прем'єр-міністр, лорд-канцлер, канцлер Казначейства, міністр внутрішніх справ тощо). Кабінет містить, так званий, "внутрішній кабінет" - неформальне об'єднання трьох-п'яти міністрів, які користу­ються довірою Прем'єр-міністра. Офіційний уряд формує Прем'єр-міністр з депутатів правлячої партії в кількості близько 100 осіб і склада­ється він з чотирьох груп: 1) міністри, що займають ключові позиції та належать до Кабінету; 2) міністри без портфелів, члени уряду, що обіймають традиційні посади -лорд-голова Ради, лорд-охоронець печатки та ін.; 3) державні міністри, які є заступниками найупливовіших міністрів; 4) молодші міністри - призначаються для забезпечення зв'язку між міністрами та Парламентом.

Усі питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішує Кабінет, який, фактично, здійснює найвищу виконавчу владу. Компетенція Кабінету, яка була визначена ще в 1918 p., не залежить від його політичної орієнтації та зводиться до такого:

• визначення політичного курсу держави, що затверджується парламентом;

• реалізація контролю за виконанням актів парламенту;

• здійснення постійної координації діяльності органів виконавчої влади. Вирішальну роль серед членів уряду відіграє Прем'єр-міністр.

Ним призначається лідер партії, що на виборах отримала більшість місць у Палаті громад. Він здійснює загальне керівництво урядом, підтримує постійні відносини між монархом і урядом, обіймає посаду Першого канцлера Казначейства, формує уряд.

Судова система Великобританії

У Новітні часи судова система Великобританії не зазнала суттєвих змін. Незважаючи на численні судові реформи, вона лишається децентралізованою. Вищою судовою інстанцією Об'єднаного Королівства є Палата лордів, яка розглядає апеляції апеляційних інстанцій Англії, Уельсу та Шотландії.

У1971 р. і 1981 р. була проведена реформа Верховного суду Велико­британії. Його було поділено натри палати: Апеляційний суд (склада­ється з цивільної та кримінальної колегій і розглядає апеляції на по­станови інших судів); Високий суд (має три відділення: королівська лава (у першій інстанції розглядає найбільш складні цивільні справи й апеля­ції на вироки магістратських судів), канцлерське відділення (у першій інстанції розглядає цивільні справи, пов'язані з власністю, банкрутством тощо), сімейне відділення (розглядає скарги на рішення магістратських судів з усіх сімейних справ); Суд Корони (у першій інстанції за участю присяжних розглядає найбільш серйозні кримінальні злочини, а також апеляції на вироки та рішення магістратських судів).

Суддів Верховного суду призначає монарх на довічно за рекоменда­цією лорда-канцлера з баристерів (юристів, які мають право виступати виключно у вищих судових інстанціях).

Найнижчу ланку британської судової системи утворюють суди графств (їх налічується близько 350) та магістратські суди.

Поряд із судами загальної юрисдикції, діють і спеціалізовані суди (трибунали, що утворюються за галузевим принципом (Суд з розгляду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові трибунали та ін.)).

Основні зміни в праві

Основним джерелом права Великобританії Новітнього періоду стають законодавчі акти, що поступово витісняють прецедентне право. Важливе місце серед правових джерел посідають акти делегованого законодавства - акти органів виконавчої влади. Використовується, як і раніше, судова практика. Зростання масиву нормативного право­вого матеріалу й поява значної кількості нових видів правових актів гостро ставили на порядок денний проблему систематизації та ко­дифікації законодавства. Здійснювалося це, здебільшого, виданням узагальнених законодавчих актів, які об'єднували в собі раніше ви­дані законодавчі положення з унесеними до них змінами (Акт про крадіжки (1968 р.), Акт про кримінальне право (1967 р.) тощо).

Подальшого розвитку набувають майже всі галузі права. Зокрема, істотних змін зазнає центральний інститут буржуазного цивільного права - право власності. Закон про власність (1925 р.) наблизив земельну власність до загальноправового режиму нерухомості. У роки Другої світової війни дозволяється проводити реквізиції, вилучати земельні ділянки, майно та ін. Розвивається державна власність. Здійснюється це, переважно, через націоналізацію та зрос­тання державних інвестицій у провідні галузі економіки. Актуальності набуває питання співвідношення прав власника й орендатора. Основні права останніх було визначено Законом "Про реформу лізгольдів" (1967 р.), яким надавалася можливість мешканцям викупати будинок або отримувати продовження оренди до 50 років.

Для шлюбно-сімейного права характерним було поліпшення право­вого становища жінки в родині, суспільстві, на виробництві. Так, після Першої світової війни були значно розширені майнові права заміжньої жінки. У 1923 р. законодавство надало жінці право на розлучення в разі зради чоловіка. Багато змін у сімейне право було внесено в 1964—1969 рр., зокрема шлюб розглядався як різновид контракту, а єдиною формою його припинення залишалося розлучення для якого було значно спрощено формальності та процедури. Зберігається правова відповідальність батьків за дії дітей до виповнення їм 18 років.

Соціальне законодавство передбачило запровадження соціаль­ного страхування на випадки хвороби, інвалідності, родів тощо. Основні закони в цій сфері прийнято в 1970-1980 рр. Трудове законодавство спрямувало свої зусилля на охорону праці, техніку безпеки, встановлення нормальної тривалості робочого дня, порядку виплати заробітної плати. Важливу роль у трудових відносинах починає відігравати колективний договір.

Кримінальне право розвивається в напрямку спрощення й модернізації, ліквідації анахронізмів, гуманізації та оптимізації покарань. У 1948 р. були відмінені каторжні роботи, а 1967 р. скасовано розподіл злочинів на фелонію тамісдимінор. Значна увага приділяється політичним злочинам.