22.Встановлення другої імперії. Конституція Франції 1852 року.

Після набуття чинності Конституції Другої республіки 10 груд­ня 1848 р. були проведені вибори президента. Балотувалося шість претендентів. Перемогу одержав Луї-Наполеон Бонапарт, небіж Наполеона І, кандидатуру якого підтримали всі монархічні партії, більшість буржуазії та селянства. Саме він раніше двічі (в 1836 р. і 1840 р.) намагався захопити владу у Франції та відновити наполеонів­ську імперію. Отже, главою республіки став її найлютіший ворог, авантюрист, який мріяв про імператорську владу.

Після президентських виборів урядова влада у Франції, фактично, перейшла до рук монархістів (легітимістів, орлеаністів, бонапартистів), які об'єдналися в "партію порядку". Між ними розгорілася боротьба за владу. Перемогу отримали прихильники президента- бонапартисти. Вони виступили за перегляд Конституції 1848 р. і, зокрема, за відміну тих її статей, котрі забороняли переобирати одну й ту саму особу президентом на другий строк. У такий спосіб бонапартисти сподівалися продовжити перебування Луї-Наполеона при владі, а далі - відновити імперію.

2 грудня 1851 р., нібито захищаючи республіку від змовників, Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі було оголошено військовий стан, Національні збори розігнано, деяких депутатів заарештовано. Так встановлено відкриту військову диктатуру. Показово, але плебісцит (усенародне голосування) схвалив дії президента ("за" віддано понад? 000 000 голосів, "проти" -600 000). У січні 1852 р. прийнято нову Конституцію, що передавала президентові на десять років усю повноту влади в країні, а через рік після бонапартист­ського перевороту, 2 грудня 1852 р., у Франції відновлено монархію, так звану, Другу імперію, а Луї-Наполеона проголошено імператором під іменем Наполеона НІ.

За Конституцією, президент був главою збройних сил, призначав міністрів, від його імені здійснювалося правосуддя, парламентарії та посадові особи приносили йому присягу на вірність, він проголошу­вав стан облоги, видавав декрети й затверджував закони. Поступово в країні були знищені буржуазно-демократичні свободи, скасоване місцеве самоврядування, до нуля зведена парламентська система. Державний лад Франції набуває все більш авторитарного характеру.

Політичний авантюризм Наполеона III призвів до війни з Пруссією (суперечка за іспанський престол). У цьому зіткненні Наполеон III зазнав поразки та разом зі своєю величезною армією (100 000 осіб) ганебно здався під Седаном у полон прусським військам. Капітуляція відбулася 2 вересня 1870 р., а 4 вересня нова революція в Парижі повалила імперію Наполеона III. Франція знову стала республікою.

18.Цивільний кодекс Наполеона та його правовий аналіз.

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематиза­цію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. Причина невдач - часті зміни груп, які перебували при владі, розбіжності в їхній ідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьох законів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів - Цивільний, Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний.

Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Кодекс складався з трьох книг, які поділялися на титули, глави та статті (всього 2281 стаття).

Книга перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізич­них осіб (неюридичних корпорацій). Усі французи (крім заміжніх жінок) були рівними та мали цивільні права. Перша книга також регулювала сімейні відносини. Визнавався тільки цивільний шлюб. Шлюбний вік для чоловіків становив 18, а для жінок 15 років. Шлюб укладався на добровільній основі, але син, якому не виповнилося 25 років, дочка, що не досягла 21 року, могли одружуватися лише за згодою батьків. Обмежувалася влада батьків над неповнолітніми дітьми. Кодекс допускав розлучення, але тільки з поважних причин (невірність, зловживання, грубе поводження чи образа одним з подружжя іншого). Ініціатором міг стати будь-хто з подружжя, але для жінок причин для розлучення визначалося менше. Відносини в сім'ї заснову­валися на владі в сім'ї чоловіка та батька. Дружина була обмеженою в правах. Вона без згоди чоловіка не могла виступати в суді, дарувати, купувати чи продавати майно, їй належало жити з чоловіком і завжди слідувати за ним. Діти поділялися на законних (народжених у шлюбі) та позашлюбних. Заборонявся пошук батьківства. Друга книга — "Промайне та різні видозмінювання власності" — присвячена регулюванню майнових відносин, а саме: праву власності, узуфрукту (володінню чужим майном з правом користу­вання прибутками від нього), сервітуту (праву користування чужим майном у певних межах). Кодекс давав класичне визначення права приватної власності. Важливе значення приділялося власності на землю. Власник земельної ділянки вважався абсолютним власником усіх природних багатств, пов'язаних з його землею (скажімо, корисних копалин). Цей підхід у 1810 р. в інтересах держави було переглянуто. Право розробки корисних копалин віднині могло здійснюватися тільки за умови одержання дозволу від держави.

Третя книга — "Прорізні способи, якими надувається власність" — найбільша за обсягом. Вона визначала основні способи набуття права власності: спадкування, дарування, заповіт, зобов'язання. Договір укладався за згодою сторін, які мали рівні права й обов'язки. Спадкування відбувалося за заповітом або за законом. Усі спадко­ємці за законом поділялися на черги до 12-го ступеня споріднення та, згідно із законом, отримували однакові частки спадку.

Цивільний кодекс Франції 1804 р. став класичним зразком норма­тивно-правового акта в континентальній системі права та був повністю або частково рецептований у багатьох країнах (Бельгії, Люксембурзі, Греції, деяких латиноамериканських країнах). З числен­ними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс".