Збройні конфлікти на Балканах та їх наслідки

Югославські війни або Війна в Югославії  — це низка військових конфліктів, що відбувалися на території колишньої республіки Югославії у період між 1991 та 2001 роками і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у прагненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у прагненні, переважно сербських сил, не допустити цього. Завершились війни утворенням нових незалежних держав.

Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу та народами, що добивались незалежності від неї — хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між хорватами і боснійцями у Боснії та Герцеговині і між македонцями та албанцями в Республіці Македонія. Югославські війни відбувались на території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до перетворення їх на незалежні держави. Безпосереднім результатом конфлікту стало проголошення сьомої незалежної держави Косово. Югославські війни стали одним з наймасштабніших військових конфліктів XX століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів.

Причини та історичні передумови конфлікту. В XIX ст. сербську інтелігенцію почали охоплювати ультранаціоналістичні шовіністичні ідеї «Великої Сербії», згідно з якими майже всі слов'янські народи Балканського півострова вважалися сербами, які з тих чи інших причин віддалилися від єдиного сербського народу. До сербів зараховувалися не лише боснійці та хорвати, які мають мови, наближені до сербської, а й словенці, македонці та навіть болгари. Стверджувалося, що деякі з цих народів це серби, які зазнали іноземного впливу і «покатоличились» (як хорвати та словенці) або прийняли мусульманство (як боснійці). Деякі інші народи (наприклад болгари та македонці) є наслідком історичного розділення з єдиним сербським народом. В різні часи доктрина «Великої Сербії» ставала чи не головним напрямком державної політики Югославії.

По завершенню Першої світової війни, внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії, Словенія та Хорватія увійшли до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, яке згодом було перейменоване у Королівство Югославія, де панівною нацією були серби, а решті народів відводилася роль пригнобленої меншості. Ці території фактично стали винагородою сербам за участь у війні. Незважаючи на набагато вищий економічний розвиток Словенії і Хорватії, вся повнота влади належала лише представникам сербської еліти. В Югославії протягом майже всього ХХ століття деякі народи позбавлялися права на власну рідну мову. Зокрема стверджувалось, що не існує окремих хорватської, боснійської та чорногорської мов, що майже всі південно-слов'янські народи розмовляють сербською, а хорватська, боснійська та чорногорська просто є її діалектами (подібні твердження існують в Сербії і досі). Посилення національного гноблення народів викликало активний рух спротиву та загострило ситуацію в країні.

У 80-х роках, після смерті Йосипа Броза Тіто, в Югославії настала економічна та моральна криза, що зрештою й привело до появи вкрай негативних явищ у суспільній свідомості. Зокрема, сербська інтелігенція (більша частина якої сповідувала радикальні ультранаціоналістичні погляди) вирішила, що настав час для вирішального наступу на права несербської меншості. Екстремістські настрої були виражені у «Меморандумі сербської академії наук і мистецтв» який оцінюють як такий, що містить фашистські заяви і заклики, серед яких заклики до перетворення Югославії з федеративної на сербську національну державу, а також заклики до геноциду певних етносів, зокрема заклик до «деалбанізації» Косово. Вважається, що саме цей Меморандум 1986 року, зробив ключовий внесок у розпад Югославії та початок Югославських воєн. За іронією долі, незважаючи на те, що майже всі сербські політичні лідери засудили Меморандум, їхні подальші дії були фактично впровадженням основних його положень на практиці.

В останні роки існування Югославії стосунки між союзними республіками погіршились. Економічно розвинені Словенія та Хорватія виступали за розширення своїх автономій, натомість Сербія за більш унітарну державу. Усвідомивши, що згоди не дійти, Словенія та Хорватія розпочали дії спрямовані на отримання незалежності. На 14-му з'їзді компартії Югославії словенська та хорватська делегації залишили з'їзд на знак протесту. 23 грудня 1990 р., Словенія провела референдум про незалежність, на якому за підтримку незалежності проголосувало 96% виборців. Після цього Белград заявив про наміри ліквідувати Республіканські територіальні сили оборони, запровадивши централізовану систему оборони. За цим відбулося проголошення Словенією незалежності у червні 1991 року і початок війни.

Югославські війни можна розділити на дві основні групи:

- Війни під час розпаду Югославії:

1. Війна Словенії за незалежність, або ж Десятиденна війна (1991 р.).

Станом на 27 червня майже всі головні об'єкти Словенії були захоплені югославською армією без опору та жодного пострілу. Однак рішучість словенського керівництва, на чолі з президентом Міланом Кучаном, яке вирішило чинити збройний опір, відіграло вирішальну роль. Таємно розбудовуючи власні збройні сили напередодні війни, словенці використали переважно гірський ландшафт країни для успішного ведення спочатку партизанської, а згодом і відкритої війни, і в ході бойових дій, що місцями переросли в жорстокі бої, зуміли завдати армії Югославії вирішальної поразки, заподіявши своєму супротивнику значних втрат. Зазнавши поразки і не маючи можливості продовжувати бойові дії, уряд пішов на укладання Бріонського мирного договору 7 липня 1991 р., за яким Югославська Народна Армія припиняла ведення бойових дій на території Словенії; натомість Словенія та Хорватія на три місяці відкладали проголошення незалежності.

2. Війна Хорватії за незалежність (1991-1995 рр.).

22 грудня 1990 р. парламент Хорватії ратифікував нову Конституцію, в якій закладались основи майбутньої незалежної Хорватії, проти якої одразу виступили серби, що складали 12% населення Хорватії (хорвати - 78%). У квітні 1991 р. серби проголосили створення Республіки Сербської країни (яка включала чверть хорватської території) та бойкотували хорватський референдум про незалежність, що відбувся 19 травня 1991 р. На референдумі 94% висловились за незалежність Хорватії. 25 червня 1991 р. Хорватія оголосила про свою незалежність, після котрої й почалися бойові дії. 25 серпня 1991 р. сербські війська обложили прикордонне місто Вуковар, його успішна оборона відіграла ключову роль у подальшому розвитку бойових дій. Змушені зосередити великі військові сили для штурму Вуковара, серби втратили нагоду швидкого захоплення Хорватії; натомість хорвати виграли час для розбудови власної регулярної армії. У розпал бойових дій, за посередництва міжнародних організацій, у січні 1992 р. було укладено угоду про припинення вогню. Майже повному припиненню бойових дій сприяло також направлення основних сил югославської армії до Боснії, де військовий конфлікт лише розпочинався.

Однак у 1995 р. війна поновлюється з новою силою: під тиском міжнародного співтовариства Сербська Країна позбавляється підтримки Белграда. На це миттєво відреагували хорвати, які скористались можливістю відновити територіальну цілісність своєї країни: під час операції «Блискавка» хорватам вдалося миттєво розгромити сербські війська в Західній Славонії та відновити контроль над цією територією. А під час проведення хорватськими військами операції «Буря», Республіка Сербська Країна була остаточно ліквідована, а більша її частина взята хорватами під свій контроль. Після підписання Дейтонського миру (14 грудня 1995 р.) решта території Хорватії мирно реінтегрувалася до складу держави.

3. Боснійська війна (1992-1995 рр).

Станом на 1990 р. населення Боснії та Герцеговини складалось, головним чином, з представників трьох етнічних груп: боснійців (43%), сербів (31%), та хорватів (17%). На початку березня 1991 р. хорватські та сербські представники намагалися змовитися з приводу розподілу Боснії та Герцеговини, що, зрештою, привело до виникнення окремих державних утворень на її території: сербської держави — Республіки Сербської та хорватської — Герцег-Босни. На референдумі з приводу незалежності Боснії та Герцеговини, який бойкотували боснійські серби, за незалежність висловились 99,43% населення. Незалежність була проголошена 5 березня 1992 р. Згодом за сприяння міжнародних посередників робилися спроби відвернути конфлікт шляхом розділення країни за етнічною ознакою на три частини, однак ці спроби не мали успіху і вже в березні 1992 р. в Східній Боснії розгортаються запеклі бої. Вже на початку війни сербам вдалося захопити близько 60% території Боснії та Герцеговини. Причиною цьому стало те, що хорвати та боснійці, які могли бути союзниками, не лише не співпрацювали, а й ставились одне до одного з неприхованою ворожістю, а іноді й вступали у відкриті військові зіткнення. Ключовим епізодом війни став початок облоги Сараєво сербами. Облога столиці країни — Сараєво, населеної переважно боснійськими мусульманами, тривала близько чотирьох років і є найдовшою облогою у сучасній історії та однією з наймасштабніших облог міста у світовій історії загалом. Затятий опір боснійців, які, зрештою, не дозволили сербам взяти свою столицю, довів життєздатність боснійської держави. Бойові дії супроводжувались етнічними чистками, воєнними злочинами та масовим вбивством мирного населення.

Крім сербсько-боснійського та сербсько-хорватського конфліктів у Боснії та Герцеговині у 1993—1994 рр. розгорівся повномасштабний хорватсько-боснійський конфлікт в Герцеговині у районах з мішаним хорватсько-боснійським населенням. Хорватсько-боснійський конфлікт був офіційно припинений після підписання низки угод у лютому-березні 1994 р., внаслідок яких хорватські та боснійські території були об'єднані у федерацію Боснії та Герцеговини і кількість воюючих сторін у Боснійській війні скоротилась до двох.

У 1995 р. хорватсько-боснійський альянс відвоював у сербів більшу частину Західної Боснії і став загрожувати столиці боснійських сербів. Серби відповіли терористичними методами: обстріляли ринок Маркале в Сараєво. У відповідь на цей та інші злочини сербів була проведена операція НАТО в Боснії та Герцеговині, в ході якої були завдані авіаудари по позиціях боснійських сербів. Попри малу військову ефективність операції, вона здійснила суттєвий психологічний вплив на сербів.

На цьому етапі, під тиском міжнародного співтовариства, Слободан Милошевич, Франьо Туджман та Алія Ізетбегович сіли за стіл переговорів і 21 листопада 1995 р. підписали Дейтонську мирну угоду.

- Конфлікти в регіонах населених албанцями:

1. Війна в Косово (1998—1999 рр.).

Напруженість між албанцями, що становлять більшість населення у Косово, та сербами існувала протягом всього ХХ століття і нерідко переростала у великі спалахи насильства, масові заворушення та збройні зіткнення. В 1990 р. була скасована автономія Косово, обмежено використання албанської мови. Лідер албанців Ібрагім Ругова закликав до мирних засобів боротьби — ухилення від призову в армію, несплати податків, тощо. 1 вересня 1991 р. партія, яку очолював Ругова, провела референдум у Косово з приводу незалежності краю, на котрому в підтримку незалежності висловились 98%. У травні 1992 р., на ще одному референдумі, Ібрагіма Ругову було обрано президентом Косово. Сербський уряд не визнав обох референдумів. Політика пасивного опору Ругови призвела до того, що в Косово вдалося уникнути воєнних дій в той час як війна розпочалась у Словенії, а згодом і у Хорватії. Однак посилення сербських репресій збільшило кількість албанців, які вважали, що боротьбу необхідно вести лише збройними методами. Армія визволення Косово у 1998 р. перейшла до ведення активних бойових дій і швидко перетворилася на високоорганізовану та боєздатну військову силу. Натомість серби відповідали посиленням терору проти мирного албанського населення, ними проводились етнічні чистки та масові вбивства мирних албанців. Це стало головною причиною проведення операції НАТО в Югославії 1999 р., внаслідок якої Косово було взято під міжнародний контроль і зрештою стало незалежною державою 17 лютого 2008 р.

2. Конфлікт в Південній Сербії (2000-2001 рр.).

Після завершення війни в Косово, на півдні Сербії, в районах що були населені албанцями, але не входили до складу Косово, відбувся новий конфлікт між сербськими військовими та албанськими повстанцями, які були представлені Армією визволення Прешева, Медведжу та Буяноваца, що була створена з метою приєднання албанських етнічних районів до Косово. Конфлікт завершився перемогою сербів, які розгромили малочисельних та поганоозброєних албанських вояків. Важливою стала також позиція міжнародного співтовариства, яке визнавало приналежність цих територій до Сербії, що розв'язало руки сербам у боротьбі з албанськими повстанцями.

3. Конфлікт в Македонії (2001 р.).

Починаючи з 2001 р. в північно-західних районах Македонії, які розташовані вздовж кордону з Косово і населені етнічними албанцями, відбувався збройний конфлікт між македонським урядом та албанською військовою структурою — Армією національного визволення. За сприяння міжнародних посередників бойові дії були припинені та 13 серпня 2001 р. відбулося укладання Охридської угоди, згідно з якою албанські повстанці складали зброю, визнавали територіальну цілісність Македонії та приналежність районів з албанським населенням до македонської держави. У відповідь на це Республіка Македонія почала забезпечувати національні та культурні права албанської меншості.

Отож, війна в колишній Югославії стала найкривавішим конфліктом в Європі з часів закінчення Другої світової війни. Її жертвами сталі 280 тис. чоловік, майже 2,5 млн. опинилися в статусы біженців.

Балканська криза внесла серйозні корективи в систему європейських відносин, насамперед, між великими державами. Причиною цього стали різні підходи до вирішення проблеми, а вони часто диктувалися власними інтересами, а не проблемами балканських народів.

Події на Балканах 90-х рр. XX ст. привернули увагу до проблеми європейської безпеки, яка здавалося, якщо не вирішена, то серйозно наблизилася до цього із крахом комунізму і розвалом СРСР. Як відомо, Європа ставиться до вогнища напруженості на своїх теренах болісно і неадекватно сприймає подібної ситуації в інших районах світу. Європейські політики бачать ліквідацію напруженості через інтеграцію балканських держав у євроатлантичні та європейські структури, їх європеїзацію.

Закінчилася чергова війна на Балканському півострові, але це не означає, що ситуація на півдні Європи стабілізувалася. Криза на Балканах ще далека від врегулювання, політологи сходяться на думці, що це тільки початок. Розпалася єдина держава Югославія, проте на Балканах утворилися нові держави з істотними претензіями одна до одної. У Хорватії живуть серби, в Боснії і Герцеговині - серби і хорвати, в Сербії, Македонії і Чорногорії - албанці, всі ці народи прагнуть до самовизначення. Проте найістотніші проблеми стосуються Косово, незалежність котрого серби так і не визнали.

Невизначеною залишається ситуація і в Республіці Боснії і Герцеговині. Дейтонські угоди не містили конкретних рекомендацій щодо майбутнього устрою, стабілізації і мирного розвитку Боснії і Герцеговини. Республіка Боснія і Герцеговина в складі Мусульмано-хорватської федерації (51 % території) і Сербської Республіки (49%) репрезентує три етнічні групи (хорвати, серби, мусульмани) з різними зовнішніми орієнтаціями. Так, Сербська Республіка націлена на інкорпорацію в Сербію, хорвати Герцеговини дивляться у бік Хорватії. Країна, таким чином, залишається розділеною на три частини.

Таким чином, ми бачимо, що становлення державно-територіальної конфігурації на Балканах ще й близько не завершилося.