Частина іі "Сучасні міжнародні економічні відносини"

1

Міжнародні економічні відносини: базові поняття, теорія і господарська практика.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) – це комплекс економічних відносин між окремими країнами, їхніми регіональними об'єднаннями, а також окремими підприємствами (транснаціональними, багатонаціональними корпораціями) у системі світового господарства.

До структури МЕВ входять:

• міжнародний поділ праці

• міжнародна торгівля товарами та послугами

• міжнародний рух факторів виробництва (капіталів, робочої сили, технології)

• міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини

• міжнародна економічна інтеграція і деякі інші похідні від них форми.

В сучасних умовах головними суб’єктами МЕВ виступають:

• національні господарства

• регіональні інтеграційні угруповання країн (ЄС, НАФТА та інші)

• транснаціональні корпорації (ТНК)

• міжнародні організації (ООН, МВФ та інші)

МЕВ можуть мати місце між суб’єктами тільки тоді, якщо вони уклали міжнародні економічні погодження (МЕП), міжнародні господарські контракти (МГК), інші договори і мають домовленості, які визначають їх права та обов’язки щодо розвитку міжнародних зв’язків. Таким чином, під суб’єктами МЕВ розуміють фізичних або юридичних осіб, які беруть участь у здійсненні міжнародних господарських контрактів, погоджень та договорів.

Об’єкти МЕВ – це те, на що спрямована господарська діяльність суб’єктів світової спільноти. Об’єкти МЕВ:

• експорт (імпорт) товарів

• експорт (імпорт) послуг

• здійснення господарської діяльності за кордоном

• міжнародна спеціалізація виробництва

• міжнародне кооперування виробництва

• фінансові операції

• науково-технічні зв’язки

• експорт (імпорт) капіталу

• спільне підприємництво

• оренда машин та обладнання

• зустрічна торгівля; організація та участь у виставках, ярмарках, торгах.

2

Структура світового господарства.

Світове господарство являє собою сукупність національних економік, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, науково-технічною та виробничою кооперацією, міжнародною торгівлею, валютним, кредитним та іншими економічними відносинами. Міжнародні економічні відносини визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах і, крім того, обумовлюються особливостями економічної політики.

Сучасне світове господарство склалося в результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового включення національних економік у загальну систему світових господарських зв'язків.

Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині XIX століття у провідних країнах великого фабрично-заводського виробництва, яке не могло існувати без світового збуту. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок почав переростати у світове господарство.

Утворення світового ринку, а потім і світового господарства, встановлення довготривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними країнами означає кінець національної відокремленості в галузі економіки.

У XX столітті, особливо після другої світової війни, процес включення національних економік у світове господарство почав розвиватися в таких основних напрямах: послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; посилення тенденції до інтеграції господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності ТНК та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну; підвищення ролі міжнародних кредитних, фінансових і торгових організацій; збільшення взаємозалежностей провідних країн в умовах виникнення і нарощування енергетичної кризи; посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин.

Основними рисам сучасного світового господарства є:

високий ступінь розвитку міжнародного поділу праці, учасниками якого є практично всі країни світу;

наявність істотних економічних, соціальних та політичних відмінностей між суб'єктами світового господарства;

панування товарних форм економічних зв'язків між учасниками світових господарських відносин;

встановлення на світовому ринку динамічної відповідності попиту та пропозиції, об'єктами яких є основні види продукції, що надходять у світовий товарообіг;

створення передумов більш вільного переміщення товарів, капіталів та робочої сили.

Як зазначалося, між суб'єктами сучасного світового господарства існують істотні економічні, соціальні та політичні відмінності. З цієї точки зору можна виділити три складові світового господарства: світове капіталістичне господарство, світове соціалістичне господарство, господарство республік колишнього СРСР та колишніх соціалістичних країн Східної Європи.

Світове капіталістичне господарство становить собою сукупність національних господарств і економічних зв'язків капіталістичних країн та країн, що розвиваються. В цій сукупності відсутня рівноправність суб'єктів, оскільки країни що розвиваються, є сировинним придатком до господарства розвинутих капіталістичних країн.

Разом з тим і між країнами що розвиваються, є певні відмінності щодо рівня економічного розвитку та його соціальної спрямованості, глибини подолання докапіталістичних структур, ступеня втягнення у міжнародний годі л праці.

Світове соціалістичне господарство становить собою сукупність національних господарств і економічних зв'язків КНР, В'єтнаму, КНДР і Куби. Якщо до початку 90-х років воно було в змозі конкурувати по всіх напрямах з світовим капіталістичним господарством, то сьогодні усі його сфери істотно ослаблені у зв'язку з відпаданням від нього республік колишнього СРСР та колишніх соціалістичних країн Східної Європи.

Проте і сьогодні воно володіє великим економічним, науково-технічним та інтелектуальним потенціалом. Навіть за умови економічної блокади, вимушених великих витрат на утримання армії та подолання наслідків природних сил, що мали місце в останні роки, соціалістичні країни мають відчутні результати у розвитку суспільного виробництва й зростанні добробуту населення.

Як зазначалося, особливу складову світового господарства становлять економіки країн СНД та колишніх країн Східної Європи. Сьогодні їх не можна віднести ні до світового капіталістичного, ні до світового соціалістичного господарства. Суб'єктивно їх переорієнтовують на світове капіталістичне господарство, проте об'єктивно - по рівню розвитку і характеру продуктивних сил, економічних зв'язках і тенденціях - вони тяжіють до світового соціалістичного господарства.

На сучасному етапі життєздатність кожного національного господарства постсоціалістичних країн забезпечується, головним чином, завдяки своїм внутрішнім резервам та взаємним зв'язкам. Так, виживання багатьох галузей народного господарства України забезпечується завдяки тому, що Росія продовжує постачати нам в борг паливо, сировину, мотори, прилади, системи управління тощо. Про розміри таких поставок можна судити по тому що станом на 1 липня 1999 року за енергоносії Україна заборгувала Росії понад мільярд доларів США. Відновлення традиційних економічних зв'язків між країнами СНД та Східної Європи прискорить вихід їх із економічної кризи і дасть можливість їм зайняти гідне місце у світовому господарстві.

Світове господарство — багатогранне явище, його можна розглядати з різних точок зору, виокремивши такі трактування:

1. Світове господарство — це сукупність економік країн світу. Нині на земній кулі існує 230 країн і територій, які мають державну символіку. Але коли мова йде про світове господарство, то насамперед беруть до уваги національні господарства країн світового співтовариства, які є, як правило, членами Організації Об'єднаних Націй (ООН). До складу цієї організації на початок 2000 р. входило 190 країн. ООН створена в 1945 р., серед засновників цієї організації була й Україна.

2. Світове господарство — це система міжнародних економічних відносин, які складаються між суб'єктами світового господарства щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ і послуг.

3. Світове господарство — це органічна сукупність національних господарств та економічних взаємозв'язків між ними. Економічні зв'язки між національними господарствами є однією з форм вияву міжнародних економічних відносин.

4. Світове господарство — це сукупність національних експортних потенціалів країн світу та господарських взаємозв'язків між ними.

Наведені визначення світового господарства загалом не суперечать одне одному. Кожне з них розкриває певну площину, сферу функціонування світового господарства. Найзагальніше визначення світового господарства з позицій економічної теорії та з урахуванням сфер його розвитку можна сформулювати так: світове господарство — це система економічних відносин, яка функціонує на національному та інтернаціональному рівнях у межах світового співтовариства.

При аналізі структури світового господарства можна виокремити два загальні напрями її дослідження. Перший напрям — дослідження політико-соціально-економічних елементів світового господарства, які функціонують упродовж тривалого часу і визначають основні перспективні шляхи розвитку світового господарства. Другий напрям — дослідження конкретних соціально-економічних принципів структуризації світового господарства, на основі яких можна виокремити і розглядати його сучасну господарську структуру. Проаналізуємо структуру світового господарства за кожним з цих напрямів.

Концепції розвитку структури світової економіки

Відповідно до першого напряму дослідження структури міжнародної економіки в економічній літературі розглядають концепції її розвитку. Перша концепція має назву системного підходу до виокремлення структурних елементів світового господарства, згідно з нею у структурі світового господарства розглядають три складові: • світове капіталістичне господарство;

• національне капіталістичне господарство, яке виокремлюють у межах світового капіталістичного господарства як сукупності економік відповідних держав;

• світ, що розвивається.

Друга концепція структуризації світового господарства ґрунтується на теоретичних положеннях, за якими в межах останнього можна виокремити:

• центр світового господарства, до якого належать економічно розвинені країни;

• периферія, яка включає країни, що розвиваються.

Ще одна концепція структуризації світового господарства ґрунтується на принципі політичної противаги, за яким розглядають два види структури світового господарства:

• поділ світового господарства на Схід і Захід. До країн Сходу належать держави перехідної економіки і ті, що розвиваються, які розташовані у східній півкулі нашої планети. До Заходу належать економічно розвинені країни, розташовані у західній півкулі;

• поділ світового господарства на Північ і Південь. Відповідно до цього Північ як складова світового господарства включає економічно розвинені країни, а Південь — країни, що розвиваються. Отже, перший напрям аналізу структури світового господарства

в основному передбачає виокремлення її складових за найзагальнішими показниками господарського розвитку та політико-соціальної й ідеологічної орієнтації їх функціонування в сучасних умовах.

Структуризація світового господарства ґрунтується на таких принципах:

1. Економічний принцип. Згідно з цим принципом світове господарство поділяють за двома такими ознаками: переважний розвиток промисловості або сільського господарства; рівень економічного розвитку країни. За першою ознакою виокремлюють такі структурні елементи світового господарства:

• промислово розвинені країни;

• аграрні країни.

За рівнем економічного розвитку світове господарство поділяють на такі частини:

• економічно розвинені країни світу;

• нові індустріальні країни. Це держави, які інтенсивно використовують за допомогою економічно розвинених країн сучасні досягнення науково-технічної революції з метою стабілізації економіки та зростання національного господарства, до них належать Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Філіппіни, Малайзія, Індонезія, Таїланд;

• країни, що розвиваються. За класифікацією ООН, в сучасних умовах налічується понад 150 країн, що розвиваються.

2. Принцип ступеня розвитку ринку. Згідно з цим принципом виокремлюють:

• країни з розвиненою ринковою економікою, до них належать промислово розвинені країни світу. За класифікацією ООН, у сучасних умовах є близько 40 таких держав;

• країни з ринковою економікою, до них належать більшість країн, що розвиваються;

• країни з перехідною економікою, яка еволюціонує у напряму до ринку. За класифікацією ООН, нині налічується 26 таких країн;

• країни з командною центрально-керованою економікою, до них належать країни соціалістичної орієнтації.

3. Організаційний принцип. Відповідно до цього принципу виокремлюють міжнародні інтеграційні об'єднання, окремі групи країн, насамперед — це:

• Європейський Союз, це інтеграційне об'єднання, до якого нині належать 15 країн Західної Європи, у 2004 р. їх буде 25;

• СНД;

• Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, яка об'єднує країни Латинської Америки;

• Організація економічного співробітництва і розвитку, до якої належать США, країни Західної Європи;

• інші міжнародні інтеграційні об'єднання або групи країн.

4. Соціально-економічний принцип, згідно з яким структуру світового господарства досліджують за рівнем цивілізаційного розвитку, виокремлюючи такі елементи:

• країни наукової епохи, в яких постійно впроваджуються досягнення НТР;

• країни технологічної епохи, в яких періодично впроваджуються у виробництво досягнення НТР;

• країни виробничої епохи, в яких використовуються традиційні технології виробництва.

5. Принцип структуризації світової економіки за рівнем доходу на душу населення:

• країни, де на душу населення припадає понад 12 тис. дол. на рік. Це Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Австрія, Швейцарія, Бруней, Кувейт, ОАЕ та ін.;

• країни, де цей показник становить 10-12 тис. дол. на рік, до них належать більшість економічно розвинених держав;

• країни, де на душу населення припадає менше 7 тис. дол. на рік, зокрема, нові індустріальні держави;

• країни, де на душу населення припадає 2 тис. дол. на рік, до них належать окремі країни, що розвиваються;

• країни, де зазначений показник становить до 700 дол. на рік, до цієї групи держав належать більшість країн з перехідною економікою та слаборозвинені країни світу.

6. Регіональний принцип. Згідно з цим принципом структура світового господарства розглядається за ознакою територіального розміщення груп країн світу, насамперед їх розташування за континентами:

• країни Європи;

• країни Азії;

• країни Північної Америки;

• країни Південної Америки;

• країни Африки;

• Австралія, Нова Зеландія.

7. Регіонально-економічний принцип, згідно з яким світове господарство поділяється на групи країн, що мають спільні кордони і подібні ознаки економічного розвитку. Зокрема, до них належать Західна, Південна, Східна, Центральна Європа, країни Близького Сходу, Далекого Сходу та ін.

3

Закони і закономірності розвитку світового господарства.

Світове господарство — це сукупність національних господарств, зв'язаних між собою системою міжнародного розподілу праці і міжнародних економічних відносин.

Світове господарство:

• системне складне, багатопланове економічне явище

• динамічна єдність міжнародних економічних відносин, світових продуктивних сил — ресурсів, механізмів регулювання.

Розвиток сучасного світового господарства визначають:

• Закон інтернаціоналізації виробництва

• Закон вартості

• Закон міжнародної конкуренції

• Закон нерівномірності економічного розвитку

• Закон пропозиції і попиту

• Закон відповідності рівня розвитку

1. Інтернаціоналізація пр-ва явл. економічною формою розвитку МРТ і міжнародного усуспільнення пр-ва, кіт. знаходять свій вираз в міжнародній спеціалізації, кооперації і комбінуванні пр-ва. Інтернаціоналізація пр-ва нерозривно пов'язана з переходом МРТ від приватного (наочна спеціалізація окремих галузей) до одиничного (подетальная, коопераційна спеціалізація окремих виробничих одиниць).

Закон інтернаціоналізації: всі виробничі одиниці, розташовані в різних країнах, повинні працювати поодинці технологічному плану, дотримуватися єдиного ритму роботи, кількісно-якісних характеристик продукції. Інтернаціоналізація пр-ва сприяє підвищенню ефективності пр-ва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення.

2. Інтернаціональна форма закону вартості

Найважливіші ф-ры, від кіт. залежить формування интернациоанльной вартості:

А) середня інтенсивність праці в масштабі світового хоз-ва з 1 боку, і интенсивнось національної праці в різних країнах світу – з 2й;

Б) середня продуктивність праці в межах світового хоз-ва з 1й боку і продуктивність національного труда- з 2й;

В) ступінь складності праці, кіт залежить насамперед від рівня освіти і кваліфікації працівників.

Теорія межд вартості показує, що існує ціна, кіт оптимізує обмін товарами між країнами. Це ринкова ціна, кіт залежить від попиту і пропозиції.

Величина интернац. вартості залежить від интернац. витрат суспільно необхідної праці на пр-во товарів (країни, кіт експортують на світовий ринок більшість продукції).

Економіч. перевага країни, в кіт. отримані вищий рівень складності, продуктивності і інтенсивності праці, є різницею між інтернаціональною і національною вартістю, а значить між інтернаціональними і національними витратами праці.

Економічна перевага країн, де рівень складності, продуктивності і інтенсивності праці нижче, залежить від рівня порівняльних витрат виробництва. Витрати полягають, з одного боку, із зіставлення на пр-во тих товарів, кіт вони проводять і кіт обходяться ним відносно дешевше, а з іншої – витрат на ті товари, кіт за відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б ним дорожче при організації власного виробництва. Економіч переваги, кіт отримують країни з різним рівнем продуктивності, інтенсивності і сожности праці, вимушують країни брати участь в МРТ.

3. Міжнародна конкуренція

Головними суб'єктами межд конкуренції явл національні компанії і многонац корпорації, гос-ва і міжнародні організації.

Процес інтернаціоналізації пр-ва підсилив міжнародну конкурентну боротьбу, особливо між гігантськими монополістичними об'єднаннями, при цьому спостерігаються що 2 суперечать один одному тенденції:

- посилення цієї боротьби

- інтенсифікація кооперації між ТНК.

Про 1ю тенденцію свідчать здійснення активної політики «поглинань» як усередині окремих країн, так і в рамках світового господарства.

2ю тенденцію (посилення коопераційних зв'язків між ТНК) відбувається у вигляді збільшення кооперації міжнародних монополій у сфері автомобиле- і авіабудувань.

Активізують координаційну діяльність і др суб'єкти світового хоз-ва – високорозвинуті західні країни. Вона здійснюється на щорічних економічних радах 7 (8) провідних країн Заходу, а також в рамках МВФ, Світового банку, МБРР і так далі

4. Закон нерівномірності економічного розвитку

Найпростішими формами нерівномірності экономич розвитку явл нерівномірність і скачкообразность розвитку окремих пр-тий, що переростає в нерівномірність розвитку окремих галузей, сфер економіки. Зрілішою формою дії цього закону явл нерівномірність розвитку окремий країн.

Останнім часом 1е місце займає нерівномірність розвитку монополістичних об'єднань, насамперед ТНК. Оскільки могутність деяких з них перевищує економічний потенціал окремих країн, то нерівномірність розвитку ТНК распр на цілі регіони світового хоз-ва: промислово розвинені країни, що розвиваються.

Закон нерівномірності экон розвитку діє і в рамках окремих межд об'єднань, навіть в тих, де досягнутий високий рівень інтеграції нац економік.

Специфіч характер дії цього закону виявляється в нерівномірності освоєння досягнень науки і техніки. Збільшення інтернаціоналізації продуктивних сил, особливо науки, створює можливість стрімкого зльоту окремих країн за рахунок використання винаходів, патентів, ліцензій.

В процесі дії закономірності можуть домінувати центруючі (створення ЄС) і децентрирующие (розвал СРСР) сили.

4

Міжнародна торгівля товарами та послугами.

Зовнішня торгівля (ЗТ) є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами. Це торгівля однієї країни з іншими країнами світу. Вона складається з ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів. В сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю.

В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення вищеназваного розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків.

Місце міжнародної торгівлі в системі міжнародних економічних відносин визначається тим, що, по-перше, через неї реалізуються результати всіх форм світогосподарських зв’язків – вивозу капіталу, виробничої кооперації, науково-технічного співробітництва. По-друге, розвиток міжнародної торгівлі товарами визначає динаміку міжнародного обміну послугами. По-третє, зростання і поглиблення міжрегіональних та міждержавних взаємозв’язків виступають важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції. По-четверте, міжнародна торгівля сприяє подальшому поглибленню міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації господарських зв’язків.

Міжнародна торгівля послугами

Всі сфери міжнародного співробітництва потребують розвинених послуг, що є продовженням і розвитком сучасного виробництва.

Основна відмінність торгівлі послугами від торгівлі товарами, з якої витікають особливості міжнародної торгівлі послугами, в тому, що послуги не мають властивості накопичуватися. Обсяг ринку послуг складає приблизно 25% світового товарного обігу, причому темп росту даного сектору світової економіки значно перевищує темп росту світового товарного обігу. Також торгівлі послугами впливає на зайнятість населення національної економіки в значно більшому ступені, ніж товарний ринок.

Специфічні риси міжнародної торгівлі послугами можна визначити наступним чином:

 місце виробництва і споживання послуг співпадає — експорт послуг обов’язково передбачає їх виробництво за кордоном;

 тісний зв’язок ринку послуг з ринком товарів, капіталів і робочої сили;

 ступінь концентрації на ринку сучасних послуг значно більша, ніж на ринку товарів;

 національна сфера послуг захищена більш сильно;

 ряд послуг практично не включається до міжнародного обігу.

Міжнародний ринок послуг складається з: послуг фрахту; інших транспортних послуг; туризму; інших послуг, що надають державні організації (банківські, страхові, біржові, посередницькі, експорт технологій тощо); інших послуг, що надаються приватним сектором.

Основну роль в міжнародній торгівлі послуг грають туризм та транспортні послуги.

Показники міжнародної торгівлі

Міжнародну торгівлю характеризує велика кількість показників, які можна систематизувати за наступними ознаками:

а) показники обсягів;

б) показники структури;

в) показники динаміки;

г) показники результатів.

Показники обсягів МТ:

1) експорт – це продаж з вивозом за кордон товарів і послуг. До експорту відносять:

- товари, вироблені, вирощені чи добуті в країні;

- товари, раніше ввезені з-за кордону, що були перероблені, а також товари, переробка яких здійснювалась під митним контролем.

Реекспорт – продаж та вивіз з країни раніше ввезених на її територію товарів, що не піддавались обробці.

2) імпорт – ввезення в країну товарів та послуг.

До імпорту відносять:

- товари іноземного походження із країни-виробника або країни-посередника;

- товари для подальшої переробки під митним контролем.

Реімпорт – ввезення раніше вивезених за кордон товарів, які не піддавались обробці, тобто це експортні операції, що не відбулись. Сюди відносять повернення покупцем бракованого товару, повернення товару, що не був проданий через аукціон, повернення товару, не реалізованого через консигнаційні склади. Основною ознакою реімпортних операцій є перетинання вітчизняними товарами митниці двічі: при ввезенні і вивезенні. Товари, що повертаються з виставок і ярмарок, до реімпортуємих не відносяться.

3) зовнішньоторговельний обіг – сума вартостей експорту та імпорту країни за певний період часу

ЗТО = Е + І

4) фізичний обсяг торгівлі – оцінка експорту чи імпорту в незмінних цінах одного періоду (як правило, року);

5) генеральна (загальна) торгівля – прийняте в статистиці зовнішньої торгівлі визначення зовнішньоторговельного обігу з включенням транзитних товарів;

6) спеціальна торгівля – чистий зовнішньоторговельний обіг, тобто продукція, ввезена в країну чи вивезена з неї

СТ = ЗТО – реекспорт – реімпорт

Показники структури:

1) товарна структура – це показники розподілу експорту та імпорту за основними товарними позиціями;

2) географічна структура – розподіл товарного потоку за країнами, групами країн та регіонами світу;

3) інституційна торгівля – розподіл торгівлі за суб’єктами і методами товарного обміну;

4) видова структура – розподіл торгівлі за видами товарного обміну.

Показники динаміки:

1) темпів росту:

- темпи росту експорту

Тр.е. = Ез.р. / Еб.р. * 100%,

де Тр.е. – темпи росту експорту;

Ез.р. – обсяг експорту в звітному році;

Еб.р. – обсяг експорту в базисному році.

- темпи росту імпорту

Тр.і. = Із.р. / Іб.р. * 100%,

де Тр.і. – темпи росту імпорту;

Із.р. – обсяг імпорту в звітному році;

Іб.р. – обсяг імпорту в базисному році.

- темпи росту зовнішньоторговельного обігу

Тр.зт.об. = ЗТОз.р. / ЗТОб.р. * 100%,

де Тр.зт.об. – темпи росту зовнішньоторговельного обігу;

ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;

ЗТОб.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.

2) темпи приросту:

- темпи приросту експорту

Тпр.е. = Тр.е.з.р. / Тр.е.б.р. * 100%,

де Тпр.е. – темпи приросту експорту;

Тр.е.з.р. – темпи росту експорту за звітний рік;

Тр.е.б.р. – темпи росту експорту за базисний рік.

- темпи приросту імпорту

Тпр.і. = Тр.і.з.р. / Тр.і.б.р. * 100%,

де Тпр.і. – темпи приросту імпорту;

Тр.і.з.р. – темпи росту імпорту за звітний рік;

Тр.і.б.р. – темпи росту імпорту за базисний рік.

- темпи приросту зовнішньоторговельного обігу

Тпр.зто = Тр.зто.з.р. / Тр.зто.б.р. * 100%,

де Тпр.зто – темпи приросту зовнішньоторговельного обігу;

Тр.зто.з.р. – темпи зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;

Тр.зто.б.р. – темпи зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.

Показники результатів:

1) сальдо торгового балансу – це різниця між вартісним обсягом експорту та імпорту товарів окремої країни;

2) сальдо балансу послуг – це різниця між вартістю послуг, які надає країна, і вартістю послуг, які вона імпортує;

3) сальдо некомерційних операцій – це різниця між прибутками від інвестицій, грошових переказів, внесків, переміщення грошових засобів по спадщині, при вирішенні сімейних проблем. По кожному з цих напрямків руху грошових засобів складається баланс;

4) сальдо балансу поточних операцій – це сума сальдо торгового балансу, балансу послуг, некомерційних операцій;

5) індекс “умови торгівлі” – відношення індексу середніх цін експорту певного товару, країни в цілому, групи країн до індексу середніх цін імпорту за певний період часу.

6) експорт на душу населення

Ед.н. = Ез.р. / населення,

де Е д.н. – обсяг експорту на душу населення в звітному році;

Ез.р. – обсяг експорту в звітному році.

7) імпорт на душу населення

Ід.н. = Із.р. / населення,

де І д.н. – обсяг імпорту на душу населення в звітному році;

Із.р. – обсяг імпорту в звітному році.

8) експортна квота (відношення експорту до ВВП)

Ек.в. = Ез.р. / ВВП * 100%,

де Ек.в. – експортна квота;

Ез.р. - обсяг експорту в звітному році;

ВВП – валовий внутрішній продукт.

9) імпортна квота

Ік.в. = Із.р. / ВВП * 100%,

де Ік.в. – імпортна квота;

Із.р. – обсяг імпорту в звітному році;

ВВП – валовий внутрішній продукт.

10) квота зовнішньоторговельного обігу

ЗТОк.в. = ЗТОз.р. / ВВП * 100%,

де ЗТОк.в. – квота зовнішньоторговельного обігу;

ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу в звітному році;

ВВП – валовий внутрішній продукт.

Еволюція теорій міжнародної торгівлі

Основою зовнішньоторговельних політик держав завжди були концепції міжнародної торгівлі як спроби теоретичного осмислення та пояснення причин міжнародного товарного обміну, його динаміки, структури, ефективності та перспектив розвитку. На сьогодні можна виокремити п’ять груп концепцій розвитку міжнародної торгівлі:

 меркантилізму (раннього та пізнього);

 переваг (абсолютних і відносних);

 факторів виробництва;

 неотехнологічні;

 конкурентоспроможності.

Першою спробою теоретичного обґрунтування причин, напрямів, ефективності міжнародної торгівлі та розробки рекомендацій щодо зовнішньоторговельної політики була концепція меркантилізму (від італ. mercante — торгівля). Ранній меркантилізм, ідеологами якого були У.Стаффорд (Англія), Г.Скаруффі (Італія), виник наприкінці ХУ ст. та ґрунтувався на доктрині “грошового балансу” — нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні (або суб’єктивному обмеженні) вивезення грошей. Прихильники цієї концепції дотримувались поглядів, згідно з якими державі слід продавати на зовнішньому ринку якомога більше будь-яких товарів, а купувати — якомога менше. При цьому в країні повинно накопичуватися золото, яке за тих часів ототожнювалось із багатством нації.

Теорія пізнього меркантилізму (Т.Мен (Англія), А.Серра (Італія), А.Мокрет’єн (Франція)) розвивалась з другої половини ХУІ ст. Основним змістом цього напряму є доктрина “активного торговельного балансу”, який можна було забезпечити шляхом активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі (перепродаж іноземних товарів, надання транспортних послуг, кредитів з метою одержання додаткових надходжень від операцій на зовнішніх ринках). З цією метою держава повинна була обмежувати ввезення іноземних товарів шляхом підвищення ставок мита, а також сформулювати правила вивезення вітчизняних товарів, використовуючи переважно фінансові методи заохочення експорту.

Розвиток міжнародної торгівлі в епоху після Великих географічних відкриттів і переходу провідних країн до крупного машинного виробництва зумовив появу теорії абсолютних переваг. Її автором став Адам Сміт, який, використовуючи трудову теорію вартості, у відомій праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776 р.) піддав критиці меркантилізм. Учений стверджував, що для держави можуть бути вигідними не тільки продаж, а й купівля товарів на зовнішньому ринку. Крім того, була зроблена спроба визначити, які саме товари вигідно експортувати, а які — імпортувати. Необхідною умовою застосування теорії абсолютних переваг є вільна торгівля.

Однак А.Сміт не розглядав ситуацію, за якої яка-небудь країна має абсолютну перевагу з усіх товарів. Це зробив Давід Рікардо, який у праці “Початки політичної економії та оподаткування” (1817 р.) сформулював принцип взаємовигідної торгівлі та міжнародної спеціалізації, що включає як окремий випадок модель А.Сміта.

Д.Рікардо створив модель міжнародної торгівлі, в якій показав, що недотримання принципу А.Сміта не є перешкодою для взаємовигідної переваги: країна повинна спеціалізуватися на експорті товарів, у виробництві яких вона має найбільшу абсолютну перевагу (тобто абсолютні переваги щодо кількох товарів) або найменшу абсолютну неперевагу (тобто абсолютні непереваги щодо жодного з товарів). Як і в теорії абсолютних переваг, в основі теорії порівняльних переваг лежала трудова теорія вартості, а необхідною умовою товарообміну виступала вільна торгівля.

Теорію факторів виробництва обґрунтував у 30-х роках ХІХ ст. Жан-Батист Сей, включаючи до таких чинників працю, капітал і землю, які в сукупності визначають витрати виробництва. Шведські економісти Елі Хекшер та Бертіль Олін у 20 — 30-х роках ХХ ст. застосували цю теорію для пояснення причин міжнародної торгівлі. Основні положення їхньої концепції можна подати таким чином: найважливішою умовою раціонального обміну товарами між країнами є різниця у співвідношенні в них факторів виробництва (наявність більших за розмірами та продуктивніших земельних ресурсів, значних або дешевших ресурсів робочої сили, функціонування порівняно більшого за обсягом і продуктивнішого за структурою капіталу).

Хекшер та Олін започаткували теорію факторонаділеності, яка на сьогодні у концентрованому вигляді зводиться до чотирьох теорем:

 кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску товару, виробництва якого потребує значних витрат відносно надлишкового фактора (теорема Хекшера-Оліна);

 вільна торгівля, зрівнюючи факторні винагороди між країнами, слугує заміною зовнішньої мобільності факторів виробництва (теорема П.Самуельсона);

 зростання відносних цін товарів призводить до винагороди того фактора, який ефективно використовується у виробництві товару і скорочує реальні винагороди іншого фактора (теорема Столпера-Самуельсона);

 зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних призводить до зростання випуску товару, який виробляється за інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів (теорема Рибчинського).

У 1954 р. американський економіст Василій Леонтьєв застосував теорію Хекшера-Оліна до аналізу зовнішньої торгівлі США, а саме: розрахунку повних витрат праці і капіталу на експорт й імпорт. Згідно з робочою гіпотезою, США повинні були експортувати капіталомісткі товари, а імпортувати — трудомісткі. Однак результат виявився зворотним (експортувалася трудомісткіша і менш капіталоємна продукція, ніж імпортувалася) і дістав назву “парадокс Леонтьєва”. Було встановлено, що відносний надлишок капіталу в США не впливає на зовнішню торгівлю. Леонтьєв пояснює цей парадокс за рахунок поділу праці на більш і менш кваліфіковану.

Повоєнний бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їх продукцією зумовили появу низки теорій неотехнологічного напряму, характерною особливістю яких є спроба пояснення реалій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виникають або створюються, використовуються і з часом зникають. До теорій і моделей неотехнічного напряму належать: модель наукомісткої спеціалізації, теорія технологічного розриву, теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку, модель економії на масштабах виробництва, концепція внутрішньогалузевої торгівлі.

У 1961 р. шведський економіст Пітер Ліндерт висунув гіпотезу, що на обсяг і структуру торгівлі товарами обробної промисловості (а саме вони є основним у внутрішньогалузевій торгівлі) впливають не витратні умови пропозиції, а умови і характер попиту, зумовлені однаковим або близьким рівнем ВНП на душу населення в країнах. У таких країнах споживачі мають порівнянні споживацькі переваги, які може задовольняти продукція будь-якої з даних країн. Крім цієї основної умови, фахівцями визначені додаткові фактори, що впливають на розвиток двосторонньої внутрішньогалузевої торгівлі: близькість рівнів доходу на душу населення та ідентичність кривих попиту у двох країнах; близькість цін факторів і витрат виробництва диференційованих продуктів; близькість рівня тарифних і нетарифних бар’єрів; приблизно однаковий рівень диференціації конкуруючих товарів; номінальна величина транспортних витрат.

Теорія конкурентних переваг розроблена та обґрунтована американським економістом Майклом Портером у 1991 р. У цій теорії запропоновано принципово новий підхід до проблем міжнародної торгівлі, який базується на твердженні, що на міжнародному ринку конкурують фірмі, а не країни. Тому, на думку М.Портера, необхідно усвідомити, як фірма створює та утримує конкурентну перевагу, для того щоб з’ясувати роль країни у цьому процесі.

Основною одиницею конкуренції, за М.Портером, є галузь як група конкурентів, що виробляють товари або надають послуги та безпосередньо змагаються між собою. Успіх як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках залежить від правильно визначеної конкурентної стратегії. На вибір останньої стосовно певної галузі впливають два головні чинники: структура галузі, тобто особливості конкуренції, та позиція, яку посідає фірма в галузі.

Особливості конкуренції в галузі залежать від п’яти факторів (або сил, за М.Портером):

 можливість появи нових конкурентів;

 вірогідність появи або ступінь впливу товарів-замінників;

 поведінка постачальників;

 поведінка споживачів;

 суперництво існуючих конкурентів між собою.

 Особливості міжнародної конкуренції, за М.Портером, виокремлюють два типи галузей залежно від особливостей конкуренції:

 множинно-національні галузі, для яких характерна докорінна різниця у конкретному середовищі в окремих країнах, що не дозволяє здійснювати єдину конкурентну стратегію фірми на зовнішньому ринку;

 глобальні галузі, де існує світове конкурентне поле й фірма може застосувати уніфіковану конкурентну стратегію. Тут фірма може використовувати: 1) конфігурацію діяльності, тобто розміщення окремих її видів (наприклад, виробничі чи збутові підрозділи відповідно до рівня їх національного оподаткування) в різних країнах; 2) координацію діяльності філіалів (обмін загальною інформацією, ноу-хау, узгодження виробничої або торговельної політики) з метою спільної економії на витратах у межах усієї фірми.

Складовою теорії М.Портера виступають детермінанти конкурентних переваг країни, у межах яких відокремлено чотири параметри країни, що формують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на її успіх у міжнародній діяльності:

 параметри факторів виробництва (наявність факторів, ієрархія факторів і механізми та динаміка їх створення);

 рівень попиту на внутрішньому ринку країни базування фірми, високі параметри якого виступають як підтримуючий і страховий фактор у разі операцій на зовнішньому ринку;

 наявність у країні базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

 близькість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів;

 рівень внутрішньої конкуренції, яка впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

5

Світова валютно-фінансова система.

Як результат еволюції світового господарства та інтернаціоналізації господарських зв'язків на базі національних валютних систем формуються механізми міждержавного регулювання валютних відносин - світова та міжнародні (регіональні) валютні системи.

Світова валютна система - це спільно розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин.

Складовими світової валютної системи є:

* форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці - СДР, ЕКЮ, євро);

* уніфікований режим валютних паритетів та курсів;

* умови взаємної конвертованості валют;

* уніфікація правил міжнародних розрахунків;

* режим валютних ринків та ринків золота;

* міжнародні валютно-фінансові організації;

* міжнародне регулювання валютних обмежень.

Загалом, світова валютно-фінансова система пройшла наступні основні стадії еволюційного розвитку:

1) Паризька валютна система (1867-1922 рр.) (членами якої були Німеччина, Італія, Франція, Голландія, Норвегія, Данія, Швеція, а також Росія, Японія та США, що долучилися пізніше), спрямована на регулювання платіжних балансів на основі єдиного золотого стандарту: (видами „золотого стандарту” були: 1) золотомонетний стандарт; 2) золото злитковий стандарт; а також 3) золотовалютний (золотодевізний стандарт)): зазнала кризи внаслідок жорсткого закріплення зв’язку між національною валютою та єдиним стандартом, інфляції у більшості країн Європи, що призвело до втрати їх валютами конвертованості;

2) Генуезька система золотодевізного стандарту (1922-1934 рр.): орієнтована на застосування обміну національної валюти не на золото, а на банкноти, векселя, чеки (девізи) інших країн; розвалилася з огляду на нестабільність та постійні торговельні війни між державами, а також на зростаючу залежність грошової маси від видобутку золота;

3) Бреттон-Вудська багатостороння валютна система (1944-1976): використовувався золото-доларовий (доларовий) стандарт, що забезпечувався США; внаслідок дефіциту платіжного балансу США та оскільки золотий запас США вже не покривав об’єму випущених доларів, розвалилася система доларового паритету;

4) сучасна Ямайська валютна система (1976-по даний момент): на заміну золоту як курсового стандарту прийшла штучна валютна одиниця – спеціальні права запозичення (СДР); базується на застосуванні принципу свободи вибору будь-якого режиму валютного курсу та вибору між фіксованим чи плаваючим валютним курсом (не існує меж коливання валют).

Формування міжнародної кредитно-фінансової та валютної системи має свою історичну обумовленість: якщо на початковому етапі фінансові відносини виникали як одиничні явища, існували поза рамками системи та врегульовувалися з допомогою двосторонніх договорів, то в подальшому держави почали укладати багатосторонні угоди.

6

Міжнародний рух капіталу.

Вивіз капіталу за кордон, його активна міграція між країнами стали важливою відмітною рисою сучасного світового господарства та МЕВ.

Вивіз капіталу – це процес видалення частини капіталу із національного обігу в даній країні та переміщення його в товарній чи грошовій формі в промисловий процес та обіг іншої країни.

Основною причиною та передумовою вивозу капіталу є відносний надлишок капіталу в даній країні, його перенакопичення. На початок 90-х років загальносвітовий надлишок капіталів оцінювався у 200 млрд. доларів.

Міжнародна міграція капіталу – це зустрічний рух капіталів між країнами, який приносить їх власникам прибуток. Кожна з країн є одночасно імпортером та експортером капіталу: відбуваються так звані перехресні інвестиції.

Причини вивозу капіталу:

1) перенакопичення капіталу в країні, з якої він вивозиться

2) неспівпадіння попиту на капітал та його пропозиції в різних ланках світового господарства

3) наявність можливості монополізації місцевого ринку

4) наявність в країнах, куди експортується капітал, дешевшої сировини та робочої сили.

5) Стабільна політична обстановка і в цілому сприятливий інвестиційний клімат.

Фактори, які сприяють вивозу капіталу та стимулюють його:

1) Взаємозв’язок національних економік

2) Міждержавна промислова кооперація

3) Економічна політика промислово розвинених країн

4) Екологічні фактори

5) Міжнародні фінансові організації, які спрямовують та регулюють потік капіталів.

Рух капіталу включає: платежі по операціях з зарубіжними партнерами, надання позик, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних компаній виключно з метою розміщення капіталу, диверсифікацію портфеля цінних паперів.

З точки зору суб’єктів міграції капіталу розрізняють макро- і мікрорівень.

Макрорівень – міждержавний перелив капіталу. Статистично він відбивається у платіжному балансі.

Мікрорівень – рух капіталу всередині міжнародних монополій по внутрікорпораційних каналах.

Особливості сучасного міжнародного руху капіталу: збільшилась кількість країн - членів іноземного інвестування. Розширився потік іноземних інвестицій. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції. Сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни.

7

Міжнародна міграція робочої сили.

Міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками.

Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією.

До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.

Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров'я; освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни) й імміграцію (її в'їзд у країну). Залежно від рівня кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований переважно з країн, що розвиваються, в розвинуті. Для другого потоку характерне переміщення спеціалістів між розвинутими країнами, наприклад, всередині ЄС, а також їхня імміграція в розвинуті країни з країн, що розвиваються. Цей процес дістав назву "відплив умів". Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу країну, або ж залишається в ній після завершення освіти, так і в прихованій, коли він нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на підприємство, яке належить іноземному капіталу.

Міграція висококваліфікованих спеціалістів набуває дедалі більшого розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання.

З точки зору соціальної структури виділяють міграцію робітників і міграцію інтелігенції, переважно науково-технічної, яка стала особливо помітною після Другої світової війни.

Крім того, можлива регулярна міграція, коли міграційний потік стійкий протягом більшого, ніж рік, періоду, і нерегулярна міграція, коли він існує менше року. Існує також міграція легальна, тобто законна, на основі міжнародних угод, які визначають чисельність мігруючих, порядок їхнього працевлаштування тощо, і нелегальна, з порушенням законності. Прикладом останньої може бути велика кількість нелегальних емігрантів із Мексики до США.

За характером регулювання міграційних процесів розрізняють вільне переміщення робочої сили та її в'їзд у країну на певний строк. Вільне, нічим не обмежене переміщення робочої сили введено в ЄС з 1 січня 1993 р. Водночас у багатьох країнах діють жорсткі правила щодо обмеження кількості іммігрантів. Наприклад, у Швейцарії дозвіл на в'їзд у країну дається строком на один рік, потім вимагається його щорічно продовжувати.

Однією з характерних тенденцій розвитку міжнародної міграції робочої сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян із країн Східної Європи. Це пояснюється передусім посиленням нестабільності при переході до ринкових відносин. Необхідність підвищення ефективності використання робочої сили (що неможливе без приведення у відповідність чисельності робітників і реальних потреб виробництва), закриття багатьох підприємств, які виявилися неконкурентоспроможними в нових економічних умовах, повна дезорганізація виробництва, пов'язана з порушенням традиційних господарських зв'язків, поряд зі спадом виробництва призвели до різкого збільшення чисельності безробітних.

8

Міжнародна передача технології.

Одним із визначальних критеріїв динаміки та спрямованості руху світової економіки в останні десятиріччя стає його «технологічний вимір». Технологічний детермінізм позбувся свого ідеологізованого наповнення і дедалі більше зумовлює міжнародну конкурентоспроможність, темпи економічного зростання, структуризацію світогосподарських зв'язків. Він є і синтетичним індикатором у планетарному маркетингу техногенних та антропогенних перспектив людства.

Іншими словами, глобальний розвиток і рух технологій перетворюється на системоутворювальний чинник трансформації світової економіки на рубежі XX—XXI ст.

Об'єктивними передумовами цього процесу є:

1. Становлення постіндустріального інформаційно-технологічного укладу цивілізаційного розвитку, зокрема такі його складові, як:

• переважна динаміка в науково-технічному прогресі «фундаменталізації» технологічних процесів, впливу на мікроструктуру матерії, вдосконалення нематеріальних елементів продуктивних сил, що потребує об'єднання зусиль на глобальному рівні (генна інженерія, біотехнологія, нові композиційні матеріали, термоядерний синтез, штучний інтелект тощо);

• всеосяжна інформатизація суспільного життя на базі стрімко прогресуючої обчислювальної техніки, планетарних комп'ютерних мереж, електронних, оптоволоконних та космічних телекомунікацій.

2. Зростання пріоритетності порівняно з тріадою класичних факторів виробництва (природні ресурси, праця, капітал) четвертого сучасного фактора — інноваційною підприємництва, який спрощено визначається як технологічний. Це зумовлено:

- потребами конкурентної боротьби у сферах високотехнологічного та наукоємного сервісу, підвищенням ролі людського капіталу як вихідного продуцента інновацій;

- можливостями, які надають потужна інтелектуалізація та інформатизація суспільства, «алокаційний ефект», тобто соціальне підтверджена масова схильність освічених людей до індивідуальної творчої самореалізації.

3. Нагальність для всього світового співтовариства підвищення вимог до мінімізації техногенного та антропогенного впливу на природу шляхом переважної розробки й використання безпечних для довкілля технологій, оптимізація взаємовпливу ланок “людина — суспільство — природа”, створення умов для ноосферно-космічної цивілізації.

«Визрівання» зазначених передумов відбувається в усіх ключових сферах суспільного відтворення: в науці й освіті, виробництві й обміні, в управлінні та в соціальному сервісі. Тому носіями технологій виступають і всі фактори виробництва (природні ресурси, праця, капітал, інноваційне підприємництво), а в найконцентрованішому вигляді —товарна й нетоварна продукція.

Світовий ринок технологій може бути схарактеризований як сукупність міжнародних ринкових відносин його суб'єктів з приводу прибуткового використання прав власності на його об'єкти – технології продуктів, процесів та управління.

Міжнародна передача технології складається з таких етапів:

- відбір і придбання технології;

- адаптація і освоєння придбаної технології;

- розвиток місцевих можливостей з удосконаленням технології з врахуванням потреб національної економіки.

Основою міжнародної передачі технології є проведення НДДКР.

Міжнародна передача технології може здійснюватись у таких формах: патентна угода; ліцензійна угода; ноу-хау; угода на інжиніринг; франчайзинг.

9

Міжнародна економічна інтеграція.

Міжнародна економічна інтеграція – це процес економічного і політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і розподіл праці між національними господарствами економік і їх взаємодія на різних рівнях в різних формах.

Міжнародна економічна інтеграція мас декілька рівнів свого прояву, а інтеграційний процес проходить у своєму розвитку ряд основних етапів.

Щодо рівнів інтеграції, то вони визначаються таким чином:

Взаємодія на рівні приватного підприємства та організації. Міжнародна інтеграційна практика свідчить; саме на їхню долю припадає значний тягар забезпечення інтеграційного процесу.

Взаємодія на рівні держав. На цьому рівні забезпечується інтегрування основних ланок національних економік, а також створення юридично-правових норм та умов інтеграційного процесу.

Соціально-політичний рівень розвитку інтеграційного процесу. На цьому рівні створюються політичні, культурні, релігійні, чисто людські передумови успішного розвитку інтеграційного процесу.

Рівень власне інтеграційного об'єднання чи угруповання Це рівень міжнародної економічної спільності з притаманними ій економічними інтересами, з властивими їй характерними рисами та особливостями. Саме на цьому рівні інтеграційне об'єднання виступає як суб'єкт міжнародних економічних відносин, не позбавляючи такого статуса жодну з країн-інтегрантів.

Етапи міжнародної економічної інтеграції:

- Зона вільної торгівлі - передбачає ліквідацію митних бар'єрів між країнами-учасницями об'єднання, але при цьому кожна з них зберігає власні тарифи щодо «третіх» країн.(напр. Балтійська ЗВТ-1993 Литва, Латвія, Естонія; НАФТА 1994;АСЕАН 1992)

- Митний союз - на цьому етапі скасування тарифів між країнами-учасницями доповнюється погодженням і визначенням єдиних тарифів відносно «третіх» країн.(напр., Асоціація ЄС з Турцією1963; Арабський спільний ринок-1964)

Міждержавне узгодження на цих двох початкових етапах охоплює насамперед зовнішньоторговельну політику і меншою мірою - інші сфери взаємодії. З цього починають практично всі сучасні інтеграційні угрупування, які ставлять перед собою за мету спільно вирішувати проблеми економічного співробітництва на нових засадах.

- Спільний ринок як більш вищий етап економічної інтеграції передбачає вільне пересування в межах інтеграційного об'єднання факторів виробництва - капіталу, робочої сили та технологій, а також товарів і послуг. На цьому етапі розпочинається інтеграція безпосередньо в сфері виробництва (ЛААВТ 1960; МЕРКОСУР 1991; КАРИКОМ 1973).

- Економічний союз - виникає у зв'язку з об'єктивною потребою гармонізувати різні аспекти національних зовнішньоекономічних політик і проводити Єдину (спільну) економічну політику в межах світового господарства щодо «третіх країн» та інших інтеграційних об'єднань. На цьому етапі створюється регіональна міжнародна валютно-фінансова система і запроваджується наднаціональна спільна розрахункова грошова одиниця (ЕС 1993; Бенілюкс 1948; СНД 1992).

- Валютний союз - тісно пов'язаний з попереднім етапом, доповнює його формуванням єдиної валютно-фінансової системи в повному й" обсязі і введенням єдиної валюти, що виконує всі функції грошей в межах інтеграційного об'єднання і у взаємовідносинах з іншим світом. Саме на такому етапі знаходиться Європейській Союз. Передбачається, що національні валютно-фінансові системи, в тому числі і національні валюти країн-інгегрантів припиняють своє існування.

- Повна інтеграція, передумови для здійснення якої створюються впродовж останніх двох етапів, очевидно, буде означати перехід інтеграційного об'єднання до єдиної економічної, як внутрішньої так і зовнішньої політики, що грунтуватиметься на єдиній валютній, фіскальній, кредитній політиці тощо.

Слід зауважити, що на практиці в розвитку міжнародних економічних інтеграційних угрупувань поєднуються особливості та окремі елементи різних етапів- але рух від простіших до більш складних та розвинутих форм прояву простежується досить чітко.

Поділ світового господарства на інтеграційні угруповання сприяє суперечливий вплив на процес інтернаціоналізації виробництва. Утворення міжнародних економічних об'єднань і союзів сприяє розвиткові виробничих відносин між країнами, які входять до них. Водночас це створює перешкоди економічним відносинам між країнами, які належать до різноманітних угруповань, призводить до концентрації товарних потоків усередині економічних об'єднань.

Країни—учасниці торговельно-економічних блоків, розуміючи складність і суперечливість сучасної ситуації на світовому ринку, прагнуть відшукати шляхи для позитивного вирішення наявних проблем і протиріч.

10

Глобалізація економіки.

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.

Глобалізація – складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби.

Глобалізація – тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства.

Глобалізація – складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів.

Глобалізація – процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих людей і їхні спільноти в усіх частинах світу.

Глобалізація – сукупність викликів і проблем сьогодення.

Причини формування глобалізаційних процесів:

- процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

- науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

- загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

- взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

- фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

- послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

- розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

- створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

- тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками:

1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства;

2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав;

3) замикання інвестиційних потоків;

4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Термін «економічна глобалізація» означає процес дедалі більшої всесвітньої економічної інтеграції, головними рушійними силами якого є:

- лібералізація міжнародної торгівлі та руху капіталів;

- зростання темпів технологічного прогресу та формування інформаційного суспільства;

- дерегулювання.

Ці три чинники посилюють один одного: технологічний прогрес стимулює міжнародну торгівлю, а можливість торгувати по всьому світу сприяє поширенню технологічного прогресу. Водночас дерегулювання стимулює розвиток нових технологій та усуває перешкоди для торгівлі. Втім дехто вважає, що технологічний прогрес створює для підприємців можливості оминати національне регулювання.