3. Зовнішня політика України періоду Національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.).

У листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію більшовицької Росії про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Центральна Рада направила на переговори свою делегацію у складі В. Голубовича (голова), М. Левицького, М. Любинецького, М. Полозова, О. Севрюка, яка мала відстоювати інтереси незалежної, соборної Української Народної Республіки.

Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені.

27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):

– Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина);

– Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну;

– Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.

Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини.

Росія, підписавши 3 березня 1918 р. мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпушено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки.

Протягом лютого-квітня 1918р. німецько-австрійські війська (450 тис. чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ.

Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити владу Рад робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв’язку з виконанням господарських зобов’язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Сподівання Ц Рена допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними та ілюзорними. В Україні було встановлено жорсткий німецько-австрійський окупаційний режим. Військова адміністрація „наводила порядок”, не зважаючи на українську владу, видавала власні нормативні акти, що мали чинність вУкраїні. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинство і розстріли мирного населення за найменший непослух. В інтересах поміщиків головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам. До Німеччини і Австро-Угорщини постійно відправлялися ешелони з реквізованім у голодуючого населеня хлібом, м’ясом, маслом, яйцями, цукром і промисловою сировиною. Все це викликало масове невдоволення населення українською владою, яка компрометувала себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю у здійсненні соціально-економічних перетворень. Центральна Рада втрачала авторитет серед населення і реальну владу в Україні.

Гетьманський режим: його внутрішня і зовнішня політика

Багато зробив гетьманський уряд і в царині зовнішній. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради, Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон „Про посольства і місії Української Держави”. Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв. Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні більшовиків, ні лідерів більшості українських політичних партій.

Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Посилення громадянської війни в Україні, боротьба проти її окупантів

Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому Директорією з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було єдності. Те, що перед тим об’єднувало членів уряду – боротьба проти гетьмана, – поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками Гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як „витвору гетьманату”. Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П’ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків – Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. Загострилося протистояння між членами Директорії. В. Винниченко складає з себе повноваження голови і виїжджає за кордон. Головою Директорії 11 лютого 1919 р. став С. Петлюра, який очолив боротьбу проти червоних і денікінських військ. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції – за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п’яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам’янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Навесні 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник – Біла армія на чолі з генералом Денікіним, якій щедру допомогу надала Антанта, зокрема Англія і США, поставивши їм сотні танків і гармат, тисячі гвинтівок, снарядів і патронів, різного воєнного спорядження. Оголосивши похід на Москву, білогвардійці зайняли Донбас, у червні – Харків та Катеринослав і розпочали наступ на Київ, за який з більшовиками вели боротьбу також війська Директорії та Української галицької Армії. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ і першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею – денікінці. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова.. Денікін віддав наказ виступити проти військ Директорії.

Проте вже у вересні 1919 р. Денікін віддав наказ дальшого наступу і не лише проти більшовиків, але й проти Директорії. Їм вдалося захопити майже всю Наддніпрянську Україну, встановивши тут жорсткий білогвардійський окупаційний режим, основним політичним спрямуванням якого було відновлення „єдиної і неділимої Росії”. На українських землях встановлювалася військова диктатура, яка сприяла відновленню влади колишніх багатіїв. Поміщики, що поверталися до своїх маєтків за допомогою каральних загонів відновлювали свою владу на землю. З селян стягувалися примусові контрибуції, разовий податок в у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини. Було відмінено 8-годинний робочий день і збільшено норми виробітку на промислових підприємствах та організаціях. До всіх противників режиму, політичних партій застосовувались жорсткі репресії. Масові арешти, розправи стали повсюдним явищем. Білогвардійці знову повернулися до політики шовінізму і русифікації: закривали українські школи, газети та журнали, забороняли видання літератури українською мовою, припинили діяльність Української АН тощо. У своїй злобі до українського народу вони дійшли до того, що знищили в Києві пам’ятник Т. Шевченкові. Така політика білогвардійців викликала відчайдушний опір народних мас, як прихильників радянської влади, так и УНР. Становище УНР особливо погіршилось, коли у вересні 1919 р. Українська армія опинилася в „чотирикутнику смерті” – між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 24 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Більшовицький уряд в особі В. Леніна звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена. Восени 1920 р. було знищено останній оплот білогвардійських військ – сили П. Врангеля в Криму.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь – до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

Зовнішня агресія

Визвольні змагання були пов'язані також з боротьбою проти масштабної зовнішної агресії:

1. Російські більшовики та їх місцеві помічники - 1917—1921 рр. (див. Українсько-більшовицька війна 1917—21).

Тоталітарні утворення більшовиків на території України:

 Українська Народна Республіка Совєтів

 Одеська Радянська Республіка

 Донецько-Криворізька Радянська Республіка

 Радянська Соціалістична Республіка Тавриди

 Галицька Соціалістична Радянська Республіка

 Українська Соціалистична Радянська Республіка

2. «Білi» (Добровольча армія генерала Дєнікіна) — з 31.08.1919 р. До взяття Києву 30.08.1919 військами УНР велись перемови щодо скерованих дій проти більшовиків. Домовитись не вдалося внаслідок великодержавницької позиції росіян, які наступним днем взяли місто.

3. Антанта (французький десант у Одесі, грудень 1918—березень 1919).

4. Польща — у 1918—19 рр. проти ЗУНР (див. Українсько-польська війна в Галичині 1918—19), 25.04.1920 уклала військовий союз з УНР щодо спільної боротьби проти Червоної Армії.

5. Румунія — у 1918—19 рр. проти ЗУНР.

Українсько-польська війна в Галичині 1918—19 — почалася 1. 11. 1918 збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Мончинського. Такі ж місцевого характету повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та ін. містах, переважно користуючися прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 українськими військовими частинами.

Активна військова підтримка польського повстання у Львові варшавським урядом і спричинила початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову допомогу польському повстанню до кінця 1918 подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 р. дивізії генерала Ю. Галлера, зформовані у Франції для війни з большевиками.

Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21 листопада 1918, доки поляки не досягли чисельної переваги завдяки допомозі, що надійшла їм через Перемишль. Щоб уникнути оточення, командувач українських сил полковник Г. Стефанів наказав українським частинам у ніч проти 22 листопада 1918 залишити Львів. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західних кордонах ЗУНР. Українці відбили Перемишль 4 листопада, але вже 11 листопада втратили його знову, що дозволило галицьким полякам тримати безпосередній зв'язок з Краковом і привозити підкріплення до Львова. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Кватира Галицької Армії використала для організації бойових груп, пізніше корпусів Галицької Армії (див. Укр. Гал. Армія). Уже в першій половині грудня існував польсько-український фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву Руську до Белза і далі, на північ до Крилова на Холмщині.

З грудня 1918 Українсько-польська війна велася за володіння Львовом, який українці хотіли відбити, та на західному і північному фронтах, де поляки з початком січня здобули м. Угнів і Белз та оволоділи залізничою колією Ярослав-Рава-Руська, що їм давало базу для дальших операцій.

Після двох безуспішних наступів УГА на Львів у грудні 1918 і на початку січня 1919 Начальна Кватира УГА вирішила знищити залізниче сполучення між Львовом і Перемишлем (т. зв. Вовчухівська операція 15 лютого по 19. березня 1919). Дальшому успіхові наступу перешкодила Військова Місія Антанти під проводом А. Бартелемі, яка в прикрій для поляків ситуації зажадала перемир'я. 2 березня 1919 почалися знову воєнні дії, і 19 березня поляки вдруге опанували колію Львів-Перемишль. Нову пропозицію альянтів — Ради Чотирьох (демаркаційна лінія ген. Л. Боти) прийняла Начальна Кватира Галицької Армії, але відкинули її поляки і, не зважаючи на зобов' язання не вживати проти українців зформованої у Франції армії генерала А. Галлера, частину її (35 000) спрямовано на протиукраїнський фронт. У середині травня 1919 поляки почали загальний наступ на українські позиції в Галичині та на Волині й дійшли 25 травня 1919 лінії Болехів-Ходорів-Бібрка-Бузьк; деякі з'єднання УГА (1-ша гірська бригада і група «Глибока») втратили зв'язок з головними силами і були змушені перейти на Закарпаття. Тоді румунська армія захопила південно-східну територію ЗУНР. Це змусило Начальну Кватиру Галицької Армії відвести частини УГА в південно-східній трикутник Галичини, замкнений ріками Збруч-Дністер. Після короткого відпочинку й реорганізації українські частин під командуванням генерала М. Грекова, що тоді очолював УГА, вона 7 червня перейшла до наступу (т. зв. Чортківська офензива). Успішними боями відкинуто польські сили на лінію Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь, що викликало ентузіязм серед вояцтва й спричинило відмову Начальної Квартири Галицької Армії прийняти умови перемир'я та демаркаційну лінію, т. зв. лінію Дельвіґа.

Цілковитий брак боєприпасів примусив, однак, українські частини відступити на вихідні позиції в трикутник між Збручем і Дністром. Тому що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією, яку Франція забезпечила всіма модерними воєнно-технічними засобами, була безнадійна, УГА 16-18 липня 1919 відступила за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з большевиками.

4. “Українська карта” у зовнішній політиці європейських країн в 1921-1944 рр. Україна і розв’язання повоєнних проблем у Європі (1945-1949 рр.).

30 грудня 1922 РРФСР, УРСР, БССР і ЗСФСР уклали договір про створення СРСР.

У перші роки після Громадянської війни більшовики, стурбовані вираженою «русскостью» радянської адміністрації і партійних органів національних республік, зважилися на ширше залучення національних кадрів в партійні і радянські органи, а також дали зелене світло національно-культурним устремлінням інтелігенції національних територій. Ця політика отримала назву «корінення». Українізація, що проводилася в 1920-і роки в рамках цієї політики, привела до збільшення кількості українських шкіл і вузів, розповсюдженню української мови в раніше переважно русскоговорящих містах.

Радянська влада проводила політику українізації під гаслом «національна формою, радянська за змістом». Проте в кінці 1920-х років керівництво ВКП(б) із-за масових перегинів почало міняти загальний політичний курс — керівництво компартії України піддалося критиці за «націоналістичний ухил». В результаті терору в кінці 1930-х років були репрессированны українські письменники, представники творчої інтелігенції, адміністративні і технічні кадри, а сам процес пізніше, на сучасній Україні, був названий «Розстріляним Відродженням». Масові репресії кваліфікованих кадрів на Україні почалися за декілька лет[ до того, як це було проведено в решті регіонів СРСР. Пік боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припав на початок 1930-х років і був одним із следствий репресій проти українського селянства, що масово саботувало політику колективізації, що на практиці означала перетворення державою селян в своїх кріпосних.

1930-е роки стали вельми суперечливим періодом в історії України, в який вмістилися такі масштабні події, як колективізація, голодомор 1932-33 рр., індустріалізація і створення на Україні найбільших промислових центрів.

В цей час на Західній Україні, що увійшла до складу Польщі, здійснювалася політика полонізації. Провідниками цієї політики в Галіциі і на Волині стали польські осадники — переселенці в основному з числа відставних військових, разом зі своїми сім'ями що переселялися польськими властями в «Креси всходне». Кількість переселенцев-осадников обчислювалася сотнями тисяч. Для їх розселення у українців відбиралися кращі землі.[

З приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського тут встановився авторитарний режим, відомий як «санація». Політична опозиція переслідувалася правовими засобами і силовими методами. По відношенню до національних меншин проводилася політика «культурного придушення», яка восени 1930 переросла в масові репресії проти українського населення Галіциі і Волині («Пацифікація»). Підрозділи польської поліції і армії були введені в більш ніж 800 сів, було арештовано більше 2 тисяч чоловік, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських угрупувань шовіністів. Польських властей, що чинили опір свавіллю, відправляли в польський концтабір Береза-картузськая. Справа дійшла до того, що в 1932 Ліга Націй засудила дії польського уряду по відношенню до українського населення.

У відповідь реакція українців на це етнічне свавілля не змусила себе довго чекати. У Західній Україні була сформована Організація українських націоналістів (ОУН), яка повела підпільну боротьбу проти польських властей. Терористами ОУН був убитий Броніслав Перацкий — міністр внутрішніх справ Польщі, прихильник жорстких мерів проти українців.

У 1938-39 автономна Підкарпатська Русь у складі Чехословакії була в результаті Мюнхенського договору і розділу Чехословакії захоплена Угорщиною.

23 серпня 1939 Вячеслав Михайлович Молотів (Ськрябін) і Іоахим фон Ріббентроп підписали Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом.

17 вересня 1939 року СРСР ввів війська на територію II Мови Посполитою, анексувавши її західні землі. На приєднаних до Української РСР територіях було утворено 6 нових областей: Дрогобицьку, Львівську, Тернопільську, Станіславськую, Волинську і Рівненську. 28 червня 1940 року для повернення Бесарабії, що входила до складу Румунії, на її територію була введена РККА.

У листопаді 1940 року, бессарабские повіти: Ізмаїл, Аккерманський(Белгород-днестровський) і Хотінський були приєднані до УРСР. Східне побережжя річки Дністер було приєднано до МССР.

УРСР в ООН (1945 - 1949 рр.).

Авторська концепція вимагає специфічного, тобто посутнього, а не фактографічного повернення до конференцій у Думбартон-Оксі та Сан-Франціско. Максимально уникаючи контекстуальних повторень змісту попереднього розділу, ми маємо на меті підтвердити крайню, переважно тотальну залежність делегації Української РСР від протиборства Москви й Вашингтона. Фактично частка української представленості вирішувалася керівництвом СРСР та США. Ситуація ускладнювалася тим, що створенню ООН передувала тривала політико-ідеологічна боротьба між представниками двох конкуруючих систем — соціалістичної та капіталістичної. З одного боку, вона продемонструвала високий потенціал і можливості продовження за мирних часів співробітництва між державами. З другого, біполярний світ із гостро вираженими вартісними позиціями постійно демонстрував свої небезпеки. Чимало з них брали свої витоки у прагненні Москви будь-що заручитися додатковими — білоруським та українським — голосами під час голосування в Об'єднаних Націях. З другого боку, на перебігові подій позначалася стійка й тривала протидія входженню цих союзних республік до числа засновниць ООН. Для СРСР від початку сама ідея ООН базувалася переважно на ідеї запобігання та мирного полагодження воєнно-політичних конфліктів. Керівництво КПРС вбачало у будь-яких інших формальних повноваженнях ООН, що розглядались у перебігу підготовки до конференції в Думбартон-Оксі, небезпеку відкритості світовому співтовариству. Тоталітарний режим Сталіна бачив у цьому загрозу своєму існуванню. Тим часом Сполучені Штати, керуючись принципами "Божественного призначення", суть яких — "сприяння демократизації суспільних відносин в інших країнах", від самого початку часто-густо демонстрували прагнення надати новостворюваній організації роль своєрідного світового координаційного уряду чи координатора відносин між державами. Певна річ, що тут передбачалася верховна роль США як "взірця демократичних цінностей".

Головну роль у цьому була покликана відіграти так звана "Рада міжнародних відносин США", її багатолітній керівник Дж.МакКлой (1953-1970) про функції керованого ним органу говорив так: "Випади стосовно глобального уряду можуть бути добре документовані, але наприкінці двадцятого століття вони вже не подаються традиційною змовою у звичному розумінні підпільного зібрання злих людей за зачиненими дверима. Це, радше, "діюча мережа" однаково думаючих високопоставлених індивідуумів для досягнення спільної мети".

Позиція американських прихильників світового координаційного уряду була подана у первісному варіанті ще 15 грудня 1922 р. Саме тоді згадана вище Рада видрукувала у своєму журналі "Foreign Affairs" статтю з таким твердженням: "Очевидно, що людство не прийде до миру і процвітання, допоки земля залишатиметься розділеною на 50 чи 60 незалежних держав і допоки не буде створена міжнародна система... Реальна проблема сьогодення полягає у створенні світового уряду". У своєму аналітичному виданні "Study Number 7'' від 25 листопада 1959 р. Рада закликала створити "новий міжнародний порядок як відповідь на світове прагнення до миру, соціально-економічних змін, міжнародного порядку, який би включав держави, що називають себе соціалістичними (комуністичними)". У тому самому році засновується Асоціація світової конституції й парламенту, котра невдовзі створила "Діаграму світового уряду в рамках Конституції Земної Федерації". У практичному вимірі ідея світового координаційного уряду тісно пов'язана з появою ООН та участю в її формуванні СРСР і союзних республік. Так, у відповідь на прийняття Статуту ООН сенатор-демократ Г.Тейлор 24 жовтня 1945 р. вніс проект резолюції із закликом до верхньої палати Конгресу США виступити за створення світової республіки, включно з міжнародними поліційними силами. 1947 р. Американська освітня корпорація (The American Education Fellowship) закликає до "встановлення справжнього світового порядку, в якому національний суверенітет буде підпорядковано світовій владі". У липні 1948 р. в журналі "Foreign Affairs" британець Ґ.Батлер надрукував статтю "Новий світовий порядок", де, зокрема, закликав нації пожертвувати своїм суверенітетом, створити ефективний економічний і політичний союз, чітко визначити шлях до нового порядку як справжнього початку Об'єднаних Націй. Того самого 1948 року в США побачив світ проект Світової Конституції, виданий працівниками освіти. Його основна ідея: регіональні федерації є шляхом до світової федерації.

Очевидним за такого підходу є як заперечення появи нових національних держав, так і — ще більшою мірою — наміру мати справу з додатковими членами ООН, міжнародний статус яких важко визначити з достатньою точністю. Адже, як відзначав у своїй "Історії Статуту ООН" Р. Рассел, американський Державний департамент на початку творення ООН мав на увазі не стільки діяльність Секретаріату в її відомому сьогодні вимірі, скільки своєрідну політичну надбудову на чолі зі "світовим посередником" чи "президентом ООН". Що стосується Радянського Союзу, а тим самим і Української РСР, то їхня позиція у цьому плані найбільш виразно представлена в "Історії зовнішньої політики СРСР. 1945-1985 рр.", що вийшла в світ у Москві 1986 р. У цій фундаментальній роботі початку перебудови навіть не згадується створення Організації Об'єднаних Націй. Більше того, де-факто книжка провідних московських авторів розглядає координацію дій міжнародного співтовариства у перші повоєнні роки практично в одному контексті — скорочення озброєнь та відмови від ядерної зброї, якою на той час володіли тільки американці". Інший напрямок міжнародного співробітництва, важливий для СРСР тих часів, полягав у дискредитації "імперіалістичної політики придушення суверенітету держав" — відзначається у цій же праці.

Контроверсійна участь української дипломатії у формуванні й становленні ООН ще більше ускладнювалася проблемністю спроб узгодити позиції ідеологічно протилежних держав. Українська делегація у такій ситуації фактично підтверджувала свою залежність відвертою та постійною підтримкою Москви. Саме контроверсійність спричинилася до того, що було прийнято рішення про використання принципу одностайності під час голосування в Раді Безпеки. В іншому випадку, як стверджували у Москві, Києві та Мінську, добитися ефективності в прийнятті глобальних рішень на теми міжнародного миру та стабільності було б неможливо. Це й зрозуміло, оскільки будь-яке серйозне рішення, скажімо, західних членів РБ, на засадах більшості в разі обструкції СРСР чи Китаю не могло бути виконаним. І навпаки.

Не менш суттєві дискусії виникали і з приводу складу учасників установчої конференції Об'єднаних Націй. Фактичним приводом для згоди Заходу на прийняття УРСР у такій ролі стала позиція Рузвельта, переконаного, що "Україна була слабкою ланкою в радянській системі". Принагідне зауважимо, що проблеми суверенітету, по-перше, активно висувалися багатьма західними опонентами СРСР як такі, що потребують свого розв'язання. По-друге, Москва мало приховувала намір прикритися членством УРСР і БРСР в ООН, щоб відвернути можливі закиди на адресу своєї національної політики.

Наведемо на підтвердження нашої тези низку зауважень і поправок до Статуту ООН, щодо яких Радянський Союз посідав переважно обструктивну позицію тільки тому, що їх вносили представники "ворожого табору". Особливо цікавою з цього погляду здається глава "Заходи щодо заснування міжнародного опікунства", подана делегацією Сполучених Штатів:

1. "Організація створює під своєю владою систему міжнародного опікунства для управління й нагляду за такими територіями, котрі можуть бути взяті під опікунство наступними угодами.

2. Основні цілі опікунства полягають у наступному: (а) сприяти міжнародному мирові й безпеці; (б) сприяти політичному, економічному й соціальному розвиткові опікуваних територій та їхнього населення й послідовно готувати такі до самоуправління; (в) забезпечувати на опікуваній території звернення до громадян членів Організації, що не робить ніяких між ними відмінностей в області економічній чи якій-небудь іншій громадянської діяльності.

3. Система опікунства використовується тільки до таких територій, стосовно яких будуть вжиті заходи щодо встановлення опікунства: (а) до територій, які управляються в силу мандату; (б) до територій, які можуть бути відторгнуті від ворожих держав унаслідок війни; (в) до територій, що добровільно ставляться під опікунство державами, відповідальними за управління ними"".

Вже з першого погляду зрозуміло, що за певних умов, надто в часах системного протистояння, кожен з цих пунктів якоюсь мірою міг бути віднесений до союзних республік СРСР. Адже політико-правовий аналіз союзного договору 1922 р. дав би достатні підстави для того, щоб порушити питання про легітимність входження республік до складу СРСР. Довелося б, можливо, говорити й про "опікунство". В такому випадку постала б ціла низка додаткових проблем. Тим часом за умов тоталітарного ладу не могло бути й мови про саму можливість ініціювання Українською РСР такого роду змін. А до чого могло б привести таке започаткування західними країнами, важко навіть передбачити. Тим паче, що в пункті 10 американських пропозицій були такі слова: "Генеральна Асамблея, а за її повноваженням — Опікунська рада, виконуючи свої функції, мають право обговорювати доповіді управляючої влади, приймати петиції, призначати розслідування та вдаватися до інших дій у межах їхньої компетенції, визначеної опікунськими засобами".

Підтримки з боку СРСР та УРСР не одержали й пропозиції Уругваю про те, що всі члени ООН "зберігають свою повну незалежність і територіальну недоторканність, права, притаманні їхній повній суверенності". Фактично запобігаючи самій можливості такого тлумачення положень Статуту ООН, радянська делегація заручилася підтримкою США й Великобританії в тому, що принцип поваги рівноправ'я та самовизначення буде доповнений такою фразою: "У цьому Статуті не міститься жодної з постанов, які уповноважують Організацію на втручання у справи, що за своєю суттю належать до внутрішньої компетенції відповідної держави". Відтак союзні республіки в складі СРСР автоматично виносилися за межі пунктів про самоуправління й незалежність. А в Статуті ООН, за який, врешті, проголосувала й делегація Української РСР, у цьому сенсі залишилися хіба що позиції про "суверенну рівність усіх членів" ООН (ст.2, п. 1).

На установчій конференції ООН, детально розглянутій у попередньому розділі, особливе невдоволення СРСР, УРСР та БРСР викликали пропозиції окремих країн вирівняти членів новостворюваної міжнародної організації у правах, незалежно від того, до якої Групи держав вони належать — великих, середніх чи малих. Причому відповідна пропозиція Австралії" піддавалась обструкції під приводом того, що відбувалася нібито безпосередня підтримка таких пропозицій делегаціями "імперіалістичних держав", насамперед США та Великобританії. Насправді ж про означену ініціативу австралійської делегації можна говорити хіба що в провокативному контексті. Адже заздалегідь було зрозуміло, що ні американці, ні, тим паче, представники СРСР не зацікавлені в тому, щоб відбулося таке вирівнювання. Системно й ідеологічно розколотий світ унеможливлював це.