10. Багатостороннє економічне співробітництво і роль міжнародних організацій у регулюванні міжнародних економічних відносин.

В сучасному світі існує більше ніж 190 суверенних держав. Їх політичне, економічне, соціальне життя є взаємопов’язаним та взаємозалежним. На певному рівні свого розвитку глобалізація господарського життя набуває рис міжнародного інтеграційного процесу. Він є одним із найважливіших чинників розвитку людської цивілізації. Це процес взаємодії структурних елементів світової економіки, що виявляється у встановленні прямих зв’язків між підприємствами та об’єднаннями різних країн і в погодженні зовнішньоекономічних політик держав.

Протягом значної частини ХХ століття, що пройшла під прапором холодної війни, протистояння та взаємне непорозуміння зробили неможливим результативне функціонування багатьох міжнародних організацій. В кінці 80-х – на початку 90-х років зміни на політичній карті світу та кардинальні зрушеннями в ідеологічному житті суспільства зробили можливим перехід до нового етапу у двосторонніх та багатосторонніх відносинах різних країн. Виникли передумови створення нової моделі співіснування і співробітництва народів, особливо в економічній сфері. Реалізації цих можливостей служать міжнародні організації, що діють на основі міжнародних договорів, рішень міждержавних економічних конференцій та міжнародних комісій.

У сучасних міжнародних відносинах міжнародні організації відіграють істотну роль як форма співробітництва держав і багатобічної дипломатії.

Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну міжнародні організації наділяються власною компетенцією і повноваженнями. Для сучасних міжнародних організацій характерне подальші розширення їхньої компетенції й ускладнення структури. В даний час нараховується більш 4 тисяч міжнародних організацій, з них більш 300 – міжурядові. У центрі їх знаходиться ООН. Для міждержавної організації характерні наступні ознаки: членство держав; наявність установчого міжнародного договору; постійні органи; повага суверенітету; держав-членів. З урахуванням цих ознак можна констатувати, що міжнародна міжурядова організація – це об'єднання держав, засноване на основі міжнародного договору для досягнення загальних цілей, що мають постійні органи і діють у загальних інтересах держав – членів при повазі їхнього суверенітету. Головною ознакою неурядових міжнародних організацій є те, що вони створені не на основі міждержавного договору (наприклад, Асоціація міжнародного права, Ліга суспільств Червоного Хреста й ін.).

По характері членства міжнародні організації поділяються на міждержавні і неурядові. По колу учасників міжнародні організації підрозділяються на універсальні (ООН, її спеціалізовані установи) і регіональні (Організація африканської Кредитные организации играют все более заметную роль в мировой экономике. Во-первых, их деятельность позволяет внести необходимое регулирующее начало и определенную стабильность в функционирование валютно-расчетных отношений. Во-вторых, они призваны служить форумом для налаживания валютно-расчетных отношений между странами, причем эта их функция неизменно усиливается. В-третьих, возрастает значение международных валютно-финансовых и кредитных организаций в сфере изучения, анализа и обобщения информации о тенденциях развития и выработки рекомендаций по важнейшим проблемам мирового хозяйства.Основными принципами механизма многостороннего регулирования являются ослабление таможенно – тарифной защиты стран – участниц и сдерживание нетарифного протекционизма в согласованных рамках.

Проводимые в рамках многостороннего регулирования мероприятия направлены на расширение внутрикорпорационного обмена, развитие внутрифирменной специализации и кооперирования производства, более тесное увязывание экономик промышленно развитых стран, дальнейшее углубление мирохозяйственных связей на межфирменном уровне.

Возросло значение организационных структур, регламентирующих торгово-политическую деятельность н6ациональных государств, а также роль региональных торгово-экономических интеграционных группировок и организаций.

Для Украины, вовлеченной в процесс вхождения в мировую систему хозяйства, Соглашение о создании ВТО имело существенное значение. Необходимо рассматривать две группы проблем, связанных со вступлением Украины в ВТО. Первая группа – проблемы отдельных секторов экономики, требующих особого подхода, с чем не согласно ЕС. Особый подход необходимо сохранить в вопросах государственной защиты и поддержки автомобильной и авиационной отраслей, сельского хозяйства, сектора финансовых услуг и страхования. Вторая группа проблем – так называемые профисистемные требования. В частности, признание России страной с рыночной экономикой, проведение реформы секторов, изменение внутренней структуры цен на энергоносители.Вступление Украины в ВТО не самоцель, а приведение всех норм в соответствие с веяниями времени.

Міжнародні організації належать до найбільш розвинених і різноманітних механізмів впорядкування міжнародного життя. Помітне підвищення активності міжнародних організацій, так само як і значне збільшення їх загальної кількості, є одним з примітних феноменів сучасного міжнародного розвитку.

Міжнародні організації розділяють на дві основні групи.

1. Міждержавні (міжурядові) організації фундирувалися на основі міжнародного договору групою держав; в рамках цих організацій здійснюється взаємодія країн-членів, і їх функціонування засноване на приведенні до деякого спільного знаменника зовнішньої політики учасників по тих питаннях, які є предметом діяльності відповідної організації.

2. Міжнародні неурядові організації виникають не на основі договору між державами, а шляхом об'єднання фізичних і/або юридичних осіб, діяльність яких здійснюється поза рамками офіційної зовнішньої політики держав.

Міждержавні організації надають відчутнішу дію на міжнародно-політичний розвиток. Міжнародні неурядові організацій більше, ніж міждержавних, причому впродовж багатьох років спостерігається стійка тенденція збільшення їх числа. У 1968 р. було 1899 міжнародних неурядових організацій, в 1978 р. - 2420, в 1987 р.

- 4235, у 1998г.- 5766. У цьому знаходить свій прояв глобалізація світової системи, що посилюється, з виразно вираженим зростанням об'єму різноманітних транснаціональних взаємодій.

У 1998 р. існувало 254 міждержавних організації. Вони розрізняються по кругу учасників (універсальні і регіональні), функціональному призначенню (загальній і спеціальній компетенції), порядку вступу нових членів (відкриті і закриті), характеру повноважень

(засновані на традиційному приведенні до спільного знаменника позицій стран- членів і елементи наднациональности, що містять). Загальними тенденціями в розвитку міждержавних організацій можна вважати наступні: а) відносне посилення регіональних аспектів в їх діяльності, що дозволяє сфокусуватися на конкретніших проблемах; би) значне зростання числа організацій спеціальної компетенції для регулювання специфічних сфер міжнародної взаємодії; у) частіше і ширший наділ міждержавних організацій наднаціональними повноваженнями.

Масштаби, характер і глибина дії міждержавних організацій на міжнародно-політичне життя варіюються в досить широких межах. Діяльність деяких з них має особливе значення для сучасних міжнародних відносин, на мою думку, і заслуговує на спеціальний розгляд.

Організація Об'єднаних Націй (ООН)

Організація Об'єднаних Націй не тільки займає центральне місце в системі міждержавних організацій, але і грає виняткову роль в сучасному міжнародно-політичному розвитку. Створена в 1945 р. як універсальна міжнародна організація, що має своїй на меті підтримка миру і міжнародної безпеки і розвиток співпраці між державами, ООН об'єднує в даний час 185 країн світу.

Дія ООН на сучасні міжнародні відносини вагомо і багатогранно. Воно визначається наступними основними чинниками:

. ООН є самим представницьким форумом для дискусій між державами по актуальних проблемах міжнародного розвитку.

. Статут ООН є фундаментом сучасного міжнародного права, свого роду загальновизнаним кодексом поведінки держав і їх взаємин; по ньому звіряють інші міжнародні договори і угоди.

. ООН сама стала важливим механізмом міжнародної нормотворчості і займає абсолютно особливе місце серед інших організацій - джерел міжнародного права. За ініціативою і в рамках ООН поміщені сотні міжнародних конвенцій і договорів, регулюючих положення справ в найрізноманітніших сферах суспільного життя.

. У принципах побудови ООН (перш за все в наданні особливого статусу постійним членам Ради Безпеки) знайшли своє віддзеркалення об'єктивні реалії міжнародно-політичної системи, а їх зміна стала головним стимулом для роботи, що ведеться, по реформуванню цієї організації.

. У ООН існує велике число міжурядових організацій, що здійснюють регулювання міжнародного життя в рамках функціонального призначення.

. ООН наділена виключно важливою компетенцією вирішувати питання війни і миру, у тому числі і шляхом використання озброєної сили.

Штаб-квартира ООН знаходиться в Нью-Йорку, де розміщені п'ять з шести її головних органів.

У «сім'ю» Організації Об'єднаних Націй входять 14 спеціалізованих установ ООН - міжурядових організацій універсального характеру, що мають спеціальне функціональне призначення. Деякі з них виникли задовго до створення ООН. З погляду масштабності дії на сучасні міжнародні відносини має сенс особливо відзначити

Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), які грають виключно важливу роль в координації валютно-фінансової політики держав-членів, наданні кредитів і позик і тому подібне, а також Міжнародне агентство по енергії (МАГАТЕ), наділене спеціальними функціями в плані нерозповсюдження ядерної зброї.

Міжнародний валютний фонд (МВФ)

Міжурядова організація, регулююча валютно-кредитні стосунки між державами-членами.

МВФ надає своїм членам фінансову допомогу при валютних утрудненнях, викликаних дефіцитом платіжного балансу, надаючи їм короткострокові і середньострокові кредити в іноземній валюті. Фонд проводить операції лише з офіційними фінансовими органами держав.

Конференція ООН з валют і фінансів в Бреттон-вудсе (США) в липні 1944 р. прийняла статут ("Статті Угоди") МВФ, який вступив в дію в грудні 1945 р.

Реальна діяльність фонду почалася в 1946-47 р. Пізніше статут організації кілька разів переглядався у міру еволюції світової фінансової системи.

Цілі МВФ:

. заохочення міжнародної співпраці в області валютної політики;

. сприяння збалансованому зростанню світової торгівлі для стимулювання і підтримки високого рівня зайнятості і реальних доходів, для розвитку виробничого потенціалу всіх членів як головна мета економічної політики;

. підтримка стабільності валют і впорядкування валютних стосунків між державами-членами, а також перешкодило девальвації валют з міркувань конкуренції;

. участь в створенні багатобічної системи платежів, усунення обмежень на трансферт валюти;

. надання засобів для ліквідації незбалансованості платіжних балансів країн-членів.

МВФ має статус спеціалізованої установи ООН. В даний час фонд об'єднує 183 держави. Його капітал утворюється з внесків держав-членів відповідно до встановлюваної для кожної країни квоти. Квота визначає кількість голосів, що є у держави-члена

МВФ - кожна країна має 250 голосів, плюс по одному голосу за кожних 100 тис. SDR (Special Drawing Rights, спеціальні права запозичення).

Найвищий орган фонду - рада керівників, в якій кожна країна-член представлена такими, що призначаються на п'ять років керівником і його заступником (звичайно це міністр фінансів або розділ центрального банку і його заступник).

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)

Світовий банк або Усесвітній Банк, а саме так зазвичай називають МБРР, хоча група Усесвітнього банку включає Міжнародну асоціацію розвитку (МАРИ), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатобічне агентство по гарантуванню інвестицій (МАГИ) і Міжнародний центр по вирішенню інвестиційних суперечок (МЦРІС), порівнянний з міжнародним кооперативом, який належить державам-членам. МБРР є найкрупнішим кредитором проектів розвитку в країнах, що розвиваються, з середнім рівнем доходів на душу населення. На 2000 рік його власниками є 182 країни-члена Банку. Країни, що подають заявку на вступ в члени Банку, мають спочатку бути прийнятими в споріднену організацію МБРР -

Міжнародний валютний фонд. Всі позики банку повинні гарантуватися урядами країн-членів. Банк виділяє позики країнам, що розвиваються, під процентну ставку, яка міняється кожні 6 місяців (складає близько 6%)

Основні напрями діяльності МБРР:

> середньострокове і довгострокове кредитування інвестиційних проектів;

> підготовка, технічне і фінансово-економічне обгрунтування інвестиційних проектів;

> фінансування програм структурної перебудови в тих, що розвиваються і пост-социалистических країнах.

Як правило, позики надаються на 15-20 років з відстроченням платежів по основній сумі позики від 3 до 5 років. Сам МБРР отримує кошти головним чином шляхом запозичень на міжнародних ринках капіталу. Найвищий орган управління - рада керівників.

Організація по безпеці і співпраці в Европе (ОБСЄ)

Ця структура, впродовж більш ніж двох десятиліть що називалася

Нарадою по безпеці і співпраці в Европе (СБСЕ), почала функціонувати в 1973 р. як дипломатичний форум у складі 35 держав. До їх числа входили практично всі країни Європи а також США і

Канада. Унікальність СБСЕ полягала в тому, що держави, що відносяться до разным суспільно-політичним системам і що входили в протистоячі один одному військові структури - НАТО і Організацію Варшавського договору (ОВД), а також нейтральні і неприєднані держави зуміли організувати постійний процес діалогу і переговорів по актуальних проблемах забезпечення миру і стабільності на континенті.

У 1994г. на Будапештській нараді у верхах було вирішено перетворити

СБСЕ з переговорного форуму в організацію, що постійно діє, і іменувати її з 1995 р. Організацією по безпеці і співпраці в

Европе (ОБСЄ). В результаті в даний час членами ОБСЄ є 55 держав. Це додало ОБСЄ більш репрезентативний характер і разом з тим стало чинником, сприяючим інтеграції в світову спільноту нових держав, що виникли в Закавказзі і Центральній Азії.

У діяльності ОБСЄ почала приділятися підвищена увага проблемам міжнародно-політичного розвитку в Европе, що набувають особливого значення в умовах, що виникли після закінчення холодної війни. Форум ОБСЄ по співпраці в області безпеки є органом, що постійно діє, проведенням нових переговорів, що займається, по контролю над озброєннями, роззброєнню і зміцненню довіри і безпеки.

Одін з принципово важливих питань в діяльності ОБСЄ стосується визначення її майбутньої ролі. Існує загальна згода, що вона займатиме одне з центральних місць в організації міжнародно-політичного життя в Европе. Проте на практиці, зважаючи на прагнення великої групи країн

Центральної і Східної Европи, а також балтії приєднатися до НАТО і

Європейському союзу, виникає тенденція до маргіналізації ролі ОБСЄ.

Що розробляється в рамках ОБСЄ Хартія європейської безпеки могла б нейтралізувати цю тенденцію і сприяти повнішому використанню потенціалу цієї організації на користь зміцнення стабільності на континенті.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) включає 19 країн і забезпечує їх взаємодію у військово-політичній області. Як військовий союз це найбільш розвинена структура зі всіх багатобічних інструментів забезпечення безпеки, що існують в Европе. У НАТО створена ціла система механізмів, через які здійснюється спільна діяльність країн-членів, починаючи від узгодження політики, що проводиться учасниками союзу на міжнародній арені, і аж до підготовки до організації бойових дій у разі війни.

Військова організація НАТО включає десятки різноманітних компонентів - командувань, комітетів, агентств, різних елементів загальної військової інфраструктури і тому подібне Основна частина озброєних сил країн-членів знаходиться під їх управлінням і передається союзу тільки у разі війни, проте деякі військові формування виділені в розпорядження інтегрованої командної структури і в мирний час. В цілому військовим механізмом НАТО є унікальне явище як по своїх масштабах, так і по ступеню інтегрованості що входять в нього національно- державних компонентів.

Європейський союз (ЄС)

Європейський союз (ЄС) займає унікальне місце серед міжнародних організацій. В рамках цієї структури здійснюється інтеграція країн, що беруть участь в ній, - їх поступове зближення через передачу все більш широких повноважень в регулюванні суспільного життя на рівень всього об'єднання

(співтовариства), яке в зростаючому ступені знаходить риси цілісності і здібність до самостійного функціонування.

Головною сферою інтеграційного розвитку в рамках ЄС була і залишається економіка. У цьому плані центральне завдання полягає у формуванні уніфікованого економічного простору, в якому всі дійові особи, як фізичні, так і юридичні, були б поставлені у всіх країнах

ЄС в рівні умови незалежно від своєї національно-державної приналежності.

В цілому сам факт існування Європейського союзу надає колосальна дія на трансформацію взаємин між державами, що беруть участь в нім. Разом з тим ЄС стає все більш помітним величиною в системі глобальних міжнародних відносин; в рамках співтовариства створена система зовнішньополітичних консультацій і узгодження, що дозволяє державам-членам вельми часто «говорити одним голосом» і що додає ЄС характер самостійної дійової особи на міжнародній арені.

Це виявляється і в ООН, і на багатьох міжнародних конференціях і переговорах, і у зв'язку з різними проблемними міжнародно-політичними ситуаціями. В деяких випадках вплив ЄС виявлявся вельми вагомим, причому іноді інтеграційне об'єднання брало на себе ініціативу в просуванні певних міжнародно-політичних проектів. Співтовариство проводить вельми активну політику відносно країн «третього світу»; по лінії ЄС виявляється допомога постсоціалістичним країнам.

Рада Европи

Рада Европи виникла в 1949 р. і в даний час включає в свій склад 41 державу. Мета цієї організації - добиватися зближення між державами-учасниками шляхом сприяння розширенню демократії і захисту прав людини, а також співпраці по питаннях культури, освіти, охорони здоров'я, молоді, спорту, має рацію, інформації, охорони навколишнього середовища.

По всіх основних напрямах своїй діяльності Рада Европи здійснює численні заходи, сприяючі не тільки розвитку співпраці між державами-членами, але і формуванню деяких загальних для них орієнтирів в організації суспільного життя. Особливе значення мають понад 170 розроблених і прийнятих загальноєвропейських конвенцій, дотримання яких обов'язково для держав, що ратифікували їх.

Рада Европи є авторитетною міжнародною організацією, само участь в якій служить для всіх держав-членів свого роду свідоцтвом їх відповідності високим стандартам плюралістичної демократії. Звідси можливості дії на ті країни, що входять в Раду

(або кандидатів на приєднання до Ради Европи), де на цьому грунті виникають ті або інші проблеми. Разом з тим це може викликати побоювання відповідних країн щодо неприпустимого втручання в їх внутрішні справи.

Інші регіональні структури

У Европе, порівняно з іншими регіонами, існує значно щільніша і розвиненіша мережа міжнародних організацій. Разом з тим хочу відзначити і деякі позаєвропейські регіональні організації загальної компетенції, об'єднуючі в своїх рядах все або більшість країн відповідних регіонів і що є достатньо помітним чинником сучасного міжнародно-політичного розвитку.

Організація Африканської єдності (ОАЄ), створена в 1963 р., є найбільшою з регіональних організацій по кількості учасників і налічує понад 50 держав-членів. Її інституційна система включає щорічну Асамблею розділів держав і урядів, що збирається двічі в рік Рада міністрів (на рівні міністрів закордонних справ, що базується в Аддіс-абебе (Ефіопія), Генеральний секретаріат, спеціалізовані комісії (по соціально-економічних питаннях; за освітою, науці, культурі і охороні здоров'я; по біженцях; по оборонних питаннях; по посередництву, примиренню і арбітражу). Є також автономні спеціалізовані агентства ОАЄ (Загальноафриканський союз телекомунікацій

Загальноафриканський поштовий союз, Загальноафриканське агентство новин, Союз африканських залізниць, Організація африканської профспілкової єдності і др).

Ліга арабських держав (ЛАГ) створена в 1945 р. і налічує в даний час 22 держави-члена. У число завдань Ліги, окрім організації співпраці в політичній, економічній, соціальній, фінансовій, торговій, культурній і інших областях, входить врегулювання суперечок і конфліктів між учасниками, а також вживання заходів проти зовнішньої агресії.

ЛАГ грає важливу роль в підтримці тісних взаємин між арабськими країнами, координації їх дій у зв'язку із загальними для них проблемами. Впродовж тривалого часу ця організація була головним інструментом виявлення «арабської солідарності» в протистоянні з Ізраїлем і одночасно полемо зіткнення підходів різних арабських країн до проблеми близькосхідного врегулювання.

Членами Організації американських держав (ОАГ) в даний час є всі 35 країн Західної півкулі. Цілі ОАГ, сформульовані в її

Статуті, прийнятому в 1948 р., включають підтримку миру і безпеки в регіоні, врегулювання суперечок, організацію сумісних дій проти агресії і розвиток співпраці держав-членів. Активно обговорюються напрями і методи трансформації ОАГ в змінних международно- політичних умовах. На це націлений цілий ряд прийнятих організацією програмних документів, найважливіші положення яких передбачають дії з консолідації демократії і захисту прав людини; боротьбу з корупцією, тероризмом і торгівлею наркотиками; просування у формуванні зони вільної торгівлі в масштабах всієї Західної півкулі.

Асоціація держав Південно-східної Азії (АСЕАН) є одній з регіональних організацій, що найдинамічніше розвиваються. Ета що виникла в

1967р. структура в даний час об'єднує 9 країн регіону. Згідно трьом офіційним цілям організації, вона повинна сприяти соціальній, економічній і культурній співпраці в регіоні, захищати його політичну і економічну стабільність від суперництва великих держав, служити форумом для врегулювання внутрішньорегіональних розбіжностей.

Стратегія економічного і політичного зближення країн-членів, що активно реалізовується в рамках АСЕАН, націлена на перетворення організації у впливовий регіональний полюс системи міжнародних відносин. При цьому все більш пильна увага приділяється питанням забезпечення міжнародної стабільності, що знайшло прояв, зокрема, в утворенні регіонального форуму АСЕАН по проблемах безпеки. По суті, АСЕАН перетворюється на центральний елемент системи багатобічної взаємодії в рамках Азіатсько-тихоокеанського регіону

Організація Ісламська конференція (ОЇК), не відноситься до категорії регіональних організацій. Створена в 1969г. з метою сприяти солідарності мусульманських країн, вона відображає збільшену роль ісламського чинника в розвитку сучасних міжнародних відносин. В даний час дана структура включає 55 держав з різних регіонів миру.

Однією з важливих є роль ОЇК як механізму, в рамках якого країни-члени визначають загальну спрямованість свого підходу до тих, що деяким зачіпають мусульманський мир міжнародно-політичним проблемам, наприклад палестинською, афганською, боснійською. ОЇК зверталася також до питань припинення ирано-иракской війни і таджицького врегулювання.

Примітним фактом є вступ в ОЇК пострадянських республік з мусульманським населенням (Азербайджану, узбекистану, Киргизстана

Таджикистану, Туркменістану), які пов'язують з приєднанням цій структурі надії на розширення своїх зовнішньополітичних можливостей.

12.	Специфічні риси економіки розвинутих країн Світу. Економіка Японії, США, Канади.

Зміни, що відбулися в останні десятиліття у структурі та динаміці світового розвитку, дістали відображення у співвід¬ношенні та розташуванні основних економічних сил (підсистем) світового господарства. Країни з розвинутою ринковою економікою, або промислове розвинуті країни, закріпили своє панівне становище у світовій економіці. Значно збільшився розрив у рівнях економічного та соціального розвитку між ними й країнами, що розвиваються.

По-перше, в суспільно-економічному плані розвиток їхніх господарств базується на капіталістичному способі вироб¬ництва і, незважаючи на еволюцію форм власності, приватна я форма була і залишається провідною (насамперед корпораційною, тобто акціонерною). Товарні відносини, які поширюються на всі фактори виробництва, стають всеосяжними і юридичне рівно¬правними товарно-грошовими відносинами між власниками засо¬бів виробництва і найманими працівниками. Врешті-решт на су¬часному етапі національні господарства промислове розвинутих країн функціонують як ринкові економіки. По-друге, промислове розвинуті країни характеризуються ви¬соким рівнем економічного розвитку. Реалізація визначальної ме¬ти виробництва в умовах конкуренції — отримання прибутку — спонукає до введення нової техніки та підвищення продуктивності праці, що у свою чергу веде до здешевлення продукції, роз¬ширення ринків збуту, стимулює зростання виробництва та еко¬номіки в цілому.

Япония представляет собой крупнейшую после США экономическую державу мира. Сельское хозяйство (зерновые, рис и зеленый чай на террасных плантациях, фрукты и овощи) большей частью культивируется лишь как побочный источник доходов. Остров Хоккайдо - центр экстенсивного скотоводства. Рыболовецкий флот этой одной из крупнейших рыбодобывающих наций мира частично размещен за границей и в последнее время осуществлял 15 % доставок в порты всего мира.Наиболее значимые экспортные отрасли - кораблестроение и машиностроение, химическая промышленность, а также производство компьютеров (телекоммуникации, промышленные автоматы и роботы). Хотя все сырье, а также большинство продуктов питания импортируются, Япония имеет положительный торговый баланс. Современная инфраструктура страны обеспечивает 40 % работоспособного населения рабочими местами в сфере услуг (торговля, банки), которая дает 60 % валового национального продукта.Япония, один из крупнейших кредиторов мира.

Экономика США — крупнейшая и одна из наиболее диверсифицированных национальных экономик мира, она также является локомотивом мировой экономики. Основная роль в принятии экономических решений принадлежит публичным корпорациям и частным компаниям. Вмешательство государства в экономику незначительно. Структура экономики США отличается ярко выраженной постиндустриальностью. Большая часть американского ВВП создается в отраслях сферы услуг.

Среди развитых стран мира США практически не имеет конкурентов по своему индустриальному развитию. Таким образом, США в настоящее время являются наиболее постиндустриальным государством.Общая закономерность происходящих отраслевых сдвигов заключается в заметном снижении в экономике удельного веса сырьевых отраслей и сельского хозяйства. Среди отраслей материальной сферы промышленность остается важнейшей, она по-прежнему обеспечивает высокий уровень технического развития других сфер хозяйства. Именно в ней сегодня в первую очередь аккумулируются новейшие достижения НТП. США располагают одним из самых высокоэффективных хозяйств в мире. Отличительной чертой их экономики является ориентация на НТП и передовую технику. Она лидирует в области внедрения результатов НТП в производство, в экспорте лицензий на свои открытия, изобретения и новейшие разработки. Все это зачастую приводит к зависимости других стран от США в области науки и техники.

Канада — одна из самых богатых стран мира, член Организации экономического сотрудничества и развития (ОЭСР) и Большой восьмерки (Б8). Канада — это рыночная экономика со слегка бо́льшим вмешательством государства, чем в Соединённых Штатах Америки, но намного меньшим, чем в большинстве европейских стран. Сегодня Канада очень похожа на США в том, что касается её рыночного направления в экономической системе, её производительных сил и её высокого уровня жизни. Как и в других современных промышленно-развитых странах, в канадской экономике преобладает сфера услуг, в которой занято ¾ канадцев. Однако Канада отличается от других промышленно-развитых стран важным положением добывающей промышленности в её экономике, в частности, её нефтяной и лесной отраслей. Канада является активным поставщиком энергии. Канада — один из важнейших мировых поставщиков сельскохозяйственной продукции. Канада занимает второе место в мире по добыче алмазов, является лидером по добыче многих других природных ресурсов: золота, никеля, алюминия и свинца. Канада обладает также значительным промышленным сектором. Канада является одним из мировых лидеров в телекоммуникациях, биотехнологиях и фармацевтической промышленности. Отчасти из-за более развитой добывающей промышленности Канада сильно зависит от международной торговли, особенно от торговли с США. Заключение с ними Соглашения о свободной торговле в 1989 и Североамериканского соглашения о свободной торговле (НАФТА) 1994, к которому присоединилась Мексика, вызвало впечатляющий рост торговой и экономической интеграции Канады с США.

13.	Країни СНД – один з найбільших регіонів світу. Проблеми та перспективи розвитку. Значення у світовій економіці.

Содружество Независимых Государств (СНГ) было создано в 1991 году в соответствии с Соглашением об образовании Содружества Независимых Государств, Алма-Атинской декларацией и Протоколом по Соглашению. Подписанный в 1992 году Устав СНГ состоит из нескольких разделов: цели и принципы; членство; коллективная безопасных и военно-политическое сотрудничество; предотвращение конфликтов и мирное урегулирование споров; сотрудничество в экономической, социальной и правовой сферах; органы Содружества, межпарламентское сотрудничество, финансовые вопросы.

Принципы образования СНГ:

- Государства-члены суверенны и равны.

- Государства-члены являются самостоятельными и равноправными субъектами международного права.

Цели:

- Осуществление сотрудничества в политической, экономической, экологической, гуманитарной и культурной областях.

- Содействие всестороннему и сбалансированному экономическому и социальному развитию государств-членов в рамках общего экономического пространства, а также межгосударственному сотрудничеству и интеграции.

- Обеспечение прав человека и основных свобод в соответствии с общепризнанными принципами и нормами международного права и документами ОБСЕ.

- Осуществление сотрудничества между государствами-членами в целях обеспечения международного мира и безопасности, принятия эффективных мер по сокращению вооружений и военных расходов, ликвидации ядерного оружия и других видов оружия массового поражения, достижения всеобщего и полного разоружения.

- Мирное урегулирование споров и конфликтов между государствами-членами.

Государства-члены СНГ: Азербайджан, Армения, Беларусь, Грузия, Казахстан, Кыргызстан, Молдова, Российская Федерация, Таджикистан, Туркмения, Украина, Узбекистан. Штаб-квартира СНГ находится в Минске.

Основными органами Содружества независимых государств являются:

- Совет глав государств.

- Совет глав правительств.

- Совет министров иностранных дел.

- Координационно-консультативный комитет.

- Совет министров обороны.

- Штаб по координации военного сотрудничества государств — членов Содружества.

- Совет командующих пограничными войсками.

- Экономический суд.

- Межгосударственный банк.

- Комиссия по правам человека.

- Межпарламентская ассамблея.

- Исполнительный секретариат СНГ.

СНД як об'єднання 12 держав пострадянського простору виникла після розпаду СРСР відповідно до Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

Розвал Радянського Союзу та створення СНД в 1991 році були тільки початком перебігу складних інтеграційних і дезінтеграційних процесів на терені останньої імперії світу. СНД виявилась політично й економічно неспроможною, нестабільною структурою. Неефективність функціонування Співдружності зумовлена її суперечливою природою, яка закладена в концепцію її існування. Власне, СНД виникла як механізм розв'язання протиріч, що виникли в часи "перебудови" ще у колишньому СРСР між союзним Центром і периферією, яку утворювали радянські республіки. Боротьба відцентрових і доцентрових тенденцій розвитку призвела до утворення нових незалежних держав з власним розумінням своїх національних інтересів, тоді як функції "центру" перехопила одна з новоутворених держав - Російська Федерація, яка проголосила себе спадкоємницею СРСР і згодом почала спрямовувати свою політику на відновлення Союзу, тобто знову почала "збирати землі" навколо Москви. Однак зростаюча біполярність відносин в СНД по осі "центр - периферія" фактично призвела до формування двох блоків країн, які мають протилежні погляди на роль, функції, організацію і майбутнє цієї структури.

Функції СНД та труднощі їх реалізації. Утворення СНД в цілому можна вважати історично виправданим на етапі становлення нових держав пострадянського простору, але за сучасних умов, коли цей процес фактично закінчився, її існування стає проблематичним.

За час існування Співдружності прийнято сотні важливих документів, коефіцієнт корисної дії яких відображає сучасне соціально-економічне становище у всіх країнах СНД. Згодом особливі інтереси почали виявляти майже всі члени спільноти. Беручи до уваги ці обставини, а також відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести ці інтереси до єдиного знаменника не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни.

4. Європейська економічна інтеграція

1

ЄС – найбільший у світі економічний блок

Європейський Союз (The European Union) –інтеграційне об’єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, яке має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання. ЄС є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес. Членами Євросоюзу на сьогодні є: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. Країнами-кандидатами наразі визнані Македонія, Туреччина й Хорватія.

Історія створення ЄС

Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.

9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.

Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.

Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.

Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).

На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).

23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).

Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.

У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.

1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.

1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.

1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз” з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу:

 “перша колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;

 “друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

 “третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначених Маастрихтським договором.

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

Існує п’ять інституцій ЄС, кожна з яких відіграє свою конкретну роль:

Європейський Парламент (обирається громадянами країн ЄС);

Рада Європейського Союзу (представляє уряди країн ЄС);

Європейська Комісія (рушійна сила та виконавчий орган ЄС);

Суд Європейського Союзу (забезпечує дотримання законодавства ЄС);

Рахункова плата або Суд аудиторів ЄС (контролює ефективне та законне використання коштів з бюджету ЄС).

З цими інституціями співпрацюють ще п’ять важливих органів:

Європейський економічний та соціальний комітет (представляє думку громадських організацій з економічних і оціальних питань);

Комітет регіонів (представляє думку регіональної та місцевої влади);

Європейський центральний банк (відповідає за монетарну політику та здійснює управління грошовою одиницею ЄС – євро);

Європейський Омбудсман (уповноважений з прав людини) (розглядає скарги громадян щодо неналежного функціонування певної установи чи органу ЄС);

Європейський інвестиційний банк (сприяє досягненню цілей ЄС через фінансування інвестиційних проектів).

Економічна та політична інтеграція між країнами Європейського Союзу означає, що ці країни повинні приймати спільні рішення з різних питань. Таким чином країни ЄС розробили спільну політику у дуже широкому спектрі галузей – від сільського господарства до культури, від прав споживачів до умов конкуренції, від охорони довкілля та використання енергії до транспорту та торгівлі.

У 1992 році було прийнято рішення створити в рамках ЄС Економічно-валютний союз (ЕВС) і запровадити єдину європейську валютну одиницю, управління якою мав здійснювати Європейський центральний банк. Єдина європейська валюта – євро – стала реальністю 1 січня 2002 року, коли банкноти та монети євро замінили національні валюти у 12 з 15 країн ЄС.

2

Теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції

Міжнародна економічна інтеграція – це етап у процесі розвитку міжнародного поділу праці, для якого характерним є утворення однорідного, внутрішньоєдиного господарського організму, що охоплює декілька країн, виникнення цілісності відокремленого комплексу держав. Хронологічно інтеграційний тип міжнародних економічних відносин почав формуватися після другої світової війни.

В основі інтеграції лежать об’єктивні потреби розвитку продуктивних сил.

У загальному вигляді об’єктивну причину міжнародної економічної інтеграції можна визначити як необхідність подолання суперечності між очевидними реальними вигодами для підприємств від участі в міжнародному поділі праці та негативними факторами міжнародної економічної взаємодії – територіальною віддаленістю, меншою мобільністю факторів виробництва і ресурсів, митних та валютних обмежень тощо.

Об’єктивно подолати цю суперечність можливо двома шляхами:

1) створенням і розвитком ТНК;

2) міждержавними узгодженими заходами щодо цілеспрямованого формування світогосподарського ринкового (економічного, правового, інформаційного, політичного, психологічного) простору в крупних регіонах світу.

Поєднання цих двох напрямків і забезпечило перехід до вищого, більш ефективного та перспективного стану міжнародних економічних відносин — міжнародної економічної інтеграції.

Інтеграційні процеси за своєю природою – явище складне та суперечливе. Їх розгортання та розвиток може бути зумовлене:

а) економічними;

б) політичними чинниками.

Економічні чинники міжнародної економічної інтеграції виступають першопричиною інтеграції, як правило, коли мова йде про інтеграційні процеси серед високорозвинених країн.

Внаслідок розвитку міжнародних ринків товарів та послуг, капіталів та трудових ресурсів господарські системи таких країн перетворюються на єдине ціле. У результаті внутрішні державні заходи щодо економічного регулювання здійснюють активний вплив на економіку і господарську політику інших країн, особливо тих, з якими їх пов’язують тісні економічні зв’язки (підтримка рівня позичкового проценту, державні субсидії окремим галузям економіки, рівні податків, внутрішні ціни, заробітна плата, технічні стандарти).

Це спричиняє об’єктивну потребу в узгодженні на державному рівні основних цілей і методів регулювання не тільки зовнішньоекономічних зв’язків, але і тих аспектів національної внутрішньогосподарської політики, які торкаються економічних інтересів інших держав. Таке узгодження поділяється на два види:

1) передбачає координацію зусиль щодо знищення перешкод на шляху міжнародного руху товарів, капіталів та послуг;

2) передбачає узгодження цілей, інструментів і створення інститутів для здійснення групою країн спільної економічної політики..

Оскільки процеси міжнародної економічної інтеграції розвиваються під впливом двох основних чинників (політичних та економічних), то і теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції поділяються на два блоки. Одна група науковців ототожнює інтеграцію з нерегульованим розвитком міжнародних економічних зв’язків, який відбувається незалежно від регулюючих заходів держав. Інші – визнають інтеграційними лише процеси, що відбуваються в межах офіційно оформлених економічних союзів під офіційно проголошеним цілеспрямованим впливом урядів держав, що інтегруються.

Тобто, дискусійним є питання щодо співвідношення регулюючих та ринкових засад, політики та економіки в міжнародних інтеграційних процесах, що має велике значення при оцінці сутності та перспектив інтеграції в кожному конкретному випадку.

3

Етапи і механізми європейської економічної інтеграції

Сучасна історія освіти і розвитку Європейського Союзу (ЄС) починається з 1951 року. У квітні цього року був підписаний договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЕОУС), в який вошяи 6 країн - Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Це була свого роду передісторія західноєвропейської інтеграції. Реальний відлік її виникнення і розвитку починається з 1957 року, коли ті ж країни підписали договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Евратом). До складу суспільства увійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило високі темпи його економічного зростання впродовж подальших 15 років.

Розвиток західноєвропейської інтеграції з кінця 50-х років до теперішнього часу протікав нерівномірно і відносно суперечливо. Разом з тим, цілі і завдання, поставлені при утворенні Європейського економічного співтовариства впродовж всього його здійснення, реалізовувалися достатньо послідовно і успішно.

Процес розвитку західноєвропейської економічної інтеграції можна умовно розділити на 4 етапи.

Перший етап (кінець 50-х - середина 70-х років) вважається за "золоте століття" в житті Співтовариства. Він ознаменувався достроковим створенням Митного союзу, порівняно успішним формуванням єдиного аграрного ринку, вступом в ЄЕС трьох нових країн: Великобританії, Данії, Ірландії.

Конкретними цілями створення ЄЕС або, як часто називали його, "Спільного ринку" були:

- поступове усунення всіх обмежень в торгівлі між країнами-учасницями;

- встановлення загального митного тарифу в торгівлі з третіми країнами;

- ліквідація обмежень для вільного пересування "людей, капіталів, послуг";

- розробка і проведення загальної політики в області транспорту і сільського господарства;

- створення валютного союзу;

- уніфікація податкової системи;

- зближення законодавства;

- розробка принципів узгодження економічної політики.

В цілях реалізації цих установок була створена комплексна управлінська структура - Рада Міністрів ЄЕС, Комісія європейських співтовариств, Європейська рада, Європейський суд, Європейський парламент.

Своєю першою за мету ЄЕС поставило рішення задачі створення спільного ринку товарів, капіталів, послуг і робочої сили країн-учасниць. Для цього був створений Митний союз. Саме Митний союз лежить в основі ЄЕС. В рамках Митного союзу були:

- ліквідовані торгові обмеження у взаємній торгівлі країн-учасниць;

- встановлений єдиний митний тариф по відношенню до третіх країн;

- досягнута свобода пересування капіталів, кредитів, грошових переказів, надання послуг;

- забезпечена вільна міграція робочої сили і свобода вибору місця проживання.

Всі ці заходи сприяли прискоренню промислової інтеграції. Одночасно робилися спроби по здійсненню аграрної інтеграції у формі встановлення колективного протекціонізму за допомогою компенсаційних зборів і фінансування через сільськогосподарський фонд. Аграрна політика ЄС базується на єдиній системі цін, яка гарантує встановлення єдиної мінімальної ціни для багатьох сільськогосподарських продуктів країн - членів ЄС.

Формування спільного ринку прискорило процес перетворення національних монополій країн ЄЕС в транснаціональних, сприяло проникненню в економіку країн-партнерів. Розвиток ЄЕС означав інтенсивний перехід країн - учасниць Співтовариства від замкнутих національних господарств до економіки відкритого типу, зверненої до зовнішнього ринку.

Другий етап (середина 70-х - середина 80-х років) увійшов до історії ЄС в основному як застійний період. Хоча в цей період країнам - членам ЄС вдалося прийняти програму європейської валютної співпраці, створити механізм зовнішньополітичних консультацій, негативні тенденції, що все ж таки виявилися, привели до серйозної кризи західноєвропейської економічної інтеграції, що отримала назву євросклероз. У 70-х і початку 80-х років розривши в рівнях розвитку між країнами ЄС збільшився. Зі вступом в ЄС Греції в 1981 р. ця тенденція виявилася ще виразніше, оскільки її економіка знаходилася на значно нижчому рівні в порівнянні з іншими учасниками Співтовариства.

Третій етап (друга половина 80-х - початок 90-х років) - етап подальшого розширення складу Співтовариства. У 1986 р. приєднання Іспанії і Португалії привело до загострення раніше існуючих межстрановых диспропорцій. На момент вступу в ЄЕС душовий дохід в Португалії складав приблизно половину середнього по ЄЕС, в Іспанії - близько 3/4. У нових країнах - учасницях приблизно один з п'яти працював в сільському господарстві, тоді як в ЄЕС - один з тринадцяти. Разом з тим, саме цей період характеризується новими імпульсами в розвитку західноєвропейської інтеграції, пов'язаними перш за все з ухваленням Єдиного європейського акту (ЄЄА).

У ЄЄА підтверджувалася загальна мета країн - учасниць Співтовариства - створення Європейського Союзу - об'єднання, яке є політичним альянсом учасників Співтовариства і передбачає не тільки високий ступінь їх економічного, валютно-фінансового, гуманітарного співробітництва, але і узгодження зовнішньої політики, включаючи забезпечення безпеки. Центральним положенням ЄЄА з'явилася зафіксована в нім мета створення єдиного економічного простору, в якому різні країни, - члени ЄЕС складали б єдиний господарський організм. З ухваленням Єдиного європейського акту посилилися інтеграційні процеси країн - членів Співтовариства в області мікро- і макроекономіки, політики і права, науки і екології, регіонального розвитку, соціальних стосунків. На початку 90-х років країни - члени ЄС практично завершили створення основ єдиного ринку і впритул наблизилися до формування валютно-економічного і політичного союзів.

Четвертий етап (середина 90-х років - початок XXI століття). Відповідно до положення Єдиного європейського акту з 1 січня 1993 р. було введено вільне пересування чинників виробництва усередині меж Співтовариства. Фактично в рамках Співтовариства виник єдиний економічний простір, що означає вступ ЄС до якісно нового етапу економічної інтеграції.

На підставі Маастріхтського договору (лютий 1992 р.) Європейське економічне співтовариство трансформувалося з 1 січня 1994 р. в Європейський Союз з числом країн - учасниць, збільшених до 15. В рамках ЄС здійснюється створення повністю єдиного внутрішнього ринку. Проголошені цілі подальшої інтеграційної співпраці. Вони включають створення єдиного Європейського банку з правами емісії єдиної валюти ЄВРО, утворення єдиного західноєвропейського простору без внутрішніх меж.

Поступальний розвиток ЄС зовсім не означає відсутність суперечностей і труднощів цього процесу. Вище вже наголошувалися межстрановые і внутристрановые диспропорції, виниклі в результаті приєднання нових членів ЄС. Значні проблеми виникали і виникають в процесі здійснення єдиної аграрної політики, єдиних централізованих цін на основні види сільськогосподарської продукції. Турбує ідеологів Євросоюзу і падіння конкурентоспроможності європейських товарів на міжнародних ринках, скорочення частки ЄС в світовій торгівлі, відставання від США в комп'ютеризації і ін.

Європейська асоціація вільної торгівлі

Економічна інтеграція в Західній Европе не обмежується тільки межами ЄС: з початку 60-х років існує Європейська асоціація вільної торгівлі (ЕАСТ). ЕАСТ на відміну від ЄС не має наднаціональних функцій і міждержавних координуючих інститутів. ЕАСТ в розділ кута ставить економічне співробітництво. Насамперед вона сприяла лібералізації торгівлі і усуненню митних бар'єрів.

Країни - члени ЕАСТ (у 80-і роки їх було 7, в середині 90-х років - 4 - Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн, Швейцарія) добровільно приєднуються до тієї або іншої торговельно-економічної угоди з третіми країнами, а також володіють суверенним правом встановлювати відносно цих країн будь-які митні тарифи. У торгівлі між країнами - членами Європейської асоціації вільної торгівлі режим вільного безмитного торгового обороту діє тільки відносно промислових товарів, оскільки дія конвенції ЕАСТ не розповсюджується на сільськогосподарську продукцію.

У 1972 р. кожна держава, що входить в ЕАСТ, підписала угоду з ЄЕС/ЄС, відповідно до якого поступово були понижені мита і кількісні обмеження на промислові товари. Безмитна торгівля між цими країнами базується на системі складних правил, розроблених залежно від походження товару. Через відсутність єдиного митного тарифу усередині ЕАСТ свобода безмитної торгівлі існує тільки для товарів, вироблених в країнах - членах.

У 1994 р. ЕАСТ і ЄС підписали угоду про утворення "єдиного економічного простору" (ЄЕП), в який із західноєвропейських країн не увійшла тільки Швейцарія. Основоположний принцип угоди - вільне переміщення капіталів, товарів, послуг і фізичних осіб.

Слід підкреслити, що ЄЕП не є митним союзом. Вхідні в нього держави в рамках структур ЄС і ЕАСТ не мають ні єдиної торгової політики, ні загальних митних тарифів по відношенню до третіх країн. Єдиний економічний простір очолює рада, що складається з міністрів держав - учасників угоди.

Не дивлячись на високий рівень розвитку вхідних в неї держав і взаємних економічних зв'язків між ними, ЕАСТ не стала повноцінним інтеграційним угрупуванням. Фактично вона з'явилася своєрідним "підготовчим класом" для нових членів ЄЕС/ЄС. В даний час багато членів ЕАСТ розглядають її як потенційну зону вільної торгівлі між східноєвропейськими і західноєвропейськими країнами. Європейська асоціація вільної торгівлі вітала створення на початку 1996 р. центральноєвропейської зони вільної торгівлі з 12 країн. Не виключено, що з часом ці держави поповнять ЕАСТ, членство в якій стане для них першим кроком на шляху в ЄС.

Економічна потужність ЄС, динамічність його розширення і сильна залежність окремих країн Західної Европи від торгівлі з ним, як вважає Вольфганг Хойер, автор відомої книги "Як робити бізнес в Европе", в найближчому майбутньому поставлять перед рештою країн альтернативу: або вступити в ЄС і частково відмовитися від свого суверенітету, та зате скористатися всіма можливостями найбільших ринків миру, або залишатися осторонь, відрізувати собі шлях до участі в процесі об'єднання Західної Европи зі всіма негативними наслідками для власної економіки.

Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю

Після припинення діяльності інтеграційного угрупування колишніх соціалістичних держав - Ради економічної взаємодопомоги (СЕВ), колишні члени цієї організації не відмовилися від поглибленої співпраці. У 1990 р. Вони утворили своє інтеграційне угрупування "Вишеградськую трійку", до якої увійшли Угорщина, Польща і Чехословакія. Після розпаду Чехословакії це угрупування перетворилося в "Вишеградськую четвірку". З 1 березня 1993 р. в рамках цього угрупування набула чинності Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (СЕФТА), що передбачає поступове взаємне зниження мит. Цей крок був продиктований тим, що, не дивлячись на спеціальні так звані "європейські угоди" з ЄС, кожній з "Вишеградськой четвірки", їх торговельно-економічні стосунки розвиваються в цілому малозадовільний, Тому для збереження і примноження напрацьованих за останні десятиліття торговельно-економічних зв'язків Центральної Европи і було створено це інтеграційне угрупування.

З вересня 1995 р. СЕФТА придбала статус відкритої організації. Важливим принципом діяльності СЕФТА стало те, що "внутрішні ринки відкриваються не для конкуренції, а щоб доповнювати один одного". До договору може приєднатися будь-яка держава за умови його членства в Усесвітній торговій організації і наявності у нього договорів про вільну торгівлю з ЄС і кожним з учасників СЕФТА. По прогнозах експертів на початок XXI століття в СЕФТА можуть увійти Болгарія, Литва, Латвія, Естонія, Україна. Населення, що проживає в цій зоні, складе понад 120 млн. чоловік. При цьому тільки 30% товарів, циркулюючих в рамках СЕФТА, обкладатиметься податками.

В середині 1998 р. була установлена нова міжнародна регіональна організація за участю ряду європейських держав - Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Членами ЧЕС "стали 11 держав: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдавія, Румунія, Туреччина, Україна і Росія.

4

Створення економічного і валютного союзу

На першому етапі (1 липня 1990 р. - 31 грудня 1993р.) робилися перші кроки у напрямку великої координації економічної політики країн-членів. Кожен із них контролював економіку інших, що гарантувати більш однорідний розвиток. Перший етап охоплював повну лібералізацію руху капіталів та більш вузьку кооперацію країн Європейського співтовариства у сферах економічної, фінансової та грошової політики.

Другий етап реалізації Економічного та Валютного Союзу (1994-1998 рр.)

Маастрихтським договором початок другого етапу створення ЕВС був призначений на 1 січня 1994 р.. На другому етапі країни зобов'язалися координувати грошову та макроекономічну політику, уникати надмірного дефіциту своїх бюджетів і забезпечити незалежність своїх центральних банків.

1 січня 1994 р., після розпущення Комітету голів центральних банків та Європейського Фонду Валютної Співпраці, було створено Європейський Валютний Інститут (ЄВІ). Головним завданням ЄВІ був контроль за виконанням зобов'язань, що випливають з другого етапу створення Союзу, насамперед:

 зміцнення співпраці між центральними банками держав-членів,

 зміцнення координації грошових політик окремих держав-членів, а також прагнення до гарантування стабільності цін,

 контроль за функціонуванням Європейської Валютної Системи,

 підготовка документів та процедур, необхідних для проведення в ЕВС спільної валютної політики,

 вироблення принципів операцій, які будуть здійснюватись центральними банками держав-членів у межах Європейської Системи Центральних Банків,

 підготовка до емісії банкнот нової валюти.

ЄВІ успадкував завдання, а разом з ними і активи та пасиви Європейського Фонду Валютної Співпраці. ЄВІ проводив підготовчу діяльність, щоб у майбутньому Європейська Система Центральних Банків могла правильно розпочати реалізацію своїх завдань. ЄВІ не мав жодних зобов'язальних повноважень. Він міг лише:

 формулювати думки чи рекомендації, необов'язкові до виконання, щодо загальних напрямків валютної політики і політики валютних курсів, як і пов'язаних з ними інструментів, що застосовуються у кожній державі-члені,

 представляти свою думку чи рекомендації урядам та Раді ЄС стосовно напрямків діяльності, які можуть вплинути на зовнішню чи внутрішню валютну ситуацію у Співтоваристві, а особливо на функціонування Європейської Валютної Системи

 давати органам влади держав-членів рекомендації щодо їх валютної політики.

ЄВІ виконував свої функції до часу створення Європейського Центрального Банку, після чого був розпущений.

Для забезпечення бюджетної дисципліни не лише перед створенням Валютного Союзу, а й під час його функціонування, у 1996 році Європейська Рада схвалила Пакт Стабільності та Зростання. Згідно з положеннями Пакту за нормальних умов дефіцити бюджетів держав-членів мають бути зрівноваженими, а за поганої кон'юнктури не можуть перевищувати 3% ВВП. У випадку, коли дефіцит бюджету буде визнано надто високим, державу може покарати санкціями Європейська Рада. Санкції полягають у складенні безвідсоткового стабілізаційного депозиту (застави). Якщо дана держава упродовж двох років не ліквідує надмірного дефіциту, то депозит перетворюється на штраф, величина якого коливається між 0,2 та 0,5% ВВП, залежно від рівня перевищення допустимого показника дефіциту бюджету у 3% ВВП

Третій етап реалізації Економічного та Валютного Союзу (01.01.1999) Держави-члени ЄС у протоколі, доданому до Маастрихтського договору, підтвердили, що прийняття ними положень Договору надає невідворотного характеру переходу Співтовариства до фінальної стадії створення ЕВС, до якої прагнутимуть усі члени. Отож, вони повинні поважати волю Співтовариства до початку третього етапу і не перешкоджати одне одному в досягненні цієї спільної мети.

Перехід до третього етапу залежав від темпів виконання членами ЄС вимог до їх економічного становища, визначених Маастрихтським договором. Договір передбачав складення Європейською Комісією та ЄВІ звітів Раді ЄС про економічне становище окремих держав-членів та ступінь виконання поставлених перед ними вимог. Метою цих дій було зближення рівня економічного розвитку держав-членів.

Критерії вступу держав до Економічного та Валютного Союзу були визначені у Маастрихтському договорі:

1. річний показник інфляції у державі-члені не може перевищувати 1,5 відсотка від середнього рівня інфляції у трьох державах-членах ЄС з найкращими з цієї точки зору показниками;

2. величина бюджетного дефіциту не може перевищити 3% ВВП;

3. величина державного боргу не може перевищувати 60% ВВП;

4. величина середньої номінальної довготермінової процентної ставки не може перевищувати більше ніж на два відсотки середню номінальну довготермінову процентну ставку у трьох державах-членах ЄС з найнижчим річним показником інфляції;

5. держава-член у межах курсового механізму Європейської Валютної Системи принаймні два роки повинна втримати свою валюту в нормальному коридорі коливань курсів валют. За цей час валюта цієї держави не може бути девальвована щодо валют інших членів ЄС.

Європейська Комісія та ЄВІ мали завдання підготувати доповіді про економічне становище держав-членів. На підставі цих доповідей Рада ЄС, що складалася з міністрів економіки та фінансів держав-членів, оцінювала, якою мірою кожна держава-член виконала поставлені критерії.

Остаточну дату початку третього етапу створення Валютного Союзу було призначено на 1 січня 1999 р., незважаючи на те, скільки держав будуть готовими вступити до ЕВС. Європейська Рада мала до 1 липня 1998 р. визначити, які держави стануть членами Валютного Союзу.

Серед позитивних наслідків утворення ЕВС можна виокремити:

 ліквідацію витрат на обмін валют, великі заощадження,

 усунення курсового ризику в діяльності підприємств та банків,

 покращення планування виробництва, розвиток виробництва в масштабах цілого європейського ринку,

 прозорість цін, зростання конкуренції,

 поглиблення спеціалізації економік окремих держав-членів,

 злиття національних ринків капіталів у єдиний європейський ринок,

 євро стане валютою, здатною конкурувати з доларом,

 прискорення темпів економічного зростання у державах-членах.

 Створення ЕВС дає його членам шанси швидкого розвитку, але несе із собою і загрози, пов'язані із:

 втратою можливості державами-членами ЕВС користуватись політикою валютного курсу, відсотковими ставками, а також значною мірою, фіскальною політикою з метою протидії сповільненню економічного зростання,

 труднощами у виробленні економічної та монетарної політики, що відповідала б потребам усіх держав-членів (через відмінності у рівнях економічного розвитку),

5

Спільні політики ЄС в різних секторах економіки Розглянемо політику ЄС в головних секторах економіки: промисловість, дослідна діяльність, енергетика, транспорт, сільське господарство. На відміну від промисловості, в інших основних секторах європейські договори чітко вимагали виробляти спільну політику. Взагалі, увесь процес багатонаціональної економічної інтеграції спрямовувався саме на реструктуризацію та посилення конкурентоздатності європейської промисловості. Запровадження спільної дослідної діяльності й енергетичної політики було частково передбачено секторальними договорами, насамперед, договором про заснування Євратому. Різне правове підґрунтя п’ятьох основних спільних політик у різних секторах економіки обумовлює розбіжності у їх розвитку. Ці розбіжності стали також наслідком різних вимог держав-членів щодо цих політик на різних історичних етапах. Договір про ЄЕС не вимагав запровадження спільної або союзної промислової політики, а насамперед регулював функціонування спільного ринку промислових товарів. Спільна підприємницька політика допомагає малим та середнім підприємствам пристосовуватися до нових умов великого внутрішнього ринку не лише в секторі промисловості, але й у сфері послуг. Спільна політика щодо досліджень вкрай важлива для визначення промислової стратегії, для технічного розвитку у високотехнологічних секторах, розв’язання енергетичних проблем Спільноти і для пристосування підприємств і громадян до постіндустріального інформаційного суспільства. Дослідна діяльність є ключовою рисою спільної енергетичної політики, яка насамперед добре розвинута в секторах вугільної й атомної енергетики. Втім, спільна політика щодо нафти й газу розроблена гірше. Транспортну політику безпосередньо згадано в Договорі про заснування ЄЕС. Спільна сільськогосподарська політика була найсуперечливішою та найменш стійкою. Її реформували практично кожні 5 років з метою відповідності внутрішнім та зовнішнім вимогам. Структурна політика ЄС – система дій урядів, спрямована на перерозподіл ресурсового потенціалу для створення, розвитку та якісного оновлення бази економічного зростання. Вона будується на основі вироблення національних пріоритетів структурних перетворень промисловості та формування методів регулювання для забезпечення концентрації ресурсів і капіталів на пріоритетних напрямках (економічне зростання зумовлене переливанням ресурсів та капіталів зі збиткових видів діяльності у прибуткові). Економіка країн-членів ЄС: рівень розвитку, спільні та специфічні проблеми Перспективи розвитку європейської валютної інтеграції пов'язаними з економічними перспективами основних країнах Європейського валютного союзу і швидкістю вирішення тих економічних проблем, які загострилися або виникли в цих країнах після переходу на євро. Для детального аналізу економічного майбутнього країн Єврозони необхідно, перш за все, розглянути ті чинники, які зроблять вплив на стан економіки країн ЕВС в перспективі, інвестиційний і фінансовий клімат, конкурентоспроможність європейських товарів на світових ринках, а також внутрішні економіко-соціальні аспекти. Такими чинниками мають бути посилення процесів економічної консолідації, перспективи євро як міжнародна валюта, економічний потенціал створюваного союзу, а також процес розвитку фінансових ринків. Поява євро істотно підсилює процеси економічної консолідації в Европе. Останніми роками відбулося помітне зближення основних макроекономічних показників країн ЄС: досягнуті реальні успіхи в забезпеченні стабільності цін, зниженні довгострокових процентних ставок, стабілізації обмінних курсів національних валют, що не входять в Єврозону країн. Із створенням валютного союзу в Европе різко зростає глибина інтеграції усередині самої Єврозони. Перспективи євро як міжнародна валюта. Сьогодні євро використовується багатьма країнами для створення власних валютних резервів, деякі держави прив'язують курси національних валют до євро. Також євро все частіше використовується як валюта міжнародних контрактів і угод. Економічний потенціал. Останніми роками Єврозона по розмірах ВВП удвічі перевершувала Японію, але поки все ще поступалася США. Структура господарства в країнах ЕВС майже ідентична: на аграрний сектор доводиться близько 2% ВВП, на промисловість відповідно – 31 і 26%, на послуги – 67 і 72%. До 2005 року в порівнянні з 2000 роком ситуація в цілому змінилася не значно. В той же час, якби Великобританія увійшла в ЕВС, це відставання було б зведене до мінімуму. Рівень розвитку фінансових ринків. Найслабкішим местомом зони євро є фінансові ринки: по ступеню свого розвитку, глибині, широті і ліквідності вони значно поступаються американським. Єдиним сектором фондового ринку, де Европа утримує сильні позиції, є облігації. Проблема Західної Европи полягає не тільки в тому, що її фондові ринки значно менше американських, але і в тому, що вони багато в чому залишаються національними. Ще один дезинтегруючий чинник – податкове законодавство, воно є національним зараз і буде таким в осяжній перспективі. Розширення на схід. Аналіз джерел формування бюджету ЄС і основних напрямів його використання свідчить про те, що ради¬кальная реформа бюджетною, регіональною і аграрною полити¬ки мала бути завершена ще до початку розширення на схід. Також одному з найважче вирішуваних завдань на етапі приєднання залишається адаптація сільського господарства країн ЦВЕ до європейських стандартів. Усвідомлюючи це, нові країни-члени, безперечно, сподівалися на отримання значних фінансових ресурсів від ЄС. Проте Єдина сільськогосподарська політика (ЕСП) Европей¬ського Союзу вже сьогодні поглинає 50% його бюджету. Система підтримки сільського господарства, що діє в ЄС, давно визнається неефективною і такою, що веде до значного перепроиз¬водству в рамках Союзу, коли значна частина продукції може бути реалізована тільки на зовнішніх ринках по цінах істотно нижче за собівартість. Очевидні напрями необхідних змін, зокрема, істотне скорочення прямих субсидій товаровиробникам. Проте спроби рефор¬мирования ЕСП впродовж 2000-2002 рр. виявлялися безуспішними з причини жорсткої позиції низки країн, перш за все Франції. Таким чином, майбутня модель підтримки сільського господарства в рамках ЄС залишається невизначеною. Приєднання до ЄС нових членів з Центральної і Вос¬точной Европи поставило під сумнів можливість проведення по¬литики солідарності в тому об'ємі і тих формах, в яких вона проводилася в ЄС в 1990-і роки. А це – один з наріжних кам¬ней всієї політики європейської інтеграції. Її інструментами яв¬ляются так звані, структурні фонди і фонд об'єднання, що формуються шляхом жорсткого закріплення за ними определенно¬го відсотка бюджету ЄС. Вступ до Союзу країн ЦВЕ автоматично істотно знизив і показник сукупного ВВП на душу населення. Всі вступаючі автоматично поповнили число країн-одержувачів зважаючи на свою відсталість. Проблеми приєднання нових членів накладають на країни Європейського союзу додаткові зобов'язання по створенню ефективнішої системи функціонування.

7

Порівняння економічних систем. Місце і роль ЄС у світовому господарстві

Економічна система - це форма організації економіки, господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Функціонує економічна система з допомогою таких економічних інститутів, як власність, грошова система, урядові органи, податки, гроші, доход, планування, виробництво, прибуток тощо.

Розрізняють "чистий" капіталізм, командну економіку, традиційну економіку і змішані системи.

Чистий капіталізм

Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:

1. Приватна власність на фактори виробництва.

2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.

3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.

4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.

5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.

6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.

7. Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.

Командна економіка

Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:

1. Суспільна власність на фактори виробництва.

2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.

3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.

4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.

5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.

6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.

Традиційна економіка

Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:

1. Панування приватної власності.

2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.

3. Багатоукладність економіки.

4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.

5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.

6. Технічний прогрес різко обмежений.

7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.

8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.

9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.

10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.

Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.

Змішані системи

Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:

1. Приватна власність у її різноманітних формах.

2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.

3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Людина стає головною цінністю в такій системі. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, а з іншого боку, повинні проявлятись умови ринкового саморегулювання. У такому випадку держава не повинна втручатися в діяльність господарських структур. Для змішаних систем характерне поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки.

4. Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини.

Необхідно підкреслити те, що жодна з названих вище основних економічних систем не існує нині в чистому вигляді.

Сучасна капіталістична економіка у Західній Європі набуває нових якостей. Так, у розвитку продуктивних сил - це спільний устрій виробництва, який дедалі більше базується на інформаційно-технологічній системі виробництва. На його основі формується і відтворюється інтенсивний тип економічного зростання, що характеризується не звичайними приростами "фізичного обсягу" вироблюваної продукції, а передусім продукції, яка раніше не вироблялася, чи вищої якості. У виробничих відносинах економіка Західної Європи характеризується всебічним розвитком ринкових сил, підприємництва й конкуренції.

Досить відчутні позиції державного сектора в енергетиці, на транспорті, у зв'язку, металургії, окремих галузях машинобудування. На базі державного сектора розробляються довгострокові програми економічного і соціального розвитку, істотною мірою забезпечується соціальне регулювання ринкової економіки.

ЄС є одним з трьох основних і найбільш розвинених центрів сучасного світу, разом із Сполученими Штатами Америки і Японією. ЄС - найбільша світова торгова держава; на нього доводиться майже чверть світової торгівлі. Це також найбільший нетто-імпортер сільськогосподарських продуктів і сировини. На ЄС доводиться і основна частина допомоги країнам, що розвиваються. Відповідно до Ломейськой конвенцією, ЄС має угоди про асоціацію з 69 країнами Африки, Карібського моря і Тихоокеанського басейну, до яких відносяться і більшість бідних країн світу. Ще приблизно з 60 країнами ЄС уклав двосторонні договори різного типу. У цілому ЄС підтримує дипломатичні стосунки більш ніж з 130 країнами світу. Він бере участь в роботі ОЕСР і має статус спостерігача в ООН. Він бере участь в щорічних зустрічах на вищому рівні семи провідних держав Заходу - в особі чотирьох своїх найбільших членів - Франції, Німеччини, Великобританії і Італії, а також президента Комісії ЄС, що безпосередньо представляє Союз. ЄС із самого початку є активним учасником процесу СБСЕ (нині ОБСЄ).

Але найголовніше те, що після введення валюти "євро", ЄС став основним і сильним конкурентом США на світовій економічній арені. І зараз можна вже сказати, що сьогодення і майбутнє Союзу залежить від цієї нової валюти. Повернемося до 18 грудня 2001, моменту введення євро. Протягом першого ж місяця торгівлі нова валюта відтіснила долар на друге місце на міжнародному ринку облігацій. Євро вибрали як валюту того, що номінує для 49% міжнародних випусків облігацій ($ 69,3 млрд.), тоді як долар - тільки для 40% ($ 55,7 млрд.). Саймон Медоуз, керівник підрозділу глобальних синдикованих боргових зобов'язань в інвестиційному банку Credit Suisse First Boston, в зв'язку з цим заявив: "Якщо судити по ринку облігацій, то ми тепер живемо в світі двох валют".