82. Романо-германська правова сім'я та її особливості

Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї вважається континентальна Європа, тому її називають ще континентальною.

Романо-германська правова сім'я — це сукупність національних правових систем держав, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського права та його пристосування до нових національних умов. Характерними рисами є:

• домінування нормативно-правового акта як форми (джерела) права;

• поділ системи права на публічне та приватне право;

• диференціація та кодифікація галузей права;

• нормативність права, розгляд норм права як загального правила поведінки, встановленого законодавцем;

• включення у поняття права норм-роз'яснень (тлумачень), які виходять, насамперед, від законодавця та суддів.

Проте континентальне право має певні особливості у кожній країні. Схожі риси не можуть зменшувати своєрідність та різницю, що особливо помітні між малими та великими країнами (за територією та кількістю населення). Держави, що займають великі території, головним чином покладаються на "тяжке право", кодифікацію та суворе втілення в життя норм права з метою збереження єдності різних частин своїх країн. Для невеликих держав характерне "м'яке право", що передбачає свободу розсуду та чутливість до соціальних конфліктів.

83. Самоврядування народу: поняття, принципи і форми здійснення

Вихідною точкою до розуміння демократії, що виступає об'єктивною закономірністю суспільного розвитку, є ідея народовладдя як одна із загальнолюдських цінностей. Ідейною основою народовладдя є концепція народного суверенітету, тобто верховенства влади народу, яка здійснюється в його інтересах. Демократія, якщо вона справжня, є найпереконливішим свідченням здатності народу до владування й самоврядування.

Самоврядування народу — це такий спосіб реалізації влади безпосередньо народом, коли громадяни самостійно, через свої колективи й організації приймають управлінські рішення (або беруть активну участь у їх прийнятті), впроваджують їх вимоги в життя і відповідають за результати своєї діяльності.

Принципи самоврядування народу:

• загальна участь громадян в управлінні суспільними й державними справами;

• рівність громадян та їх усебічний розвиток;

• саморегуляція суспільної поведінки;

• участь громадян, соціальних спільнот у формуванні всіх або більшості соціальних інститутів;

• колективне обговорення й прийняття основних рішень та свідоме їх виконання;

• ефективний громадський контроль за діяльністю органів влади, насамперед виборних, та їх працівників, їх регулярна звітність та ротація.

Самоврядування, як процес, прямує в руслі розвитку політичної системи суспільства і виражає, з одного боку, взаємозв'язок між ними, а з іншого — збільшення "поля" самоврядування в загальному механізмі управління суспільними справами. Тому самоврядування народу — головний орієнтир розвитку всієї політичної системи суспільства.

Форми самоврядування народу залежать від способу політичної життєдіяльності суспільної спільноти, що забезпечується переважно за допомогою одного чи більше політичних інститутів.

Можна виділити такі форми самоврядування народу (на прикладі України):

• масові суспільні організації — об'єднують громадян та забезпечують їх самостійну діяльність;

• трудові колективи — забезпечують участь громадян в управлінні суспільними та державними справами одночасно з виробничою працею зі створення матеріальних та духовних благ;

• ради депутатів — забезпечують її здійснення в масштабі всієї країни;

• народні рухи — забезпечують політичну та громадську активність населення;

• пряма (безпосередня) демократія як спосіб волевиявлення народу.