23. Феодальне землеволодіння: форми, характер. Основні категорії залежних селян у київській Русі.

Відносини власності у Давній Русі починають формуватися ще у найдавніші часі як результат розкладу громади. А ось велика земельна власність формується вже починаючи з IX ст. Спочатку князі віддавали своїм дружинникам права на збирання данини, а не на саму землю. Князь міг нагородити своїх дружинників чи просто віддати їм частину власних володінь. Усе це сприяє зростанню феодального землеволодіння, його зміцненню, і селяни поступово починають виконувати на користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки. Феодальні відносини у КР ще не були визначальними і ще тривалий час зберігалася міцна патріархальна сусідська громада. Селян на Русі називали смердами. Вони юридично залишалися вільним, але економічно залежали від держави і феодалів. На найнижчому шаблі були раби – «холопи» або «челядь». Іноді холопи отримували певне утримування або ділянку землі від пана, заводили власне господарство і з часом зливалися з основною масою залежного селянства. Повстання залежного селянства зумовили виникнення ряду законів, які увійшли до «Руської правди». Існує 3 основні редакції «РП»: коротка, пространна, скорочена. У цих документах обмежувалася, а потім і відмінялася кровна помста. Низка статей «РП» захищає права феодала. Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок суспільства – духовенство. Церква стає великим землевласником. З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма як вотчина – спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначалася як безумовне володіння землею за необмеженого розпорядження нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк.

24. Економічний розвиток українських земель у складі Польської та Литовської держав (15-17 ст.). Висвітлення цих процесів у документальних джерелах «Устава на волоки», «Литовські статути». Вже в другій половині XIV ст під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України – Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви, що поставило завойовників під сильний вплив східнослов'янських народів. Литовці не вводили радикальних змін. Збереглися і форми організації господарства та власності. Основною формою феодального землеволодіння залишаються вотчина. Із зростанням феодального землеволодіння змінюється і становище селян. І хоча вони ще залишаються у громаді, але перетворюються на феодальних залежних, тобто повинні були виконувати різні повинності як на користь окремих землевласників, так і на користь держави. Данина переважно збиралася у вигляді продуктової ренти, але існувала і відробіткова рента – панщина, яку відбували не лише селяни, а і селяни-данники, тобто сільські ремісники, які забезпечували феодала необхідною йому ремісничою продукцією. З розвитком міст змінюються потреби феодалів. Натуральна рента починає замінюватися грошовою, а держава починає змінювати натуральну данину на грошові податки. На початковому етапі панщина була незначною, але зростання її відбувалося швидкими темпами. Селянське населення поділяли на 3 групи: слуги, челядь, тяглі люди. Найменш залежними були слуги, які проживали здебільшого на княжих землях і несли військову службу, а іноді сплачували данину – чинш. Челядь – цілковито залежні селяни, колишні раби. Правове становище їх було різним. Ті раби, які мали своє господарство і несли повинності, були дуже близькими до тяглих селян. Литовські Велиі князя та польські королі роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах – Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років. З розвитком великого землеволодіння пов'язаний процесс поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого продукту. Остаточне покріпачення селянства було зафіксовано Литовським статутом 1588 року. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися. З розвитком фільваркового господарства пов'язана земельна реформа – так звана «Устави на волоки» (1557). За цією реформою вся земля, що перебувала у руках селян, вимірювалася і поділялася на волоки. За волоком закріплювались всі повинності, що їх несли селяни.