2.9. Фонема

Як відзначалося (§ 2), під час вивчення звукових одиниць у лінгвістичному аспекті оперують не поняттям звука, а поняттям фонеми. Учення про фонему створив І. О. Бодуен де Куртене. Він першим звернув увагу на протиріччя між великою кількістю звуків мовлення та малою кількістю «звуків мови», відображуваних на письмі буквами алфавіту. У фонемі І. О. Бодуен де Куртене й побачив мінімальну одиницю мови, що розрізняє звукові оболонки слів (порівн. рос. <вол> - <фол> - <кол> - <гол> - <дол> - <тол> - <пол> - <зол> - <мол> - <шол>). За Бодуеном де Куртене, звуки мови можуть бути об’єднані у звукотипи, а ці звукотипи і є фонемами. Фонема реалізується у звуках мовлення, які виступають як її варіанти (алофони, відтінки). Так, у російських словах мал, мял, мать, мять фонема <а> представлена варіантами [а], [˙а], [а˙], [˙а˙].

Сучасні фонологи визначають фонему як мінімальну звукову одиницю мови, що є елементом звукової оболонки морфем та слів і сприяє їхньому розрізненню.

Фонеми виконують такі функції:

1. конститутивну (від лат. constituere – «складати, створювати») – фонема виступає як одиниця, з яких складаються морфеми й слова;

2. дистинктивну (від лат. distinguere – «розрізняти, розпізнавати») – фонеми розрізняють звукові оболонки морфем і слів (наприклад, укр. бал – бар: ‹л› – ‹р›);

3. ідентифікаційну (від лат. identificare – «ототожнювати»), чи перцептивну (від лат. percipio – «збирати, пізнавати») – функцію доведення до сприйняття – зведення звуків, що представляють фонему в мові, до звукотипу.

У 50-і рр. XX ст. експериментальне дослідження, яке провели Р. Якобсон і його співробітники, довело, що в усіх мовах світу в основі фонем лежать 12 пар розпізнавальних фонемних ознак. Сюди належать: голосний – приголосний, глухий – дзвінкий, твердий – м’який, носовий – ротовий, проривний – щілинний, передній – непередній тощо. Кожна мова використовує лише частину цих ознак. Фонему можна представити як низку таких ознак. Розуміння фонеми як низки диференційних ознак пов’язано з ім’ям М. С. Трубецького («Основи фонології»).

У сучасній фонології загальноприйнятим є твердження про те, що фонемі властиві диференційні (від лат. differentia – «розбіжність, розходження»), або розрізнювальні, та інтегральні (від лат. intēger – «цілий, недоторканий») ознаки.

Диференційні ознаки – такі, завдяки яким фонеми розрізняються (наприклад, для французьких голосних назальність – диференційна ознака, що розрізняє ‹ę› і ‹е›, ‹ą› і ‹а›, ‹õ› і ‹о›).

Загальні ознаки, які не можна використовувати для розрізнення фонем, називаються інтегральними. Так, для української фонеми ‹ч› твердість – інтегральна ознака, тому що в українській мові відсутня парна м’яка фонема.

В основі парадигматичних відношень між фонемами лежать фонологічні опозиції (лат. oppositio – «протиставлення»), тобто протиставлення фонем за диференційними ознаками. Класифікацію фонологічних опозицій розробив М. С. Трубецькой. Прикладом опозиції може слугувати протиставлення в українській мові ‹б› – ‹п› за глухістю – дзвінкістю і ‹б› – ‹б’› за твердістю – м’якістю.

Кілька опозицій, у яких протиставлення відбувається за загальною ознакою, утво­рюють кореляцію (лат. correlatio – «співвідношення»): наприклад, укр. ‹б› – ‹п›, ‹в› – ‹ф›, ‹д› – ‹т›, ‹з› – ‹с›, ‹ж› – ‹ш›, ‹г› – ‹х› та ін. (кореляція за глухістю - дзвінкістю).

Конкретні реалізації фонеми залежать від її місця в слові й від фонем, які її оточують: а) основний варіант – більш типове вираження фонеми, у ньому чітко представлені її диференційні ознаки; виявляється там, де особливості вимови мінімально впливають на реалізацію фонеми. Наприклад, рос. ‹а› – [а] – голосний середнього ряду, низького піднесення, нелабіалізований, виступає в наголошеному складі між твердими неносовими приголосними; б) фонетично зумовлені варіанти та варіації (позиційні й комбінаторні).

Розподіл фонем за вимовними позиціями називають дистрибуцією (від лат. «distribution» – розподіл). Методика дистрибуції дозволяє встановлювати фонеми, їхні варіанти й індивідуальні особливості вимови. При цьому виникають 3 можливості:

1. контрольні звуки трапляються в тому самому оточенні й не змінюють значення слова (наприклад, нормативний український [р] і [р] гаркавий); ці розходження не суттєві для мови;

2. контрольні звуки трапляються в тому самому оточенні, розрізняючи звукові оболонки слів; це різні фонеми (порівн. укр. бий – пий, балка – палка і т. ін.);

3. контрольні звуки не трапляються в тому самому оточенні; це варіанти тієї самої фонеми (порівн. рос. мал, мять); такий випадок називається додатковою дистрибуцією.

У російській фонології склалися й успішно функціонують 2 фонологічних школи – Московська й Санкт-Петербурзька.

Московська фонологічна школа. (Р. І. Аванесов, П. С. Кузнєцов, В. В. Іванов, С. М. Дмитренко та ін.) розглядає фонему в парадигматиці. Головне – єдність морфеми. Наприклад, рос. волы – [вÙлы] і валы – [вÙлы], але перше слово утворене від вол, а друге – від вал, отже, у першому випадку виступає фонема ‹о›, а в другому – ‹а›.

Представники цієї школи розробили вчення про сильні та слабкі позиції. Сильна позиція – позиція максимального розрізнення фонем. Слабка позиція – позиція неповного розрізнення: фонема втрачає частину своїх диференційних ознак, тому її протиставленість до інших фонем «змазується». Наприклад, рос. пруд – [ставок] і прут – [лозина].

Якщо в мові є пари фонем, що відрізняються тільки однією ознакою, утрата її в слабкій позиції призводить до нейтралізації фонологічної опозиції.

Із поняттям позицій пов’язане розрізнення варіантів і варіацій фонем. Варіації – відтінки фонеми, невеликі її зміни, що не збігаються з алофонами інших фонем. Наприклад, варіація рос. ‹а› – [˙а˙] у слові <м’˙а˙т'>. Варіанти – звуки, що з’являються в слабких позиціях і збігаються з алофонами інших фонем. Наприклад, варіант рос. ‹а› – [Ù], тому що цей звук збігається з алофоном фонеми ‹о› (див. вище).

Санкт-Петербурзька фонологічна школа (Л. В. Щерба, М. І. Матусевич, Л. Р. Зіндер, Л. Л. Буланін та ін.) розглядає ці проблеми інакше. Представники цієї школи вивчають позиційні обмеження для тих чи тих фонем; фонему розглядають у синтагматиці: головне – розпізнавальна функція фонеми. Оскільки в рос. волы – [вÙлы] ы валы – [вÙлы] фонема звукових оболонок слів не диференціює, то це не різні фонеми, а та сама – ‹а›. У рос. «ноги» і «ногú» – [но˙г’и] і [нÙг’ú], форми розрізняються завдяки тому, що в першому випадку виступає фонема ‹о›, а в другому – ‹а›.

***

1. Дайте визначення фонеми. Як співвідносяться фонема та звук?

2. Хто започаткував вчення про фонему?

3. Назвіть й охарактеризуйте функції фонеми.

4. Які ознаки фонеми є диференційними, а які – інтегральними? Наведіть приклади.

5. Хто з лінгвістів першим став розглядати фонему як низку диференційних ознак?

6. Що являють собою фонологічні опозиції та кореляції?

7. Від чого залежать конкретні реалізації фонеми? Що вони собою являють?

8. Що таке дистрибуція? Для чого використовують методику дистрибуції? Які можливості при цьому виникають?

9. Які школи склалися в російській фонології? Схарактеризуйте їхній підхід до фонеми. Проведіть фонемний аналіз слів за цими школами: вода (рос.), король.

10. Порівняйте подані пари слів. Чим вони різняться? Що дає підставу говорити тут про кореляцію? За якою ознакою?