6.Природа сприймання

Онтогенез сприймання, за даними досліджень, відбувається в зв'язку з ускладненням стосунків дитини з довколишнім середовищем. Це означає, що перцептивний образ формується не внаслідок прямого впливу фізичного подразни ка на аналізатори, а в ході активного «зустрічного» процесу з боку індивіда. Так, якщо для виникнення відчуттів потрібна елементарна рухова активність, наприклад у вигляді механізму уподібнення, то сприймання передбачає виконання перцептивних дій — спеціалізованої активності, яка забезпечує побудову перцептивного образу. Такі дії відбуваються в структурі певної — внутрішньої або зовнішньої діяльності і є засобами досягнення її мети. Однак сприймання може бути й самостійною — перцептивною діяльністю, що спонукається предметом (мотивом), даним в органах чуттів. Прикладом є спостереження — цілеспрямоване сприймання індивідом якогось об'єкта. Спостерігаючи, він активно розв'язує задачу на сприймання: шукаючи, наприклад, фігуру, замасковану в «загадковому малюнку», — обстежує, аналізує, зіставляє, відтворює, тобто активно діє.

Перцептивні дії постають у формі різноманітних рухів: руки, яка обмацує предмет, гортані, що відтворює звук, ока, яке простежує контур предмета, зрештою всього тіла. Саме тіло забезпечує безпосередньо-практичний контакт людини зі світом, і без цього неможливе існування образу. Без рухів тіла образ взагалі не виникає: людина не бачитиме предмета, стабілізованого відносно сітківки її ока. Відчуття, які дає рух, створюють чуттєву тканину образу, насичують образ чуттєвим змістом. Так забезпечується зв'язок образу з реальністю, хоча це й не завжди позначається на його будові. Певною мірою образ навіть незалежний від відчуттів, і це дає змогу розрізняти у разі зорового сприймання зорове поле — потік зорових відчуттів і видимий світ — власне сприймання цілісних предметів.

У зв'язку з практикою сприймання, перцептивні дії істотно змінюють свою форму і час. Проте це тривалий процес. Лише у віці 16 тижнів немовлята починають тягнутися рукою до об'єкта. 20-тижневі діти вже доторкуються до об'єкта, виконуючи рухи, які визначаються як «кутово-колове ковзне наближення». До 28 тижнів життя рухи набувають вигляду «колового петлеподібного наближення». Вік 36 тижнів характеризується «злегка коловим плановим наближенням», а вік 52 тижні — «прямим плановим наближенням». Та мине ще багато часу, доки дитина почне обходитися без руки і повноцінно сприйматиме предмет лише за допомогою зору. Відтоді око нібито бере на себе функції руки: обстежує, досліджує. Проте в складних випадках сприймання людина знову звертається до рухів руки: коли бачить новий для себе об'єкт, то прагне доторкнутися до нього, щоб пізнати його властивості.

Розгорнуті в часі і просторі перцептивні дії називаються сукцесивними, миттєві — симультанними. Відповідно сукцесивним або ж симультанним буває сприймання. Дорослий сприймає предмети і явища переважно симультанно, а коли ці предмети нові або малознайомі — сукцесивно. Дитина раннього віку робить це сукцесивно, виокремлюючи в предметі його найінформативніші ознаки (мал. 1).

Загалом же, під впливом досвіду сприймання, часові і просторові характеристики перцептивних дій змінюються в напрямку до скорочення. На прикладі зорового аналізатора це відбувається шляхом зменшення кількості і тривалості фіксацій зору: у школярів від першого до випускного класу при читанні 100 слів кількість таких фіксацій зменшується в середньому у 3,2 раза, а тривалість — з 0,33 с до 0,23 с. Обсяг розпізнавання в момент фіксації зростає при цьому від 0,42 до 1,33 умовної одиниці.

Перцептивні дії розрізняють також за функціями. Зокрема, ті з них, які відповідають за пошук об'єкта, установку та коригування позиції аналізатора, є підготовчими, а ті, які забезпечують вимірювання просторових характеристик об'єкта і побудову перцептивного образу, — виконавчими. Уточнюючись, змінюючись, скорочуючись, останні дедалі більше підпорядковуються властивостям об'єкта, відтворюють його істотні характеристики, переводять їх у нову систему координат.

Таким є шлях переходу об'єктивних, фізичних характеристик об'єкта в суб'єктивні, психічні. Предмет сприймання зі стану незалежного від суб'єкта існування, переходить у стан самого суб'єкта. Це відбувається за рахунок таких перцептивних дій, як знаходження, розрізнення, ідентифікація і розпізнавання. Фактично це різні рівні перцептивної діяльності.

Перші два рівні забезпечують виокремлення предмета серед інших і вимірювання тих його властивостей, що виступають на перший план.

Вони дають початкові характеристики перцептивного образу, які згодом конкретизуються та узагальнюються. При цьому процес знаходження і розрізнення — це порівняння створюваного у такий спосіб перцептивного образу з еталонним, тобто досвідом сприймання, який зберігається у пам'яті індивіда.

Ідентифікація — звіряння еталонного образу з образом, що будується, та включення останнього в систему значень, якими володіє індивід. За звичайних умов цей процес відбувається симультанна, а якщо з'являється перешкода, то сукцесивно — шляхом висування та перевірки гіпотез стосовно предмета сприймання. Людина за цих умов начебто губиться: їй потрібно пояснити собі, з яким предметом вона має справу, відповісти на питання: що це? для чого? Така обставина підкреслює суспільно-історичну зумовленість сприймання — індивід має справу з предметами, позначеними діяльністю попередніх поколінь. Тому, коли він не знає, що це за предмети, то шукає значення, які відповідають їм, завдяки цьому вони й усвідомлюються; усвідомленим є й перцептивний образ індивіда. Процес такого усвідомлення пов'язаний з наступним рівнем перцептивної діяльності.

Розпізнавання — усвідомлення предмета сприймання шляхом позначення. Фактично, йдеться про сукцесивний або ж симультанний аналіз значень. Адже розпізнавання спирається на цілісні, інформативні, а не поодинокі елементи предмета сприймання. На цьому наголошує і когнітивна психологія, для якої побудова перцептивного образу є звірянням предмета сприймання з образами пам'яті та висновком про ступінь їх відповідності. За її даними, про це свідчить зміна часу сприймання залежно від змісту стимулів. Коли досліджувані натисканням на кнопку секундоміра реагували на появу слів, серед яких траплялися й нецензурні, то на сприймання останніх витрачалося майже вдвічі більше часу, ніж на сприймання слів нейтрального змісту. Після продовження експерименту ця різниця зменшилася, а коли досліджуваних заздалегідь попереджали про характер слів, то на нецензурні вони реагували навіть швидше, ніж на нейтральні.

Як і в попередніх випадках, перцептивні дії цього рівня також відбуваються за рахунок рухів. Навіть у симультанному розпізнаванні мають місце мікрорухи в мікроінтервали часу: стабілізація зображення щодо сітківки ока супроводжується зміною чутливості її окремих ділянок.

Отже, сприймання — активний процес побудови перцептивного образу за допомогою перцептивних дій. Можна сказати, що сприймання — живий зв'язок людини зі світом. Цей висновок підтверджують і випадки сприймання після хірургічного видалення вродженої катаракти. Хворий, розплющивши очі, не бачить оточення таким, яким його бачать люди з нормальним зором, проте немає й хаосу відчуттів, оскільки він одразу починає розрізняти фігури на якомусь тлі. Він спроможний фіксувати зір на предметі, розглядати його, стежити очима за його переміщенням. Тобто функціональна система, що обслуговує зорове сприймання, працює, хоч і недосконало. Так, хворий у змозі розрізняти предмети, розміщені в полі його сприймання, але не може ні ідентифікувати, ні розпізнати їх (хоч упізнає на дотик). Не може він визначити і відстань до предмета, тому тягнеться до нього рукою, незважаючи на те, що той розташований за кілька метрів. Мине час, перш ніж світ, що оточує цю людину, набуде свого реального вигляду. І це час набуття людиною досвіду життя у світі.

Виразними щодо цього є і результати експериментів з псевдоскопом — оптичним приладом, який спотворює рельєф предмета (близько розміщені точки здаються далекими, а далекі — близькими). Знайомий предмет спершу сприймається досліджуваним без спотворень, а потім починає на очах «вивертатися», що породжує нове значення. Так, рука з накладеними на неї джгутами видається жолобом з глибокими борознами, вистеленими людською шкірою. Та коли досліджуваний бачить поруч голову людини і її гіпсовий зліпок, то лише останній сприймається як увігнута маска. Якщо миска з рідиною сприймається як желе на перевернутій мисці, то достатньо сколихнути рідину, щоб у досліджуваного виник адекватний образ.

Подібна картина спостерігається у досліджуваних, які тривалий час користувалися замість окулярів лінзами, що перевертали зображення щодо центра сітківки на 180°. Спочатку в них виникало яскраве враження перевернутості навколишніх предметів, але на шостий-сьомий день починало повертатися правильне бачення світу. Щоправда, для цього досліджувані мали переміщуватись у просторі, тобто рухатись.

У всіх цих випадках сприймання є сукупністю активних перцептивних дій, що відтворюють реальну будову об'єктів навіть усупереч зоровій стимуляції. Отже, бачить не око (а слухає, відповідно, не вухо і т. п.), а індивід за допомогою аналізаторів, серед яких провідну роль відіграє руховий. Тому і свічку (поширений приклад з курсу оптики, див. мал.2) він бачить не перевернутою, не зменшеною, і не на сітківці свого ока (хоча мало б бути саме так, якби сприймання підпорядковувалося фізичним, а не психологічним закономірностям).

Звичайно, сприймання ґрунтується на роботі мозку. Це складно організована взаємодія різних фізіологічних механізмів, що обслуговують перцептивну діяльність. Зорове сприймання, наприклад, починається з моменту, коли збудження, що виникає на сітківці ока, досягає первинної (проекційної) зони зорової ділянки кори. Але вже неврони сітківки виконують спеціалізовані функції. Коли групу кошенят до двомісячного віку позбавляли можливості бачити більшу частину оточення і своє тіло, то вони так і не змогли навчитись орієнтуватися в навколишньому середовищі. В іншій групі, яка мала можливість бачити те, що їх оточувало лише з одного боку, така орієнтація згодом відновилася. Вочевидь відповідні неврони сітківки належать до різних структур функціональної системи зору.

Ще більш спеціалізованими є неврони первинної зони. Тут кожен реагує тільки на чітко визначену властивість подразника (одні збуджуються лише плавними, інші — лише гострими лініями, одні — рухом справа наліво, інші — зліва направо). Потім підключаються вторинні зони цієї ділянки, де раніше виокремлені ознаки об'єднуються, кодуються та у вигляді команд передаються еферентними нервами окорухової системи. Ці зони перебувають під контролем нижньотім'яних і лобових часток мозку. Перші, приймаючи інформацію від кіркових апаратів вестибулярного і шкірно-рухового аналізатора, зумовлюють просторову будову образу: його тривимірність. Від других залежить пошук істотних елементів зорової інформації, їх зіставлення, висування і перевірка гіпотез про предмет сприймання.

Особливу роль у зоровому сприйманні відіграє функціональна асиметрія в роботі мозку. Так, при ураженні тім'яно-потиличних відділів домінантної півкулі хворий починає ставитися до літер як до малюнків: нечітко сприймає їх просторове розміщення, не розуміє значень. Очевидно, ця півкуля відповідає за ідентифікацію та розпізнавання. Субдомінантна півкуля обробляє наочну, немовну інформацію: хворий з відповідними ушкодженнями не розпізнає навіть добре знайомих об'єктів. Крім того, дослідження функцій бінокулярного зору показало, що праве око (субдомінантна півкуля) бере участь у побудові образу, а ліве (домінантна) — у його відтворенні.

Не менш складними є фізіологічні механізми виникнення перцептивних образів іншої модальності. Але, як у випадку зорового сприймання, їхній аналіз не дає змоги з'ясувати природу образу. Він лише показує, що ці механізми обслуговують перцептивні дії, тоді як останні завжди відбуваються на основі спільної роботи різних систем мозку, комплексу аналізаторів. Якийсь із них може відігравати провідну роль, однак не визначатиме властивостей сприймання.

Загалом перцептивний образ людини не має модальності, оскільки не існує поза значеннями, які є амодальними, надчуттєвими.