Уроки № 57-58 Зв’язне мовлення Усний стислий переказ тексту художнього стилю

Мета: на основі здобутих текстологічних знань формувати в учнів такі текстотворчі уміння, як уміння визначати тему й головну думку тексту, підтеми і мікротеми (у процесі складання плану), самостійно добирати адекватні змісту виражальні засоби мови, реалізувати задум (усно відтворювати вихідний текст); виховувати милосердя й любов до природи; удосконалювати вміння відрізняти головне від другорядного, навички колективної й самостійної роботи, розвивати логічне мислення, пам’ять, збагачувати й уточнювати словниковий запас учнів.

Обладнання: текст для переказу.

Хід уроку

І. Повідомлення мети і завдань уроку.

ІІ. Підготовка до роботи над переказом.

* Читання тесту вчителем.

*З’ясування лексичного значення вжитих у тексті переказу слів, які перебувають у пасивному словнику учнів.

*Визначення теми й головної думки тексту.

*Визначення стилю тексту. З’ясування покладеного в його основу типу мовлення та допоміжних типів мовлення.

*Самостійне складання плану тексту. Обговорення плану та запис його оптимального варіанту.

*Повторне читання вчителем тексту.

ІІІ. Усне переказування учнями тексту за планом.

ІV. Підбиття підсумків уроку.

V. Домашнє завдання. Скласти й записати текст (обсяг – 12-15 речень) на тему “Тварини в моєму житті” (“Брати наші менші”) з поєднанням розповіді, опису й роздуму. У процесі роботи над твором визначити головну думку майбутнього тексту, скласти його план.

Текст для переказу

На річці

Я глянув на розбуджену весною річку. Чого тільки не несла вона на своїй кризі!

Над кригою кружляли ворони й сороки. Зголоднілі за зиму, вони усе роздзьобували усе на очах. Де яка викинута водою на крижинку рибина, де вмерзла у лід блискуча бляшанка – ворони й сороки хапали все. Крик, гам стояв несусвітній.

Я побачив: неподалік від берега на крижині пливло лисенятко. Було воно ребристе, змучене, синє від холоду. Як могло, відбивалося від сорок і ворон, та сил у нього залишалася жменька. Якась ворона ухитрилася вхопити його за вухо, підняла і понесла, та лисенятко вивернуло мордочку догори і вкусило ворону за лапу. Від болю ворона крикнула, і лисеня, теліпаючись у повітрі, як ганчірка, упало на крижину знову...

Черевики з ковзанами розв’язалися на моїх ногах самі, і я кинувся рятувати лисеня. Перескакуючи з крижини на крижину, поплигав до нього. Крига під ногами навіть не притоплювалась, і коли я добрався до лисеняти, воно, піввухе, жалібно дзявкнуло і почало плакати. Я вже знав, що плачуть коні й корови, але щоб плакали лисиці – такого я ще не знав. Слізки у лисенятка були дрібненькі, ну то й що з того? Сльози, які б вони не були, великі чи малі, - сльози – є сльози... Я підхопив його на руки і заховав під сорочку. За пазухою лисеня принишкло, наче в себе в норі, лише гаряче дихало, наче у його пискові хто розіклав вогонь.

Я вже заніс було ногу на ближню від мене крижину, як ріка наперла, і ця наша з лисенятком крижина стала бити й кришити на кашу крижини навколо себе. Я кинувся на той бік крижини, щоб звідти перебратися на берег, але й там у воді кипіло крижане кришиво. На нас налетіла ще більша від нашої чорно-бура крижина, врізалася з розгону, тоді підпірнула під нашу і вже знизу, з води, розколола її навпіл. І хоч би який кущ чи деревина, щоб ухопитися руками! Кущі й дерева стояли далеко по берегах і сподіватися на них не доводилося.

Нас невблаганно тягнуло вниз, а внизу була гребля. Налітаючи на греблю, крига ставала сторчма і зривалася у вируюче водяне провалля. З драбинами й вірьовками берегами вже бігли люди й щось кричали. Слів я не чув, бо навколо все ревіло й тріщало.

Гребля наближалася, а з нею наближався несамовитий гуркіт падаючих у провалля крижин. Лисенятко в пазусі почало мене покусувати, а тоді й добряче кусати. Коли ревище греблі залізло лисеняті у вушка, воно гризонуло мене за горло. Від несподіванки я ойкнув і випустив його на крижину. Лисенятко, не роздумуючи, кинулося в річкове коричневе місиво, і більше я його не бачив...

До греблі вже можна було докинути грудкою, як з річкою щось зробилося: наче якісь невидимі якорі загуркотіли на її дні. Крижини, штовхаючись боками, стали йти повільніше і смирніше, а далі зупинилися й стали. Моя зупинилася біля самої греблі. Я глянув на свої порізані об кригу босі ноги, перейшов на крижину сусідню, а з тієї ще на сусідню, а там від однієї до другої і так до берега... (За М.Вінграновським; 485 сл.).