2. Основні підходи до праворозуміння

Право – складне соціальне явище, і, щоб розкрити його поняття, необхідно відмежувати його від інших соціальних явищ. У цій науці існує декілька концепцій щодо розуміння права.

1. Нормативний підхід щодо розуміння права. Нормативісти ототожнюють право і закон. Вони стверджують, що право – це норми, що містять правила “необхідної поведінки”, закріплені в законах та інших нормативно-правових актах, що встановлені та охороняються державною владою. За допомогою загальних, абстрактних і тому рівних для всіх суб’єктів права норм застосовується рівний масштаб до нерівних людей, що і є сутністю права. Згідно із цим підходом норми права відрізняють від інших соціальних норм за такими ознаками:

1. норми права регулюють і охороняють найбільш важливі суспільні відносини і соціальні цінності з позицій інтересів суспільства, держави і особи. Ці відносини визначаються громадянським суспільством і державною владою;

2. норми права, на відміну від інших соціальних норм, формально виражені в системі діючих нормативно-правових актів (у законах). Вони мають характер офіційних юридичних документів. Інші норми можуть існувати в усній або в письмовій неофіційній формі;

3. норми права офіційно встановлені або санкціоновані державою; інші соціальні норми державою не встановлюються, хоча і багато прогресивних соціальних норм держава зацікавлена підтримувати;

4. норми права, на відміну від інших соціальних норм, є загальнообов’язковими для виконання всіма учасниками суспільних відносин, оскільки це офіційні правила поведінки і діяльності й держава використовує примус у випадку їх невиконання;

5. норми права охороняються державною владою від порушень на відміну від інших соціальних норм. Держава застосовує або може застосувати санкції за їх порушення;

6. норми права встановлюють юридичні права і обов’язки учасників суспільних відносин або офіційний правовий статус громадян, організацій, держави; інші соціальні норми можуть регламентувати моральні, політичні, релігійні та інші права і обов’язки;

7. норми права виражаються тільки в певних юридичних формах (закони, постанови, укази, декрети, накази, загальнообов’язкові рішення) і мають чинність в часі, просторі і стосовно певних суб’єктів. Інші соціальні норми таких ознак не мають.

2. Соціологічний підхід віддає перевагу суспільним відносинам. Право існує не тільки у вигляді букви закону і не тільки як правові знання та уявлення, але й як порядок суспільних відносин у діях та поведінці людей.

Законодавчі акти, які не реалізуються, не застосовуються в реальному житті, перестають бути правом, вони відмирають і стають “мертвим правом”. Живе право – це такі норми, які закріплені в законодавчих актах, усвідомлені населенням і діють, реалізуються в конкретних правовідносинах. Без реалізації закони залишаються “шматком макулатури” або історичними пам’ятниками права.

Право є антипод правопорушень, а правопорушення не зводяться до пошкодження того чи іншого кодексу чи закону. Правопорушення наносять шкоду і мають соціальну небезпеку для реальних матеріальних і духовних цінностей суспільства, держави і людей.

Крім того, потрібно підкреслити, що в суспільстві бувають випадки, коли закони не прийняті, а правовідносини сформувались на підставі моралі, угод, договорів, свідомості тощо.

Таким чином, в суспільстві можуть існувати правовідносини без законодавчих актів. Ці правовідносини можуть існувати також на підставі звичаєвого права, прецедентного права, договірного права, релігійного права (там, де існує система релігійного права).

3. Природно-правовий напрямок базується на тому, що право і закон не збігаються, право розглядається як форма суспільної свідомості. Право сприймається як об’єктивно зумовлена та втілена вимога справедливості, загальна міра свободи та рівності, а закон – як офіційне, формально-визначене та нормативно-обов’язкове втілення права.

З позицій природно-правової концепції право повинно виражати прогресивні, демократичні ідеї: справедливість, рівність, свободу. Право в перекладі з латині – справедливість. Право є міра справедливості між різними класами, соціальними групами і між людьми. Звідси випливає, що право – це такі норми, які виражають рівноправність всіх громадян. Право є також міра свободи громадян, воно встановлює межі свободи всіх громадян, разом із тим право встановлює міру відповідальності громадян за правопорушення, за матеріальну і іншу шкоду чи соціальну небезпеку. Право – це не вседозволеність, оскільки жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо. Таким чином, право – це антипод безправ’я, антипод правопорушень. Право – це досягнення певного рівня культури суспільства, в якому не повинно бути класового права, не повинно бути трупового, мафіозного, злочинного “права”. Таким чином, з позицій моральної школи право зводиться до прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, до їх рівності, свободи і відповідальності, до справедливості, закріплених у діючій системі права і законодавства.

3. Основні теорії походження теорії держави і права.

Держава і право не виникли разом з появою людини. На початку своєї історії, відомому як первіснообщинний лад, людство не знало таких інститутів, як держава і право. Однією з найбільш поширених теорій походження держави і права є соціально—економічна теорія, яка пояснює виникнення держави через складні економічні та со­ціальні процеси.

Згідно з цією теорією формою колективної організації в той пері­од були роди— первісні колективи, які об'єднували істинних чи уявних кровних родичів. Члени роду спільно володіли знаряддями праці, про­дуктами, територією, вели спільне примітивне господарство. Всі важ­ливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду. Для роз­в'язання поточних справ із свого середовища члени роду обирали старійшин, які здійснювали управління, опираючись лише на власну силу, розум та авторитет. Така організація влади замінювала первіс­ним людям державу.

Розрізняють три основні форми виникнення держави, в яких присутні як загальні передумови, так і специфіка, зумовлена історич­ними умовами і географічними факторами.

— Афінська держава. Виникла у класичній формі з внутрішніх про­тиріч;

— Римська держава. Соціальні протиріччя ускладнювалися бо­ротьбою місцевої римської знаті (патриціїв) з прийшлим насе­ленням (плебеями);

— Давньогерманська держава. Формувалася в процесі завоюван­ня давніми германцями чужих територій, якими потрібно було управляти.

Все наведене вище становить суть соціально—економічної теорії походження держави.

Процес виникнення держав у деяких народів має свої особли­вості. Наприклад, у народів Стародавнього Сходу основою господарсь­кого життя було поливне землеробство, що вимагало будівництва спеціальних іригаційних споруд, у першу чергу каналів. Для цього потрібно було організовувати великі маси людей, що було під силу лише державі.

Певні особливості визначали і процес творення держави і в схід­них слов'ян. Східнослов'янські племена від первіснообщинного ладу перейшли до ранньофеодального і не знали розвинутого рабовлас­ницького суспільства.

Соціально—економічна теорія, про яку йшла мова вище, є досить поширеною, але не єдиною.

Відомі й альтернативні теорії:

— теологічна теорія. Держава, дана людям Богом, є вічною, непорушною і будь-яке посягання на неї накличе Божу кару. Правитель є представником Бога на землі і захищає всіх своїх підданих;

— патріархальна теорія. Держава — це результат природного розростання і розвитку сім'ї, а влада монарха — це продовження батьківської влади, вона не підлягає оскарженню, а лише виконанню;

— договірна теорія. Держава виникла і функціонує внаслідок добровільного договору людей, з яких одні управляють, а інші — виконують їх рішення;

— психологічна теорія. Психіці людей притаманні такі риси, як інертність, нездатність приймати рішення, тому люди потре­бують сильної особи, якій можна підкорятися і на яку можна перекласти відповідальність;

— теорія насилля. Держава — це та сила, яка утворюється од­ними племенами для утримання в покорі інших, завойованих племен;

— органічна теорія. Держава є політичним утворенням, анало­гічним біологічному організмові. Як живий організм, вона наро­джується, розвивається, старіє і гине. Держава володіє різно­манітними органами, кожен з яких виконує властиві йому функції.

Держава відрізняється від організації влади у первісному су­спільстві за такими ознаками:

— поділ населення за територіями, а не за родовою ознакою. Політико—правовий зв'язок населення з територією оформ­люється згодом в інститут громадянства чи підданства;

— поява спеціальних органів (апарату) управління та примусу;

— поява податкової системи, мета якої — накопичувати засоби для утримання органів управління.