Стадії вчинення злочину та співучасть у вчиненні злочину

Стадії вчинення злочину – це етапи підготовки і здійснення умисного злочину

Злочин з необережності стадій не має. Стадії вчинення злочину можуть міститися тільки у злочинах, вчинених з прямим умислом. Стадії вчинення злочину відрізняються між собою і моментом закінчення злочинного діяння. Воно може бути закінчено винним, але його вчинення може і не вдатися і тому припинитися на попередніх стадіях (готування до злочину або замаху на злочин). Якщо злочин закінчений, він поглинає попередні етапи (стадії) вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на кваліфікацію. Проте ці стадії мають самостійне юридичне значення, коли злочин незакінчений з причин, які не залежали від волі винного. У цих випадках його діяння кваліфікуються відповідно як готування до злочину чи замах на злочин.

Чинний Кодекс визнає злочинними та караними три стадії вчинення злочину:

• готування до злочину (ст. 14 ККУ). Під готуванням слід розуміти підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змову про вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Наприклад, особа пристосовує інструменти для зламу дверей, підшуковує транспортний засіб для вивезення викраденого майна, здійснює стеження за квартирою, яку збирається обікрасти;

• замах на злочин (ст. 15 ККУ). Замахом на злочин визнаються умисні дії (бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з незалежних від неї причин. Наприклад, злодій потрапив у квартиру з метою викрадення майна, але був захоплений і затриманий хазяїном;

• закінчений злочин (ч. 1 ст. 13 ККУ). Закінченим злочином визнається діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу. Наприклад, злодій виніс викрадені речі з виламаної ним квартири і сховав їх у заздалегідь пристосованому місці. Таким чином, він заволодів чужим майном і одержав можливість розпорядитися ним.

Перші дві стадії – готування до злочину та замах на злочин мають найменування (назву) “незакінчений злочин” і є його видами.

Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею закону, що передбачає відповідальність за закінчений злочин. При цьому варто враховувати, що готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. При призначенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки дій, вчинених винним, ступінь здійснення злочинного наміру і причини, внаслідок яких злочин не був доведений до кінця.

Момент закінчення злочину є різним залежно від конструкції складу злочину, від опису ознак злочинного діяння в законі. За моментом закінчення злочини поділяються на три види:

• злочини з матеріальним складом;

• злочини з формальним складом;

• злочини з усіченим складом.

Злочини з матеріальним складом – це злочини, для об’єктивної сторони яких Кримінальний кодекс потребує наявності як діяння (дії або бездіяльності), так і настання суспільно небезпечних наслідків. Тому злочин з матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої частини Кодексу суспільно небезпечний наслідок.

Злочини з формальним складом – це злочини, для об’єктивної сторони яких чинний Кодекс вимагає наявності тільки діяння (дії чи бездіяльності). Тому злочин з формальним складом визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків.

Злочини з усіченим складом – це різновид злочинів з формальним складом, вони є закінченими з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає у тому, що момент закінчення злочину переноситься законодавцем на більш ранню стадію, тобто на стадію готування до злочину чи замаху на злочин. По суті, в злочинах з усіченим складом законодавець передбачає в Особливій частині Кодексу відповідальність за замах на злочин, а інколи за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини. До такої конструкції законодавець вдається при найнебезпечніших діяннях з метою посилення боротьби з ними на ранніх стадіях.

Кримінальний кодекс заохочує добровільне припинення приготування до злочину або замаху на злочин, гарантуючи повне звільнення від кримінальної відповідальності або принаймні зменшення її обсягу. Ознаками добровільної відмови від злочину є:

• остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;

• відмова від злочину з волі самої особи;

• наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця – це добровільне й остаточне припинення особою попередньої злочинної діяльності при усвідомленні нею можливості її завершення. Таким чином, добровільна відмова можлива тільки на стадіях готування і замаху. Наприклад, особа знайшла інструменти, необхідні для зламу дверних запорів, автомобіль для вивезення викрадених речей, але потім добровільно відмовилася від вчинення крадіжки. У цьому разі відбувається добровільна відмова від вчинення злочину, і, відповідно, особа звільняється від кримінальної відповідальності.

Згідно зі ст. 18 ККУ однією з необхідних ознак суб’єкта злочину є його осудність.

Ст. 19 КК закріплено, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа — це фізична особа, котра за віком і станом психічного здоров'я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сто­рону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину.

Питання про осудність особи виникає лише в разі вчинення нею злочину. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлю­вати сутність вчиненого злочину, а також характер покарання, його вид, соціальне призначення. Зі станом осудності пов'язана реалізація мети кримінального покарання.

Осудність — це нормальний психічний стан людини, характе­рний для її певного віку. Вона характеризується двома критерія­ми: юридичним і медичним.

Юридичним критерієм осудності є факт вчинення злочину психічно здоровою особою, котра здатна повністю усвідомлюва­ти фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керу­вати своїми діями під час вчинення злочину.

Медичний критерій характеризує здоровий стан психіки особи під час вчинення нею злочину, відсутність певних психіч­них захворювань, тобто можливість повною мірою усвідомлюва­ти характер своїх дій (бездіяльності), усвідомлювати як фактичну сторону, так і суспільну небезпеку свого діяння (бездіяльності), а також керувати своїми діями.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, котра під час вчинення суспі­льно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду мо­жуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризу­ється наявністю в особи одного з чотирьох видів установлених законом найпоширеніших психічних захворювань, визначених у ч. 2 ст. 19 КК:

1. Хронічне психічне захворювання — це розлад психічної ді­яльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. До цих захворювань належать: епілепсія, ши­зофренія, прогресивний параліч, деякі види психозів тощо.

2. Тимчасовий розлад психічної діяльності — це раптові, короткочасні розлади психіки, що характеризуються швидким розвитком і в подальшому, як правило, повним одужанням особа До такого розладу відносять: реактивний стан, тобто хвороби вий розлад унаслідок тяжкого психічного потрясіння, «білу» гарячку, патологічне сп'яніння, патологічний афект тощо.

3. Недоумство (олігофренія) — стійкий занадто слабкий розвиток, крайня нерозвиненість інтелекту з незворотним пониженням розумової здібності із-за хвороби мозку (вроджений, травми, поранення, інфекції тощо). Розрізняють три ступеня недоумства:

• дебільність (легкий ступінь) — початковий ступінь, люди­на може орієнтуватися в обстановці, виконувати нескладні обо­в'язки, визнається осудною;

• імбецильність (середній ступінь) — нездатність до орієн­тування, не може виконувати ніяких обов'язків;

• ідіотія (тяжкий ступінь) — інтелект відсутній.

4. Інший хворобливий стан — це стан, за якого відсутнє пси­хічне захворювання, але інколи він супроводжується різними іс­тотними змінами психіки людини (тяжкі форми психопатії, неврози тощо).

Медичний критерій неосудності лише дає підставу до юри­дичного критерію. За наявності медичного критерію лише ви­никає питання про неосудність, яка остаточно встановлюється за наявності юридичного критерію. Для визначення психічного стану особи, котра вчинила злочин, призначається судово-психіатрична експертиза. Але висновок про осудність чи не­осудність дає орган, що проводить досудове чи судове розслі­дування.

Відповідно до закону (ч. 2 ст. 19 КК) особа, яка перебувала під час вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності.

Разом із тим можлива ситуація, коли особа під час вчинення такого діяння була осудною, але до винесення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рі­шенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медич­ного характеру, а після одужання така особа може підлягати по­каранню (ч. З ст. 19 КК).

Обмежено осудною визнається особа, яка під час учинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) ке­рувати ними (ч. 1 ст. 20 КК).

Обмежено осудні особи підлягають кримінальній відповідаль­ності, але визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосу­вання примусових заходів медичного характеру (ст. 20 КК). Дане положення не стосується осіб, які вчинили злочин в стані осуд­ності, але в ході розслідування кримінальної справи набули ознак обмежено осудної особи (ст. 93 КК).

Виходячи з положень закону можна зробити такі висновки:

1. обмежена осудність пов'язана з наявністю в особи, що вчи­нила суспільно небезпечне діяння, певного психічного розладу;

2. внаслідок цього психічного стану дана особа не повною мі­рою може усвідомлювати своє діяння або керувати ним;

3. обмежена осудність не виключає кримінальної відповідаль­ності за вчинене діяння.

Поняття обмеженої осудності визначається за допомогою двох критеріїв: медичного та юридичного.

Медичним критерієм є психічний розлад. На жаль, у законі не конкретизовані хоча б загальні ознаки медичного критерію. Тому розкривати зміст цього критерію можна по-різному. До медичного критерію треба відносити хронічні або тимчасові хворобливі роз­лади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади, або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) ке­рувати ними за якісного збереження критичної функції свідомості (наприклад, епілепсія, олігофренія, психопатія, неврози).

Юридичний критерій виражається в нездатності особи по­вною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керу­вати ними. Він може виражатися двома ознаками:

1. інтелектуальною — особа нездатна повною мірою усвідо­млювати свої дії (нездатна у повному обсязі розуміти фактичну сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки);

2. вольовою — особа нездатна повною мірою керувати своїми діями.

Однак при призначенні покарання суд враховує обмежену осудність особи і може вживати замість покарання примусові заходи медичного характеру.

Часті випадки, коли навмисний злочин вчиняється двома і більше особами, інакше кажучи, – співучасть у злочині. Здійснення злочину у співучасті підвищує його суспільну небезпеку і тому визнається кримінальним законом обставиною, що обтяжує відповідальність.

За роллю, що виконують співучасники злочину, розрізняють просту співучасть (співвинність), коли дії всіх співучасників однотипні, і складну співучасть, коли всі співучасники виконують різні ролі. Види співучасників:

виконавець – особа, що безпосередньо вчинила злочин, або та, що вчинила його шляхом використання осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності (неосудних, тих, що не досягли віку кримінальної відповідальності);

організатор – ч. З ст. 27 КК) — це особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням.

Організатором злочину відповідно до ч. З ст. 27 КК є особа, яка вчинила хоча б одну з таких дій:

1. організувала вчинення злочину (злочинів);

2. керувала підготовкою злочину (злочинів) або його (їх) вчи­ненням;

3. утворила організовану групу чи злочинну організацію;

4. керувала організованою групою чи злочинною організа­цією;

5. забезпечувала фінансування організованої групи чи зло­чинної організації;

6. організовувала приховування злочинної діяльності органі­зованої групи чи злочинної організації.

підбурювач – особа, що підмовлянням, підкупом, погрозою, примусом чи іншими засобами схилила іншого співучасника до вчинення злочину;

пособником (ч. 5 ст. 27 КК) є особа, яка порадами, вказівка­ми, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприя­ла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочин­ним шляхом, придбати чи збути такі предмети або. іншим чином сприяти приховуванню злочину.

За характером змісту вчинених пособником дій розрізняють три їх види:

1. інтелектуальне пособництво — поради, вказівки тощо;

2. фізичне пособництво — надання засобів, знарядь, усунення перешкод;

3. пособництво-переховування — заздалегідь дана обіцянка сховати злочинця, знаряддя, сліди злочину або предмети, здобуті злочином.

Пособництво є там, де воно сприймається виконавцем злочи­ну, тобто там і тоді, де і коли виконавець знає про сприяння йому і він погоджується з цим сприянням. Таким чином, пособництво, про яке виконавець не знав, а також не прийняте сприяння квалі­фікується як готування до злочину чи замах на злочин. Так само кваліфікується і невдале пособництво, коли виконавець відмовив­ся від завершення чи вчинення злочину.

Відмінність пособника від співвиконавщ полягає в тому, що співвиконавець діє на місці і під час учинення злочину, а пособ­ник діє не на місці і не під час учинення злочину.Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 (Придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом) та 396 (Приховування злочину) ККУ.

Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

Кримінальна відповідальність — це вид юридичної відпові­дальності, що встановлюється державою, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину і полягає в обмеженні прав і сво­бод засудженого.

Підставою накладення кримінальної відповідальності є наявність у діях особи складу злочину. Однією з форм кримінальної відпові­дальності є кримінальне покарання.

Кримінальне покарання є заходом державного примусу, що за­стосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Метою кримінального покарання є:

— кара за вчинений злочин;

— виправлення та перевиховання засуджених;

— запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.