Тема 5. Загальні положення цивільного права України.

Фізичні та юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальні громади, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу особистих немайнових благ, майна, підприємницької діяльності.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхід­на наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої пра­во — та дієздатності. Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Така правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів і є передумовою виникнення суб'єктивного права.

Правоздатність у фізичної особи виникає від дня наро­дження і припиняється з її смертю (або з оголошенням її померлою). Це означає, що ще до народження людини су­спільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав. З цього випливає, що для визнання особи правоздатною потрібно, щоб вона народилась живою. Цивільна право­здатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і кожного, незалежно від походження, соціального і майно­вого стану, расової та національної належності, статі, осві­ти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо.

Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній. Наприклад, у випадках, передбачених законом, здатність мати окремі права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Під змістом правоздат­ності фізичної особи розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати, їй.

Фізична особа здатна мати всі Інші цивільні права, не передбачені Конституцією України, Цивільним кодексом України, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам громадянського суспільства. Вона здатна мати також обов'язки, які виникають як у власни­ка, так і у сторони в договорі, а також як учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законами. Як бачимо, зміст цивільної правоздатності визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Більше того встановлюється, що правові акти Президента України, орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізич­ної особи мати не заборонені законом цивільні права та обо­в'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Цивільну правоздатність не можна змінити або обмежити за волею окремих осіб. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Право на ім'я є особистим правом фізичної особи. Воно включає прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного зви­чаю. Індивідуалізація окремої особи здійснюється перш за все за її іменем, яке надається при народженні.

Відомості про ім'я також мають значення для забезпе­чення і захисту цивільних прав фізичної особи, оскільки вона може набувати права та обов'язки тільки під своїм іменем і не може користуватися іменем інших фізичних осіб. При здійсненні окремих цивільних прав вона відповід­но до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти взагалі без зазначення імені (наприклад, вибирати псевдонім у зв'язку з використанням твору).

Фізична особа вправі самостійно змінити своє ім'я, якщо воно їй не подобається, при досягненні 16 років. Але зміна фізичною особою імені не впливає на її цивільні права та обов'язки і не є підставою для їх припинення або зміни. У цьому разі фізична особа зобов'язана сповістити про таку зміну своїх боржників та кредиторів.

Індивідуалізуючою ознакою фізичної особи є місце її проживання. Держава не визначає місця проживання фізичної особи, яка сама його вибирає. Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості ци­вільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть так чи інакше впливати на немайновий і майновий стан особи (визнання фізичної особи безвісно відсутньою, оголошення померлою, відкриття спадщини та ін.)

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населено­му пункті, в якому особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Особа, яка досягла 14 років, може вільно обирати собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлю­ються законом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) чи одного з них, з ким вона проживає, або місцезна­ходження навчального закладу чи органу охорони здоро­в'я, в якому вона проживає. Особа може мати кілька місць проживання.

Місцем проживання недієздатної особи є місце прожи­вання її опікуна або місцезнаходження відповідної органі­зації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Допускаються два види обмеження цивільної правоздат­ності — добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності можна визнати випадок, коли особа, яка стала ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивіль­них прав.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допу­стиме лише тоді, коли воно передбачене законом (обмежен­ня волі, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права керувати транспортним засобом тощо). Такі обмеження є реакцією держави на протиправну поведінку особи або заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань.

Учасниками цивільних правовідносин поряд з фізичними особами є також юридичні особи. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили.

Юридична особа — це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Вона створюється шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Правоздатність юридичної особи виникає в момент її створення і припиняється з дня внесення до єдиного дер­жавного реєстру запису про її припинення. Вона має такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині.

Цивільна правоздатність юридичної особи може бути об­межена лише за рішенням суду. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу (ліцензії). До змісту цивільної правоздатності юридичної особи входить також її здатність мати особисті немайнові права та обов'язки, своє комерційне найменування, торговельну марку. Вона має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Місцезнаходжен­ня юридичної особи визначається місцем її державної реє­страції і вказується в її установчих документах.

Юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчого документа. Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії — це дії самої юридичної особи. Органи, що виступають від імені юридич­ної особи, повинні діяти в інтересах юридичної особи, яку вони представляють, добросовісно і не перевищувати повнова­жень. Члени органу юридичної особи, які порушили свої обов'язки з представництва, несуть солідарну відповідаль­ність за збитки, завдані ними юридичній особі.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Цивільний кодекс України встановлює, що залежно від порядку створення, юридичні особи поділяються на юри­дичних осіб приватного права та юридичних осіб публіч­ного права.

Сутність цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення соціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обігу (на­приклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфе­ри, культурно-освітні .заклади та ін.). І навпаки, юридичні особи приватного права створюються з ініціативи приват­них осіб на договірних засадах, саме з метою участі у різно­манітних цивільно-правових відносинах.

Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Поря­док створення, організаційно-правові форми, правове ста­новище юридичних осіб публічного права визначаються Господарським кодексом України.

Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ, виробничих кооперативів та в інших формах, установлених законом

Поняття та види правочинів.

До найпоширеніших юридичних фактів належать правочини, тобто дії суб'єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти, завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні і неправомірні.

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обо­в'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі–продажу, передача землі в оренду, дарування, складання заповіту та ін.). У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути вираже­на зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а та­кож моральним засадам громадянського суспільства.

Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчинення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами).

Одностороннім визнається правочин,для виникнення якого досить однієї сторони. Наприклад,заповіт,акт прийняття спадщини і т.ін. Односторонній правочин не може створювати обов’язки лише для особи,що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов’язання та договори,якщо це не суперечить вимогам закону.

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин(договір купівлі-продажу, підряду,поставки,ренти і т.д.). Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше осіб. Наприклад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо.

Правочини можуть вчинятись усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібне нотаріальні посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержання письмової форми є недійсними.

Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами;правочини між фізичними та юридичними особами;правочини фізичних осіб між собою на суму,що не перевищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу. Правочини,вчинені письмово,потребують нотаріального посвідчення лише у випадках передбачених договором або законом.

Залежно від того, чи відповідає обов’язку однієї сторони зустрічний обов’язок другої сторони, правочини поділяють на платні і безоплатні. Більшість правочинів є платними.

Залежно від моменту виникнення правочину правочини можна поділити на консенсуальні та реальні.

За Цивільним кодексом України загальні вимоги, додержання яких необхідне для чинності правочину, такі:

• особи, які вчиняють правочин, повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

• зміст правочину не може суперечити вимогам закону;

• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

• правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом;

• правочини,що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей;

• правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків,що обумовлені ним.

Недійсність правочинів та її правові наслідки.

Якщо правочин відповідає усім вимогам, а також вимогам що їх висунули його учасники, то питання .про його правомірність та недійсність не виникає. Він просто породжує правові наслідки,тобто певні права і обов’язки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.

Правові наслідки недійсності правочинів:

• недійсність правочинів не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю;

• сторони зобов’язані повернути одна одній у натурі все, тщо одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення -відщкодувати вартість того,що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних разрахунків;

• наслідки недійсності нікчемного правочину,передбачені законом, не можуть змінюватись за домовленістю сторін;

• недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.

Поняття та види представництва.

Однією з форм здійснення суб'єктами належних їм цивільних прав та обов'язків є представництво.

Представництво – це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє.

Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові цивільного права юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, забезпечувати свої інтереси в суді за допомогою юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми.

Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин, фізична особа не завжди має змогу особисто здійснювати надані їй законом можливості: отримувати пенсію, поштові перекази, заробітну плату, розпоряджатися майном, керувати транспортними засобами, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках їй на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від низки подібних відносин.

Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтується його повноваження, представництво виникає на підставі договору, закону, акта юридичної особи та інших законних підстав. При цьому, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Своїми діями він неначе зв'язує особу, яку представляє, з третьою особою.

У представника ніяких прав і обов'язків з приводу правочинів, укладених ним не виникає. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Розкриваючи суть представництва, необхідно наголосити, що не всякі правочини можуть бути вчинені представником. Наприклад, згідно положень Цивільного Кодексу України, заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Повноваження комерційного представника може бути підтверджено письмовою угодою між ним та особою, яку він представляє або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін і в інших випадках передбачених законом. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржовими брокерами, обов'язки яких полягають у виконанні доручень членів біржі на здійснення біржових операцій (ст. 16 Закону України “Про товарну біржу”). Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюється законом та іншими нормативно – правовими актами.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випадках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути представником у межах своєї правоздатності (ст. 20 Закону України “Про об'єднання громадян”, ст. 2 Закону України “Про товарну біржу”).

Отже, договірне представництво – це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення. Наприклад, особа доручає вибраному нею представнику придбати для неї автомобіль за кордоном. У цьому випадку повноваження представника (коло прав та обов’язків, які покладаються на нього, пов’язаних з придбанням автомобіля) визначаються особою, для якої цей автомобіль купується. І представник зобов’язаний діяти в межах наданих йому повноважень.

Характерними ознаками законного представництва по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 років, в силу прямої вказівки закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представника, і вона не може особисто відмінити чи змінити повноваження представника, бо ці повноваження визначені законом. Різновидом законного представництва є і так зване статутне представництво. За статутним представництвом представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, правоуповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Представник зобов’язаний вчиняти правочини особисто. Але, він може передати свої повноваження повністю або частково іншій особі, якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представником, або ж якщо представник був вимушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який передав свої повноваження на іншу особу, повинен сповістити про це особу, яку представляють, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). При невиконанні цього обов’язку на особу, яка передала повноваження накладається відповідальність за дії замісника як за власні.

Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, строк якої не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Довіреність.

Представництво, яке ґрунтується на договорі доручення, може здійснюватися за довіреністю. Проте довіреність не тотожна договору доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою видачі доручення. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.

Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами підтверджують, які саме дії і яким саме чином повинен виконувати представник, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), - то довіреність, як документ, підписує лише особа, яка видає її. Довіреність адресується насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, існує домовленість, згідно з якою виконання всіх правочинів, що буде вчиняти представник, у межах довіреності, бере на себе той, кого він представляє.

Позовна давність.

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називають строками. Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років фізична особа відсутня у місці постійного проживання і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінте­ресованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Саме цей проміжок часу (три роки) і є строком.

Поряд з поняттям "строк" (визначається роками, місяцями, тижнями, днями чи годинами) вживається поняття "термін", з яким пов'язується певний момент у часі, зокре­ма конкретна календарна дата або певна подія, що має не­одмінно настати.

Терміном визнається певний момент у часі, з настан­ням якого пов'язана дія чи подія, яка мас юридичне значення. Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями: 1.За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (терміни), які визначаються: законом, адмі­ністративним актом, правочином або рішенням суду; 2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні; 3. За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окре­мими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

Перебіг строку починається з наступного після кален­дарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями — то відповідного числа останньо­го місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного міся­цями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку, Але коли така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, в суді), то строк закінчується в той час, коли в цій організації закінчується робочий день.

Наділяючи суб'єктів цивільних правовідносин певними правами та обов'язками, законодавець водночас піклується і про охорону цих прав і обов'язків. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим. Час надає право одному, водночас позбавляючи прав іншого. Наприклад, за­кінчення великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач увертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале не звернення позивача за захистом свого права породжує певну невизна­ченість у правових відносинах, у цивільному обігу. Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої пору­шено, може вимагати захисту чи примусового здійснен­ня, свого права через суд. У цивільному праві застосовують два види строків позовної давності: а) загальні;б) спеціальні.

Здійснення та захист цивільних прав.. Виконання та забезпечення виконання цивільних обов”язків.

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять мож­ливі дії уповноваженої особи. Таким чином, суб'єкт право­відносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користу­вання і розпорядження своїм майном, а в разі порушення цих прав може звернутися за захистом до суду.

Дії, які здійснює уповноважена особа, називають спосо­бами здійснення суб'єктивного права. Отже, здійснення суб'єктивного цивільного права — це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою осо­бою дій, що визначають можливість певної поведінки. Цивільні права здійснюються у межах, наданих особі законами, іншими актами цивільного законодавства та до­говорами. Здійснення тієї чи Іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України покупець, при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного або інших термінів, встановлених обов'язковими для сторін правила­ми чи договором, мас право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника: а) заміни на аналогічний товар належної якості; б) відповідного зменшення купівельної ціни; в) безоплатного усунення недоліків товару; г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповід­ним перерахуванням купівельної ціпи; д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав. У цьому разі уповноважена особа може обрати один із варіантів поведінки, передбаченої законом. У деяких випадках здійснення суб'єктивного права мож­ливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути пору­шені. Наприклад, для продажу частки у спільній власності продавець зобов'язаний повідомити у письмовій формі решту учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить також від мети, яку ставить уповноважена особа.

Особа може також відмовитися від свого майнового права. Але відмова від права власності на транспортні засоби, нерухомі речі повинна бути здійснена у порядку, встановленому законом.

Вибір способу здійснення права виявляється також у вчиненні дій особисто або через представника. Так, за договором доручення, одна сторона (повірений) вчиняє від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому треба мати ня увазі, що деякі дії можуть бути вчинені лише уповноваженого особою безпосередньо (наприклад, складання заповіту через представника не до­пускається).

Цивільний кодекс України зазначає, що особи здійсню­ють свої цивільні права на власний розсуд. При цьому відмова від здійснення (нездійснення) особами своїх ци­вільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом.

Необхідно звернути увагу й на те, що особа, здійснюючи свої цивільні права, повинна додержуватися певних прин­ципів, закріплених у цивільному законодавстві. Межі вільного здійснення цивільних прав передбачають мож­ливість діяти так, як це визначено особі законами та дого­вором.

Неприпустимими є дії осіб, що вичиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживан­ня правом в інших формах. Не допускається використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим становищем на ринку. В умовах ринкової економіки важливе значення має належне здійснення права на підприємницьку діяльність.

Право на захист випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України). Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. У сфері цивільних відносин крім прав є величезна кількість інте­ресів, як загальних, так і персоніфікованих.. Тобто кожна особа має право на захист свого права й інтересу.

Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Ви­рішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, — справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене. Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільно-правових відносин регламентується нині двома кодексами: Цивільним процесуальним кодексом країни та Господарським процесуальним кодексом України. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу, Суд може визнати незаконним та скасувати правовий акт Індивідуальної дії чи нормативно-правовий акт органу держав­ної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або орга­ну місцевого самоврядування, якщо він суперечить нормам ци­вільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси. Цивільний кодекс України до органів, що здійснюють захист, крім суду, відносить і нотаріусів. Для цього є всі стави. За ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлю­ють заборгованість, виконавчі написи. Стягнення за виконавчим написом проводиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

У випадках, передбачених законом, особа має право звернутися за захистом цивільних прав та інтересів до Прези­дента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самовря­дування, які діють у межах та у спосіб, визначені Конституцією України. Особа має право також на самозахист своїх прав від по­рушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосу­вання особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або визначатися договором, законом або іншим норматив­но-правовими актами. Ці способи мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим правопорушенням. Наприклад, самозахист у стані необхідної оборони або за­хист цивільних прав у стані крайньої необхідності.

Право власності та його захист.

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб'єктивне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки суб'єкта щодо володіння над речами тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю. Складовими суб'єктивного права власності є право: володіння, користування і розпорядження річчю. Названі правомочності становлять юридичне забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Право володіння -- юридична забезпечена можливість фактичного панування власника над річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявлен­ням. Для власника право володіння забезпечує мож­ливість у будь-який час вирішувати долю речі, викори­стовувати її корисні якості. Тому, коли особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що озна­чає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне. Володіння може бути фактичним і юридичним, закон­ним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), дав­нішнім. Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (наприклад, за договором оренди), так і внаслідок Протиправного заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наяв­ності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний статус. Саме це дає привід іме­нувати законне володіння титульним володінням.

Незаконне володіння, яке не спирається на правову основу є безтитульним, у свою чергу поділяють на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є володіння, за якого володі­лець не знав і не повинен був знати про його незаконність (осо­ба придбала в комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісно­го володіння є володіння за набувальною давністю. Цивіль­ний кодекс України встановив, що фізична чи юридична осо­ба, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, без­перервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як влас­ним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'я­ти років, набуває права власності на це майно.

Якщо володілець майна знав або повинен був знати про незаконність володіння, він називається незаконним недоб­росовісним володільцем. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробним (фальшивим). Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є почат­ком ВОЛОДІННЯ.

Право користування — юридична забезпечена можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Користування майном може виявлятися по-різному. Так, власник земельної ділянки, об­робляючи землю, користується нею. Власник будинку, про­живаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення госпо­дарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Ко­ристуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, до­тримуватись моральних засад суспільства.

Право користування, як і право володіння, може нале­жати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Наприклад, працівники міліції мають право на під­ставі п. 26 ст. 11 Закону України "Про міліцію" використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної медичної допомоги. Користування, як і володіння, також може бути законним і незаконним.

Право розпорядження — юридична забезпечена мож­ливість визначати юридичну чи фактичну долю майна, тобто подарувати, продати, обміняти, знищити річ та ін. Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права влас­ності. Але якщо право власності припиняється в резуль­таті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припи­нення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі мас місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею. Якщо правомочність володіння є початком права влас­ності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Власник або безпосеред­ньо приймає рішення про розпорядження своїм майном, або опосередковано — через представників.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Суб'єктивне пра­во власності є абсолютним правом. Власникові як уповно­важеній особі протистоять усі інші особи, зобов'язані не порушувати його прав. Отже, зміст права власності становлять права володін­ня, користування і розпорядження майном, а також обо­в'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та ви­падковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обо­в'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту. Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.

Види і форми власності.

Закон України "Про власність" проголосив, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, її континентальний шельф та виключна (морська) економічна зона є об’єктом права виключної власності народу України. Право виключної власності від імені народу України здійснюють Верховна Рада України і місцеві Ради народних депутатів. Суб'єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, громадяни держав Співдружності. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

Колективна власність - це майно, що належить певному колективу. Суб'єктами колективної власності є трудові колективи підприємств, установ, організацій. Відповідно до Закону України "Про власність" коло об'єктів колективної власності визначається характером діяльності того чи іншого колективу. У майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників, розмір яких залежить від трудової участі кожної особи. На цей вклад працівникові нараховуються і виплачуються проценти. Кооперативна власність відрізняється від інших форм власності рівнем усуспільнення. Суб'єктами права власності будь-якого кооперативу є будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів, виготовлена ними продукція, доходи, майно, набуте відповідно до закону. Кожен член кооперативу має право на частку доходу, одержану на його пай. Крім того, в майні кооперативу визначаються частки членів кооперативу. Після ліквідації кооператив}' його майно, що залишилось після розрахунків з кредиторами, розподіляється міх членами кооперативу. Державна власність поділяється на два види: а) загальнодержавна (республіканська) власність; б) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава Україна в особі Верховної Ради України. Суб'єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, селищних, сільських Рад народних депутатів. Об'єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів.

Правом інтелектуальної власності визнається право на результати будь-якої творчості людей. Майно може належати одночасно декільком суб'єктам (співвласникам). В такому разі між ними виникає право спільної власності. Кожному з них належить частка в праві на спільне майно, а не частка в майні. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державі.

Захист прав власності та інших речових прав.

Охорона власності є однією з найго­ловніших функцій нашої держави, так як охо­рона економічних відношень власності як ма­теріального підґрунтя будь-якого суспільного ладу складає найважливішу задачу будь-якої правової системи. Відповідно до ст. 13 Консти­туції України «держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності». Кожен має пра­во володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути проти­правне позбавлений права власності (ст. 41 Кон­ституції України). Положення Конституції України щодо охорони права власності конкре­тизуються в різних галузях українського за­конодавства — в конституційному, криміналь­ному, адміністративному, земельному, фінансо­вому, цивільному праві. Слід відрізняти охорону права власності і захист права власності. Охо­роною права власності слід вважати сукупність правових норм, які регулюють відношення влас­ності з метою забезпечення нормального їх роз­витку. Захист права власності — це сукупність правових засобів, які застосовуються в зв'язку з порушенням права власності і які направле­ні на відновлення та захист майнових інтере­сів їх володарів. Норми цивільного права на­самперед забезпечують регулювання й охорону цих відносин при нормальних умовах викорис­тання власником приналежного йому майна без порушення його правомочностей, а також без об­меження прав і інтересів інших осіб. Так, нор­ми права передбачають підстави придбання майна у власність, припинення права власності, обсяг правомочностей власника, а також правовий режим окремих видів об'єктів власності. Це охорона права влас­ності в широкому значенні. Охорона відносин власності у випадку порушення права власності конкретного суб'єкта полягає у захисті поруше­ного права (охорона права власності у вузькому значенні). Норми цивільного права спрямовані, насамперед, на відновлення того майнового по­ложення, яке мало місце до порушення. Тим са­мим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати збиток, за­подіяний інтересам власника. Таким чином, під цивільно-правовим захистом права власності розуміється сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, які застосовуються у зв'язку зі зробленими проти цих прав порушен­нями і спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів їхніх власників. Засадничим принципом у сфері захисту права власності є положення про те, що держа­ва забезпечує рівний захист всіх суб'єктів пра­ва власності (ст. 13 Конституції України). Всі форми власності проголошені рівними, а відтак охороняються та захищаються державою без на­дання, переваг одній перед іншою. Конституцій­ні норми, у яких закріплені права й інтереси власників, виступають основою для деталізації їх у галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дій і для визначення юридичних га­рантій реалізації. Цивільні права е частиною конституційних прав і тому конституційне по­ложення про те, що громадяни мають рівні кон­ституційні права і волі і рівні перед законом (ст. 24 Конституції України) повною мірою від­носиться до цивільних прав. Ніхто не може бути обмежений у правах, але і ніхто не може мати більший обсяг прав, ніж інші.

ЦК 1963 року не містив норм, які б безпосе­редньо надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від можливого порушення його права в майбутньому. Ця про­галина у законодавстві заповнена новим ЦК, якій дає можливість власнику звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запо­бігання такому порушенню. Шкода, як матеріальна так і моральна, що Завдана особі у результаті порушення її права власності, повинна бути відшкодована. Право власності є одним з цивільних суб'єктивних прав, тому положення про відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди та моральної шкоди, про які йдеться у статтях 22 та 23, у повній мірі стосуються і права власності " та коментар до них).