Покарання та його види

Покарання – примусовий захід, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у скоєнні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання є найбільш суворим видом кримінальної відповідальності

Сутність покарання полягає в тому, що засуджений зазнає певних втрат і страждань (наприклад, обмеження пересування, особистої недоторканності, таємниці листування – при позбавленні волі). Однак кара – не єдина і навіть не головна мета покарання. Покарання має на меті виправлення засуджених, запобігання скоєнню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Кримінальний кодекс передбачає 12 видів покарань, що поділяються на:

• основні покарання;

• додаткові покарання;

• покарання, що можуть призначатися як основні та додаткові.

Види основних покарань:

1. громадські роботи (на строк від 60 до 240 годин при відбуванні не більш ніж по 4 години на день). Це покарання полягає у виконанні у вільний від роботи чи навчання час суспільно корисних робіт;

2. виправні роботи (від 6 місяців до 2 років). Із суми заробітку засудженого утримується в дохід держави від 10 до 20 %;

3. службові обмеження для військовослужбовців (на строк від 6 місяців до 2 років). Із суми грошового забезпечення засудженого утримується в дохід держави від 10 до 20 %. Під час відбування покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, термін покарання не зараховується у строк вислуги років для присвоєння чергового звання;

4. арешт (на строк від 1 до 6 місяців);

5. обмеження волі (на строк від 1 до 5 років). Покарання полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчій установі відкритого типу без ізоляції від суспільства під наглядом і з обов’язковим залученням до праці;

6. утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (на строк від 6 місяців до 2 років). Цей вид покарання застосовується тільки до військовослужбовців строкової служби;

7. позбавлення волі на певний строк (від 1 до 15 років);

8. довічне позбавлення волі.

Основні покарання можуть призначатися лише як самостійні види. Не можна, наприклад, призначити одночасно арешт і виправні роботи. Саме з цими видами покарань пов’язується досягнення мети покарання. До основних покарань можуть приєднуватися додаткові покарання.

Види додаткових покарань:

1. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чинів або кваліфікаційного класу;

2. конфіскація майна.

Ці покарання не можуть призначатися як самостійні, вони приєднуються до основних покарань.

Види покарань, що можуть призначатися як основні та додаткові:

1. штраф (від 30 до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян);

2. позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (на строк від 2 до 5 років – як основне покарання і на строк від 1 року до 3 років – як додаткове покарання). Цю групу покарань можна застосовувати як самостійно, так і приєднувати їх до основних покарань.

Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчи­нення злочину виповнилося 16 років.

Особи, які вчинили злочин у віці з 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за такі види злочинів:

— умисне вбивство;

— посягання на життя державного чи громадського діяча, праців­ника правоохоронного органу, члена громадського формуван­ня з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжно­го у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуд­дя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, по­в'язаною з наданням правової допомоги, представника інозем­ної держави;

— умисне тяжке тілесне ушкодження;

— умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження;

— диверсія;

— бандитизм;

— терористичний акт;

— захоплення заручників;

— зґвалтування;

— насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом;

— крадіжка;

— грабіж;

— розбій;

— вимагання;

— умисне знищення або пошкодження майна;

— пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів;

— угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряно­го, морського чи річкового судна;

— незаконне заволодіння транспортним засобом;

— хуліганство.

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяж­кості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

— застереження;

— обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до пове­дінки неповнолітнього;

— передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колек­тиву за його згодою, а також окремих громадян на їхнє про­хання;

— покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятиріч­ного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкоду­вання заподіяних майнових збитків;

— направлення неповнолітнього до спеціальної навчально—ви­ховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом мо­жуть бути застосовані такі основні види покарань:

— штраф, який застосовується лише до неповнолітніх, що ма­ють самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється су­дом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот вста­новлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

— громадські роботи, які можуть бути призначені неповноліт­ньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість вико­нання даного виду покарання не може перевищувати двох го­дин на день.

— виправні роботи, які можуть бути призначені неповнолітньо­му у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засудже­ного до виправних робіт, здійснюється відрахування в дохід держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до десяти відсотків;

— арешт, який полягає у триманні неповнолітнього, який на мо­мент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції у спеціально пристосованих установах на строк від п'ят­надцяти до сорока п'яти діб.

— позбавлення волі на певний строк особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути при­значене на строк більше десяти років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини —більше п'ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покаран­ня у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних ви­ховних установах. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяж­кості. Покарання у виді позбавлення волі призначається неповно­літньому:

— за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

— за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

— за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

— за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

— за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавлен­ням життя людини,— на строк до п'ятнадцяти років.

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю.

Обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Під обставинами, що обтяжують чи пом'якшують відпо­відальність, розуміють певні фактори, що стосуються особи винного, його ставлення до вчиненого, які, відповідно, зменшу­ють чи підвищують суспільну небезпеку злочину і злочинця.

До обставин, які пом'якшують покарання, належать (ч. 1 ст. 66 КК):

1. з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2. добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3. вчинення злочину неповнолітнім;

4. вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5. вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімей­них чи інших обставин;

6. вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7. вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилю­вання, викликаного неправомірними або аморальними діями по­терпілого;

8. вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9. виконання спеціального завдання з попередження чи роз­криття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передба­чених КК.

Наявність пом'якшуючих обставин свідчить про менший сту­пінь небезпечності винного і дає суду підстави призначити йому менш суворе покарання. За певних умов ці обставини можуть бу­ти підставою для призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК), для непризначення додаткового покарання, якщо воно пе­редбачене санкцією статті як обов'язкове (ч. 2 ст. 69 КК) або як факультативне.

Перелік передбачених ст. 66 КК пом'якшуючих обставин не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати таки­ми, що його пом'якшують, й інші обставини, крім зазначених у ч. 1 ст. 66 (ч. 2 ст. 66 КК).

При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються (ч. 1 ст. 67 КК):

1. вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2. вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 чи 3 ст. 28 КК);

3. вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релі­гійної ворожнечі або розбрату;

4. вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим служ­бового або громадського обов'язку;

5. тяжкі наслідки, завдані злочином;

6. вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7. вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8. вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріаль­ній, службовій чи іншій залежності від винного;

9. вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10. вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11. вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12. вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13. вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкоголь­ного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає під­стави суду призначити йому покарання найбільш суворе з мож­ливого. За наявності обтяжуючих обставин суд може:

• призначити більш суворе покарання в межах одного виду;

• за альтернативної санкції обрати більш суворий вид покарання;

• призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне;

• обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим

• не застосувати звільнення від відбування покарання в по­рядку ст. 75 КК.

При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в цьому переліку. Отже, перелік обставин, що обтяжують покарання, слід вважати вичерп­ним (ч. 2 ст. 67 КК).

Норми Загальної та Особливої частин кримінального права як певні підсистеми Кримінального Кодексу України перебувають у тісній і нерозривній єдності. Перш за все, норми Особливої частини базуються на нормах Загальної частини. Тому неможливо розкрити дійсний зміст норм Особливої частини, не звертаючись до частини Загальної. Разом з тим, всі інститути Загальної частини в своїй основі узагальнюють ті ознаки, що властиві усім злочинам, передбаченим Особливою частиною.

Особлива частина Кримінального кодексу — це система норм, що встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили.

Значення Особливої частини полягає насамперед в тому, що вона встановлює законодавчі межі криміналізації суспільне небезпечних діянь, забезпечуючи тим самим реальні підстави додержання законності та прав людини. Крім того, в Особливій частині законодавець диференціює кримінальну відповідальність за конкретні злочини з урахуванням їх тяжкості, тобто характеру і ступеня суспільної небезпеки. Це створює ефективні можливості для здійснення цілеспрямованої кримінальної політики і проведення її в суворих рамках закону. Оголошуючи відповідні діяння злочинними і караними, законодавець тим самим має на меті сформувати у людей непримиренне ставлення до злочинних проявів, усвідомлення необхідності боротьби з такого роду вчинками. Загальнопревентивна функція норм Особливої частини полягає також у тому, щоб під загрозою покарання примусити нестійких членів суспільства утриматися від вчинення злочинів і, тим самим, сприяти їх попередженню.

Всі норми Особливої частини КК за своїм змістом можна поділити на три групи: заборонні, роз'яснювальні та заохочувальні.

Переважну більшість становлять заборонні норми (норми заборони), що забороняють певні вчинки людей (злочинна дія або злочинна бездіяльність) під загрозою застосування особливого виду державного примусу — кримінального покарання.

Роз'яснювальні норми пояснюють певні поняття, розкривають зміст термінів, що вживаються у КК. Так, у примітці 1 до ст.185 (крадіжка) дається визначення повторних злочинів, передбачених у статтях 185, 186, 189—191, а у примітках 3 і 4 — роз'яснюється поняття злочину, вчиненого у великих й особливо великих розмірах, вказівка на які є в статтях 185—191. Наприклад, у ч. 2 ст. 385 встановлено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом.

У КК також міститься багато заохочувальних норм, сутність яких полягає в тому, що за певних умов особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності з урахуванням її посткримінальної поведінки. Це, на відміну від добровільної відмови від доведення злочину до кінця (ст. 17) і загальних норм, що регулюють звільнення від кримінальної відповідальності (Розділ IX Загальної частини КК), спеціальні норми, які звільняють особу від відповідальності, незважаючи на те, що вона вже вчинила злочин і в її діях є всі ознаки відповідного складу злочину. Ці випадки передбачені в деяких статтях КК. Так, у ч. З ст. 263 зазначено, що звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вона добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини чи вибухові пристрої. Заохочувальні норми мають важливе значення для попередження і припинення відповідних злочинів, стимулювання посткримінальної поведінки, що свідчить про втрату особою суспільної небезпеки.