2. Основи кримінального процесуального права.

Кримінальний процес як специфічний вид діяльності-це врегульована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду за участю інших фізичних і юри­дичних осіб, спрямована на перевірку й вирішення заяв (повідомлень) про зло­чини, розкриття та розслідування злочинів, викриття осіб, які їх вчинили, здійснення правосуддя в кримінальних справах, а також на вирішення питань, пов'язаних із виконанням судових рішень.

Кримінальний процес як галузь права(кримінально-процесуальне право) - це одна з галузей права України, сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також інших фізичних і юридичних осіб, які залучаються до сфери кримінального судочинства, під час провадження в кримінальних справах.

Завдання кримінального процесу сформульовано у статті 2 Кримінально-Процесуального кодексу України (надалі - КПК).Це зокрема:

- охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь; - швидке й повне розкриття злочинів;

- викриття винних; - забезпечення правильного застосування закону, щоб кожний хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинуватий не був покараний.

Принципи (засади) кримінального процесу-це закріплені в законі вихідні положення, правила, що відображають панівні в державі політичні й правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість та побудову кримінального процесу загалом, форму й зміст його стадій та інститутів.

Згідно ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є:

1)    законність;

2)     рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3)     забезпечення доведеності вини;

4)     змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості;

5)     підтримання обвинувачення в судів прокурором;

6)     забезпечення обвинуваченому права на захист;

7)     гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8)     забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9)     обов'язковість рішень суду.

Порушення кримінальної справи є першою, початковою стадією кримінального процесу. Суть її полягає в тому, що компетентні органи повинні встановити наявність чи відсутність передбачених законом приводів і підстав для того, щоб прийняти рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи. У цій стадії також по можливості встановлюється наявність чи відсутність обставин, що виключають провадження в кримінальній справі, а також інших обставин, які є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи.

Необхідною передумовою для порушення кримінальної справи є наявність законних приводів і підстав. Приводи — це передбачені законом джерела, з яких органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд, уповноважені порушити кримінальну справу, одержують відомості про вчинені або підготовлювані злочини. КПК передбачає такі приводи для порушення кримінальної справи: 1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян; 2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним; 3) явка з повинною; 4) повідомлення, опубліковані в пресі; 5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину (ч. 1 ст. 94). Цей перелік є вичерпним.

Згідно з ч. 2 ст. 94 КПК підставою для порушення кримінальної справи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину (зокрема, суспільної небезпечності і кримінальної протиправності). Достатніми вважаються такі дані (докази), які свідчать про факт підготов-люваного або вчиненого діяння, передбаченого кримінальним законом.

Право порушити кримінальну справу мають тільки прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя і суд (ст. 4, 97, 98 КПК), при цьому кожний з них діє в межах своєї компетенції.

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Процесуальні джерела доказів-це форма закріплення та збереження фактичних даних.

Види джерел доказів (ч. 2 ст. 65 КПК України):

1)  показання свідка;

2)   показання потерпілого;

3)   показання підозрюваного;

4)   показання обвинуваченого;

5)   висновок експерта;

6)   речові докази;

7)   протоколи слідчих і судових дій;

8)   протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

9)   інші документи.

Ознаки доказів (їхні юридичні властивості):належність; допустимість; достовірність; достатність(щодо сукупності доказів).

Належність доказу- це можливість фактичних даних під час їх використання встановлювати наявність або відсутність обставин, належних до предмета доказування (обставин, які підлягають доказуванню в справі та мають значення для її правильного вирішення).

Допустимість доказу- це властивість доказу, що характеризує законність джерела, умов і способів отримання фактичних даних.

Достовірність доказу- це властивість доказу, що характеризує відповідність, адекватність відображення ним матеріальних і нематеріальних (ідеальних) слідів події.

Достатність доказів- це властивість доказів, яка надає можливість суду чи органам досудового розслідування покласти їх сукупність в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

У науці кримінального процесу докази класифікують за наступними критеріями:

1)  за способом (механізмом) формування:

- особистісні (особисті) докази;

- предметні (речові) докази

2)  за характером формування джерела доказу:

- первинні докази

- похідні докази

3)  за відношенням до тези (предмета) обвинувачення:

- обвинувальні докази

- виправдувальні докази

4)  за відношенням до обставини, що підлягає доказуванню:

- прямі докази

- непрямі (побічні)

Кримінально-процесуальне доказування-це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці й оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні висновків по справі.

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з трьох елементів: збирання, перевірки й оцінки доказів.

Способи збирання доказів (ст. 66 КПК України):

- провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події тощо);

- вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети та документи, що можуть встановити необхідні у справі фактичні дані;

- вимога проведення ревізій;

- вимога до банків надати інформацію, що містить банківську таємницю, юридичних і фізичних осіб у порядку й обсязі, встановлених Законом України „Про банки і банківську діяльність";

- подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їхніми представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами Й організаціями;

- оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, що мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду в справах, які перебувають у їхньому провадженні.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частини 1 і 4 ст. 41 Конституції України).

Чинне законодавство передбачає такі способи відновлення порушеного матеріального стану у процесі провадження у кримінальній справі:

1)реституція(від лат. restitutio- відновлення, поновлення);

2)розглядцивільного позовуу кримінальній справі слідчим і судом (ст. 28 КПК).

Реституція- це особлива форма відшкодування заподіяних збитків і полягає у поверненні речі її володільцю (власнику), а не в оплаті її вартості.

Цивільний позов у кримінальному процесі-це вимога про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином або іншим суспільно небезпечним діянням підприємству, установі, організації чи громадянину, що пред'являється та вирішується в порядку кримінального судочинства.

Підстава спільного розгляду цивільного позову та кримінальної справи - наявність єдиного юридичного факту, який є основою притягнення особи до кримінальної та цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння злочином шкоди, тобто коли дії, що утворюють склад злочину, є одночасно й підставою цивільно-правової відповідальності.

Умови спільного розгляду цивільного позову та кримінальної справи:

•    наявність завданої шкоди (матеріальної чи моральної).

•    завдання шкоди вчиненням злочину.

•    завдана шкода повинна випливати безпосередньо з факту вчинення розслідуваного злочину.

•    цивільний позов повинен бути заявлений своєчасно. Він може бути пред'явлений як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства (ч. 3 ст. 28 КПК України).

Для успішного та швидкого розкриття і припинення злочину, забезпечення передачі справи до суду необхідно швидко і кваліфіковано провести розслідування всіх обставин справи та встановити винних осіб.

Попереднє або досудове розслідування як перша стадія кримінального процесу призначене розв'язувати ці завдання. Перша стадія кримінального процесу має дві форми:

1) дізнання — коли процесуальні дії проводяться по «гарячих слідах» або по невідкладних справах;

2) попереднє слідство — основна форма проведення попереднього розслідування, процесуальні дії в межах цієї форми здійснюються в абсолютній більшості кримінальних справ.

Змістом стадії попереднього розслідування є регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання і попереднього розслідування, по встановленню обставин вчинення злочину, осіб причетних до цього злочину, по припиненню і запобіганню вчиненню злочинів.

Задачею стадії попереднього розслідування є:

-швидке і повне розкриття злочинів і притягнення винних осіб у його вчиненні, до участі в справі як обвинувачених і охороні від необґрунтованого притягнення осіб не причетних до вчинення злочину;

- вживання заходів щодо відшкодування шкоди, завданої злочином;

- виявлення причин вчинення злочину і умов, що цьому сприяли, і вжиття заходів щодо їхнього усунення (ст.2, 23, 23-1, 29 КПК). При цьому забезпечують охорону прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть участь у справі.

Тільки виконання задач цієї стадії є підставою для винесення органом попереднього розслідування рішення про передачу справи до наступної судової стадії, чи про закінчення проведення у справі (ст.212 КПК).

Притягнення особи як обвинуваченого — один із найважливіших процесуальних актів, спрямований на практичну реалізацію функції обвинувачення та забезпечення захисту прав і законних інтересів особи, щодо якої порушено кримінальну справу і ведеться розслідування, який полягає в винесенні постанови про притягнення як обвинуваченого; пред'явленні обвинувачення; роз'ясненні обвинуваченому його прав та наданні можливостей щодо їх реалізації і допиті обвинуваченого. Обвинувачений — особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого.

Як обвинувачений можуть бути притягнуті лише осудні особи, які досягай віку, з якого за відповідні злочини може наставати кримінальна відповідальність. Іноземці й особи без громадянства, що перебувають на території України, які вчинили злочини, відповідають на загальних підставах. Імунітет від кримінальної відповідальності і статус недоторканності мають окремі особи, стосовно яких встановлені додаткові гарантії захисту їх прав.

Притягнення особи як обвинуваченого складається з кількох етапів: 1) винесення постанови про притягнення як обвинуваченого; 2) пред'явлення обвинувачення; 3) роз'яснення обвинуваченому його прав та вручення йому копії постанови про притягнення як обвинувачуваного; 4) допит обвинуваченого.

Кожен з цих етапів взаємопов'язаний один з одним і в своїй сукупності являє єдиний акт притягнення особи як обвинуваченого, який повинен здійснюватись у передбаченій процесуальній формі з забезпеченням захисту передбачених законом прав учасників процесу.

Заходи кримінально-процесуального примусу - це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які ведуть кримінальний процес, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів для успішного виконання завдань кримінального судочинства.

У науці кримінального процесу виділяють такі види заходів кримінально-процесуального примусу:

1)  запобіжні заходи;

2)  запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну справу (ст. 98-1 КПК України);

3)  зобов'язання про явку (ч. 3 ст. 148 КПК України);

4)  поміщення особи в приймальник-розподільник для неповнолітніх (ст. 7-3 КПК України);

5)  поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК України);

6)  відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК України);

7)  привід свідка, потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого (ч. 2 ст. 70, ч. З ст. 72, статті 135, 136 КПК України);

8)  накладення арешту на майно (ст. 126 КПК України);

9)  одержання зразків для експертного дослідження (ст. 199 КПК України);

10) накладення арешту на кореспонденцію (статті 187, 187-1 КПК України);

11) зняття інформації з каналів зв'язку (статті 187, 187-1 КПК України) та ін.

Запобіжні заходи - це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого через певне обмеження їхніх особистих прав.

Своєчасне застосування запобіжного заходу, при наявності для цього підстав, створює благотворні умови для встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі.

Система запобіжних заходів (ст. 149 КПК України):

1)  підписка про невиїзд (ст. 151 КПК України);

2)  особиста порука (ст. 152 КПК України);

3)  порука громадської організації чи трудового колективу (ст. 154 КПК України);

4)  застава (ст. 154-1 КПК України);

5)  затримання - тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115, 165-2КПК України);

6)  взяття під варту (ст. 155 КПК України);

7)  нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК України);

8)  віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК України).

Судовий розгляд кримінальної справи — це встановлена законом система процесуальних дій суду та учасників судового розгляду, послідовне проведення яких спрямоване на всебічне, повне та об’єктивне дослідження матеріалів справи, встановлення в ній істини і винесення на цій основі законного, обґрунтованого і справедливого вироку.

У межах кримінально-процесуального закону діє кілька струк­турних елементів, які об’єднують процесуальні дії з чітко окресленим змістом: підготовча частина судового засідання; судове слідство; судові дебати; останнє слово підсудного; ухвалення та проголошення вироку.

Завдання підготовчої частини суду полягає в створенні необхідних умов для повного, всебічного та об’єктивного проведення судового слідства, належного дослідження та оцінки доказів і в остаточному підсумку — винесення законного й обґрунтованого вироку. Згідно з чинним кримінально-процесуальним законом підготовча частина судового засідання здійснюється у такому порядку:

1) від­криття судового засідання; 2) перевірка явки учасників судового розгляду; 3) роз’яснення перекладачеві його обов’язків; 4) встанов­лення особи підсудного і часу вручення йому копії обвинувального висновку; 5) оголошення складу суду і роз’яснення права відводу; 6) вирішення питання про можливість розгляду справи у разі неявки кого-небудь з учасників судового розгляду або інших викликаних у судове засідання осіб; 7) видалення свідків із залу суду; 8) роз’яс­нення прав і обов’язків учасників судового розгляду; 9) заявлення і розв’язання клопотань учасників судового розгляду.

Суд може з власної ініціативи винести ухвалу (постанову) про виклик у судове засідання нових свідків, затребування документів та інших доказів, про призначення експертів.

Після закінчення підготовчих дій суд переходить до наступної частини судового розгляду — судового слідства, про що оголошує головуючий суду.

Судове слідство — центральна частина судового розгляду, в якій суд та інші учасники процесу всебічно вивчають усі обставини вчиненого злочину, досліджують докази, зібрані на поперед­ньому слідстві, надані учасниками процесу або отримані судом самостійно, з метою встановлення об’єктивної істини та забезпечення правильного застосування закону.

Судове слідство — це діяльність з доказування, в якій обов’яз­ково присутні чотири елементи: предмет доказування; суб’єкт доказування; засоби доказування — докази; процес доказування.

Судове слідство починається оголошенням обвинувального висновку. Тим самим учасники повідомляються про те, в чому обвинувачується підсудний та які докази його вини були отримані на попередньому слідстві. У справах досудової підготовки матеріалів судове слідство починається з оголошення постанови суд­ді про віддання до суду, а у справах приватного обвинувачен­ня — з оголошення заяви потерпілого.

Слідом за цим суд роз’яснює підсудному сутність обвинувачення та запитує, чи зрозуміле обвинувачення та чи визнає обвинувачений себе винним, а також чи бажає давати показання.

Якщо у справі заявлено цивільний позов, у підсудного з’ясо­вують також, чи визнає він позивну вимогу позивача.

Потім суд визначає порядок дослідження доказів, який має бути найдоцільнішим у даній ситуації та забезпечувати найсприятливіші умови для встановлення об’єктивної істини. Судове слідство провадиться шляхом: допиту потерпілого, підсудного, свідків, експертів, оголошення показань, що наведені цими особами на досудових стадіях процесу, пред’являються для впізнання, огляду предмети, документи та місця події, провадження експертизи. Проте судове слідство має й свої особливості, які визначаються дієвістю всіх демократичних принципів правосуддя та участю в доказуванні всіх заінтересованих осіб. Так, закон не передбачає можливості провадження в суді огляду. Суд не проводить огляд трупа, оскільки до часу судового засідання має бути проведена експертиза. Суд не проводить обшуку та особистого обшуку. Якщо необхідно вилучити якісь предмети або документи, він може їх затребувати. Якщо треба вжити заходів до забезпечення цивільного позову, суд має право дати органам дізнання доручення про накладення арешту на майно (ст. 247 КПК України).

По закінченні судового слідства суд переходить до судових дебатів.На цьому етапі правосуддя повністю реалізується принцип змагальності сторін, де учасники процесу, які відстоюють свої інтереси або інтереси осіб, яких вони захищають, обґрунтовують рішення того або іншого питання на свою користь, викладають обставини, що виправдовують або обвинувачують, пом’якшують або обтяжують відповідальність підсудного, аргументують позовні вимоги.

Перед початком судових дебатів головуючий повинен роз’яс­нити учасникам судового розгляду, які не є юристами, суть і призначення судових дебатів, в яких вони будуть виступати.

У промові прокурор як державний обвинувач привертає увагу суду до таких основних питань: суспільна небезпечність вчиненого злочину, фактичні обставини справи, аналіз і оцінка зібраних і досліджених у справі доказів, кваліфікація діяння підсудного за статтями Загальної та Особливої частин Кримінального кодексу; обставини, які обтяжують та пом’якшують відповідальність підсудного; характеристика особи підсудного і потерпілого; причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. На цій основі він пропонує суду визнати підсудного винним (або невинним — у разі відмови від обвинувачення, яке під час судового слідства, на його думку, не підтвердилось) у вчиненні конкретного злочину чи злочинів із зазначенням кваліфікації злочину, виду і міри покарання; висловлює свою думку з приводу відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином, а також з інших питань, які суд повинен вирішити при винесенні вироку (ст. 324 КПК).

Зміст промови захисника визначається його загальним обов’яз­ком з’ясування обставин, які виправдовують підсудного або пом’якшують його відповідальність (ч. 1 ст. 48 КПК). У ній захисник висловлює суду свою думку з приводу зазначеного в обвинуваченні діяння його підзахисного, критично аналізує фактичні обставини справи і досліджені в судовому засіданні докази, кваліфікацію діяння, ступінь винності підзахисного у вчиненні злочину і заподіяних ним матеріальних збитках, спростовує обставини, що викривають підсудного у вчиненні злочину, обтяжують його відповідальність, обґрунтовує наявність обставин, які його виправдовують або пом’якшують його відповідальність, виключають провадження у справі (ст. 6 КПК), наводить дані про особу потерпілого, а також дані про особу підсудного, які, на його думку, належить урахувати при визначенні судом виду та міри покарання (похилий вік, участь у Великій Вітчизняній війні, у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС тощо).

Цивільний позивач чи цивільний відповідач або його представ­ник у своїй промові висловлює свої міркування з приводу заявленого у справі цивільного позову, а також інших питань, якщо вони стосуються підстав і розміру задоволення цивільного позову або відмови в його задоволенні (наявності події злочину, винності підсудного у його вчиненні і заподіянні матеріальної шкоди, осіб, які несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями підсудного тощо).

Суд повинен стежити за дотриманням норм судової етики учасниками судових дебатів і сам дотримуватись їх. Неприпустимим є надання підсудному слова для одночасного виступу в судових дебатах і виголошенні останнього слова, навіть якщо інших учасників судових дебатів немає. Судові дебати і останнє слово підсудного є окремими самостійними частинами судового розгляду, де підсудний має різні процесуальні права. Передбачена ст. 318 КПК послідовність виступів учасників судових дебатів забезпечує змагальність дебатів, а також умови для здійснення підсудним і його захисником захисту від обвинувачення.

Виголошення підсудним останнього слова є самостійною обов’язковою частиною судового розгляду кримінальної справи. Воно не провадиться тільки в тому разі, коли справа як виняток розглядається у відсутності підсудного (ч. 2 ст. 262 КПК) або коли за порушення порядку в судовому засіданні підсудного видалено із залу судового засідання за ухвалою суду чи постановою судді, який одноособово розглядає справу, до кінця судового розгляду (ч. 1 ст. 272 КПК).

Звертатися до суду з останнім словом є правом, а не обов’яз­ком підсудного. Він може відмовитись від останнього слова із зазначенням або без зазначення причини відмови. Факт відмови підсудного від виголошення останнього слова фіксується в протоколі судового засідання.

Ненадання підсудному останнього слова або обмеження цього права, зокрема, певним часом, є порушенням права підсудного на захист, яке є безумовною підставою для скасування судового вироку (п. 9 ч. 2 ст. 370 КПК).

Вирок підбиває підсумок усієї процесуальної діяльності органів попереднього слідства, прокуратури і суду, визначає межі перегляду справи в касаційному та наглядному провадженнях, а також діяльності органів, які відають виконанням вироку. Суд упов­новажено державою її іменем дати у вироку суспільно-політичну та правову оцінку діянню обвинуваченого, відданого до суду. За судовим вироком підсудного може бути не тільки засуджено, а й виправдано і поновлено в порушених правах.

Ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;

3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують відповідальність підсудного, і які саме;

6) чи слід у випадках, передбачених ст. 26 Кримінального кодексу України, визнати підсуд­ного особливо небезпечним рецидивістом;

7) яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати;

8) в якому виді виправно-трудової чи виховно-трудової колонії або тюрми повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі;

9) чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявленим;

10) що зробити з майном, описаним для забезпечення і цивільного позову, і можливої конфіскації майна;

11) що зробити з речовими доказами, зокрема грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом;

12) на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі;

13) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного.

Проголошення вироку має важливі правові наслідки. З цього моменту, по-перше, для учасників процесу, в т. ч. для засудженого, який не перебуває в попередньому ув’язненні, починається строк на касаційне оскарження, а для прокурора — строк внесення на вирок касаційного подання (ч. 1 ст. 350 КПК); по-друге, суд не має права вносити в нього зміни і доповнення, крім як у порядку вирішення питань, пов’язаних з виконанням вироку, що набрав законної сили (ст. 309, 311 КПК); по-третє, підсудний, який був виправданий або засуджений до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, або звільнений від відбування покарання, негайно звільняється з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК); по-четверте, вирок Верховного Суду України набирає чинності; по-п’яте, розпочинається триденний строк, протягом якого засудженому чи виправданому належить вручити копію вироку (ст. 344 КПК), по-шосте, розпочинається триденний строк, протягом якого має бути складено і підписано головуючим і секретарем протокол судового засідання (ч. 2 ст. 87 КПК).

Після проголошення вироку і роз’яснення учасникам судового розгляду його змісту, строків і порядку оскарження, головуючий оголошує судове засідання у кримінальній справі закритим.

Адвокат — захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного

Конституційні принципи забезпечення підозрюваному, обвинува­ченому, підсудному права на захист та презумпції невинуватості є важливою гарантією об'єктивного розслідування і судового розгля­ду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідаль­ності невинних осіб.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному пра­ва на захист полягає в тому, що закон:

• наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуаль­них прав, використання яких дає можливість їм особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, об­стоювати свої законні інтереси;

• надає згаданим особам право скористатись юридичною допо­

• могою адвоката-захисника;

• покладає на особу, яка здійснює дізнання, слідчого, прокуро­ра, суддю і суд обов'язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол;

• надати їм можливість захищатися встановленими законом за­ собами від пред'явленого обвинувачення, забезпечити охоро­ну їхніх особистих і майнових прав.

Найефективнішим засобом забезпечення підозрюваному, обвину­ваченому, підсудному права на захист є участь у кримінальному процесі захисника.

Закон визнає участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції обов'язковою, крім випадків добровільної відмови підоз­рюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника, причому в окремих випадках добровільна відмова від захисника не може бути прийнята (ст. 45 КПК України).

Як захисники до участі у кримінальних справах допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю; фахівці з галузі права, які за законом мають право пода­вати юридичну допомогу, а за згодою і близькі родичі підозрювано­го, обвинуваченого та підсудного, його опікуни та піклувальники. На практиці захисниками є переважно адвокати.

Закон передбачає участь захисника у справі за запрошенням і за призначенням.

Захисник запрошується за угодою підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним, його законними представниками, родичами або інши­ми особами за їх дорученням або на їх прохання.

Захисник за призначенням (причому лише з числа адвокатів) за­лучається до участі у справі особою, яка здійснює дізнання, слідчим, суддею чи судом, через адвокатське об'єднання у випадках, коли відмова від захисника не може бути прийнята і він не запрошений підозрюваним, підсудним або іншими переліченими посадовими особами.

Підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право в будь-який момент провадження відмовитись від захисника. Така відмова допускається лише з їх ініціативи, має бути добровільною за наяв­ності реальної можливості участі адвоката у справі й не може бути перешкодою для провадження участі у справі прокурора, а також за­хисників інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних.

Відмова від захисника не може бути прийнята особою, яка здійс­нює дізнання, слідчим, судом чи суддею, у таких випадках:

• у справах осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчи­ненні злочину, у віці до 18 років;

• у справах про злочини осіб, які через фізичні чи психічні вади (німі, глухі, сліпі та ін.) не можуть самі реалізувати своє право на захист;

• у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судо­чинство;

• при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру;

• при застосуванні примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх.

За загальним правилом захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення і може, таким чином, брати участь у справі на стадії досудового розслідування і на усіх судових стадіях кримінального процесу, включаючи стадію виконання виро­ку.