2. Систематична структура флори.

Всі види флори належать до певних систематичних груп: родів, родин, порядків. Складаючи список видів флори можна виявити наявність певних співвідношень між цими групами. Властивий кожній флорі розподіл видів між систематичними категоріями вищого рангу називають систематичною структурою флори.

Основними показниками систематичної структури флори є співвідношення між різними таксономічними групами вищих рослин виражені за допомогою цифр, а також у відсотках від загальної кількості видів флори.

Так, ще Декандоль звернув увагу на те, що співвідношення між однодольними і дводольними має певні географічні закономірності. Він виявив, що в межах північної півкулі роль однодольних у формуванні флор поступово зменшується по мірі просування від крайньої півночі в помірні і далі в екваторіальні широти. Інша відмічена ним закономірність – зменшення „питомої ваги” однодольних в країнах з більш континентальними умовами і відповідно зростання її в умовах океанічних кліматів.

Повніше загальні особливості регіональних флор розкриваються при побудові систематичних спектрів: Систематичний спектр за визначенням Шмідта це упорядкований ряд вищих таксонів (родів, родин) за кількістю таксонів нижчого рангу (видів, родів).

При цьому, як доведено Толмачовим, достатньо провідної частини спектру, яка складається з 10 родин або родів. Порядок родин у такому спектрі відображає певні регіональні і зональні особливості флори.

Ще більше (регіональна специфіка проявляється при побудові і іаналізі родового спектру флори.

Досить показовим є також порівняння співвідношень між чисельністю видів та родів властивих різним флорам. Воно сприяє розкриттю співвідношень важливих у флорогенетичному плані. Наприклад: збагачення складу флори яке здійснюється за рахунок формоутворення на місці (автохтонно), відображається на збільшенні кількості видів в рамках уже представлених у цій флорі родів.

Навпаки поповнення флори за рахунок міграції рослин з інших регіонів здійснюється як у формі збільшення чисельності уже наявних родів, так і поповнення родового складу (поодинокими видами інших родів).

3. Ботаніко-географічний аналіз флори.

Види рослин, сукупність яких утворює флору, різні за своїм географічним поширенням і походженням, тобто їм властиві різні ареали. Разом з тим ареали окремих видів мають багато подібних ознак, що є підставою для об’єднання їх у групи.

В сучасній ботанічній географії використовується декілька систем оцінки ареалів.

В системі широтних поясів розрізняють види: арктичні; бореальні; неморальні; степові; пустельні; плюризональні.

В системі довготних поясів види поділяють на: західноєвропейські; центральноєвропейські; східноєвропейські; сибірські; євросибірські; далекосхідні; північноамериканські; плюрирегіональні (космополітні).

Ці системи Юрцев (1968) назвав біогеографічними координатами.

Крім того в системі висотних поясів виділяють види: рівнинні; субмонтанні; монтанні (субальпійські, альпійські, нівальні).

Об’єднуючи види з подібними координатами в системі біогеографічних координат виділяють географічні елементи флори з подібними типами ареалів: арктичний; бореальний; середньоєвропейський; атлантичний; середземноморський; понтичний; південно сибірський; турано-центральний.

Ця система ареалів достатня для орієнтації у флорі країн Центральної Європи (але в інших регіонах інші системи). Найповніша інформація про географію видів є у трьохтомнику німецького ботаніка Мойзеля, в якому кожен вид центральноєвропейської флори супроводжується системою спеціальних буквенних шифрів, які вказують на його відношення до довготи, широти, градієнту висоти н.р.м.

При ботаніко-географічному аналізі флори особливу увагу приділяють ендемікам: класифікації, поширенню, виникненню. Зокрема в Карпатах виділяють: загально-, західно-, східно- і південнокарпатські ендеміки.