Тема № 3: Сучасні методи вивчення і аналізу флор

1. Вивчення видового складу флори.

2. Систематична структура флори.

3. Ботаніко-географічний аналіз флори.

4. Екологічний аналіз флори.

5. Біоморфологічний аналіз флори.

6. Флористичне районування.

Традиційному тлумаченню флори як кількісного спектру видів зараз прийшло її сучасне розуміння як біотичної системи. Система – це сукупність взаємопов’язаних елементів, які як єдине ціле володіють певними властивостями. З цих позицій флору зараз визначають як систему видів, а елементами цієї системи приймають наступні властивості видів:

• поселятися у відповідних екотопах;

• займати певний гіперпростір на поверхні Землі;

• формувати визначений тип біоморфи.

І тому при вивченні флори, відповідно, проводять екологічний, географічний та біоморфологічний аналіз її структури.

1. Вивчення видового складу флори.

Як при традиційному так і при сучасному тлумаченні флори першим кроком флористичних досліджень є вивчення її видового складу або інвентаризація. Інвентаризація флори зараз проводиться двома методами:

1. Методом стаціонарних або напівстаціонарних маршрутних досліджень.

2. Методом конкретних флор.

Маршрутний метод є традиційним і вже віками використовується у флористиці. У певному регіоні прокладаються маршрути під час проходження якими гербаризуються і фіксуються всі види рослин. Тут велике значення має те як прокладені маршрути по досліджуваному регіону. Тому попередньо потрібно детально вивчити фізико-географічні умови регіону і рельєф, грунти, гідрографічну мережу, ступінь антропогенної перетвореності тощо, для того щоб маршрутами охопити всю різноманітність типів місцезростань. Крім того попередньо необхідно познайомитись з літературою по рослинності і флорі, матеріалами лісовпорядкування. За результатами цих досліджень складається інвентаризаційний видовий список.

Метод конкретних флор вперше був запропонований російським ботаніком О.І. Толмачовим у 1931 році. Надалі методологія дослідження конкретних флор була вдосконалена Толмачовим та його учнями Юрцевим, Камеліним і Малишевим. Необхідність його виникла у зв’язку з розвитком порівняльної флористики. Суть його полягає у поступовому розширенні обстежуваної території до межі мінімального приросту чисельності видів. Основні переваги методу:

• він оперує не збірними флорами, а комплексами видів, які ростуть в межах невеликих, більш-менш одноманітних територій (місцевостей);

• вперше об’єктом свідомого вивчення флористів стали „малі” – елементарні (далі неподільні на флористичній основі) флори.

Такі флори вже можна порівнювати між собою за різними показниками. Розрізняють поняття „конкретна флора” і „ареал-мінімум” конкретної флори.

Ареал-мінімум як правило складає близько 10 кв. кілометрів. Це той територіальний мінімум на якому більш-менш повно можна виявити видовий склад конкретної флори.

А сама конкретна флора за площею, як правило значно більша. Межі її виявляють за тією ознакою, коли в подібних екотопах суттєво змінюється видовий склад. Територію такої конкретної флори ще називають елементаринм флористичним виділом. Обов’язковим моментом при вивченні конкретних флор є виявлення і обстеження всієї різноманітності екотопів.