3. Питання етнічних відносин в Україні.

Україна — одна з великих держав Європи — займає  найбільшу територію — 603,7 кв. км., а за чисельністю  населення – близько 46 млн.осіб, уступає лише ФРН і Франції. Нині в Україні живуть представники більше 100 націй, народностей і етнічних спільностей. Поліетнічна структура українського суспільства — об'єктивна реаль­ність, що має глибокі історичні коріння, а міжнаціональні відноси­ни — завжди важливий фактор соціального розвитку України.  Оскільки в країні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні українці та до 21 % — російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація.

Згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежувалось до 2010 року намагання підняти значення української мови як державної. Проте, після президентських виборів ситуація змінилась, а намагання правлячої пропрезидентської більшості у ВРУ протягнути новий закон про мови з метою підвищення статусу російської до майже державної, поглиблює розкол суспільства. Хоча Президент України В.Янукович під час церемонії вручення Шевченківських премій у Каневі на Чернічій горі заявляє: «В Україні буде розвиватись українська мова як єдина державна» (хоча і в його ж Законі «про засади внутрішньої та зовнішньої політики слово «єдина» загубили). Крім того, в Україні в обов’язковому порядку буде запроваджено Європейську хартію регіональних мов.

Відповідно до Європейської хартії регіональних мов, надавати мові певний статус можуть тільки органи центральної влади. Про це повідомив в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» високопоставлений співробітник секретаріату Ради Європи з питань імплементації Європейської хартії регіональних або міноритарних мов Хасан Бермек: «Відповідно до положень хартії, надавати мові певний статус можуть тільки органи центральної влади... дії регіональної влади хартією взагалі не регулюються.» Як відомо, в ряді областей України міські та обласні ради надали російській мові статусу регіональної, посилаючись на Європейську хартію регіональних мов. За словами Бермека, визначення терміна «регіональні або міноритарні мови" дається в пункті а статті 1 хартії: «I) традиційно використовуються в межах певної території держави її громадянами, які утворюють групу, за своєю чисельністю меншу, ніж інше населення цієї держави; II) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; до них не належать діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів». Він зазначив також, що під час розробки хартії ситуація в Західній Європі не передбачала такого розвитку подій, який спостерігається нині в Східній Європі і, зокрема, в Україні – коли недержавна мова використовується більше, ніж державна». Саме тому в більшості статей хартії йдеться про мови, традиційні для цієї території, але які використовуються меншою мірою, ніж державна мова чи мови».

«Мовне питання» в Україні потрібне переважній більшості українських політиків, які переслідують особисті інтереси – влада і гроші. Про це в ефірі радіо «Свобода» заявив правозахисник, колишній політв’язень Семен Глузман. За його словами, це одна з кількох «дуже гострих, штучних проблем», які свідомо педалюються політиками України. «Я думаю, що чим менше вони б у це втручалися, тим краще, комфортніше, було б жити і україномовним, і російськомовним. Я думаю, що це штучна проблема». За словами правозахисника, в Україні є чимало людей, які розмовляють російською, але виступають проти того, щоб надати російській мові статус другої державної. «Це люди, які розуміють, що вони живуть у країні, де етнічну культуру, первинну, вбивали протягом тривалого часу, вбивали мову. І люди розуміють, що їхнє майбутнє, точніше, майбутнє їхніх дітей – це україномовна країна».

В той же час, розвиток культурно-персональної автономії національних меншин, підтримка багатонаціональної культури інших народів, делікатне, терпиме ставлення до вирішення будь-яких національних проблем – це і має бути послідовною національною політикою держави з одночасними дієвими кроками щодо виходу з економічної, політичної, системної, в цілому, кризи, в якій опинилась Україна сьогодні.

Певну роль у задоволенні національних, етнокультурних потреб відіграє і релігія, яка переживає зараз ренесанс. Безумовно, визнаючи конституційний принцип відділення церкви від держави. Міжконфесійні конфлікти часто мають, у першу чергу, політичне, а не світоглядне коріння. Як не допустити перетворення церковних організацій на інструменти впливу ззовні, провокування громадянських конфліктів? Держава має сприяти усім об'єднавчим тенденціям. Реалізувати їх у релігійній сфері – справа церков, але створити для них умови – справа держави.

Етнонаціональна політика в Україні ускладнюється ще й тим, що завдяки історичним обставинам свого розвитку Україна перестала бути чимось єдиним, а її титульна нація не може сьогодні бути кваліфікована як згуртована і сконцентрована навколо спільної ідеї державності. Помітна пряма залежність ступеня національної самоідентифікації та ставлення населення до єдності й незалежності України від регіону проживання, що теж закономірно з точки зору вищеозначеної історичної особливості розвитку кожного з них. Тут є чимало небезпек і серед них, як підкреслюється у журналі «Вісник», «спроба посіяти розбрат і підірвати цілісність держави; небезпека втратити незалежність; зовнішня ізоляція  тощо. Отже, постала гостра необхідність безпомилково визначити напрями розв'язання всієї сукупності міжнаціональних проблем, оскільки вони стосуються усіх сфер життєдіяльності суспільства – державно-адміністративного устрою, типу економіки, військового будівництва, мовної політики, культури, прав людини тощо. Процес державного самовизначення української нації, самовизначення інонаціональних груп відбувається суперечливо, конфліктно, а тому сприймається неоднозначно. Від цього компрометуються не лише певні рухи, партії, що стоять на засадах «національної ідеології», а й національна ідея як така».³²

Основні проблеми зміцнення української нації:

- створюючи державницький статус української нації, – не принизити права національних меншин;

- проводячи "українізацію" державних структур, інформації, освіти, – не порушити демократичних норм цивілізованого   світу;

- створюючи національну державність, – уникнути зовнішніх та внутрішніх міждержавних і міжнаціональних конфліктів;

- відроджуючись в історичних межах етнічної території, – не допускати сепарації її на окремі частини, анклави, автономії тощо.

Важливим питанням в етнонаціональній політиці є забезпечення гарантій статусу національних меншин. Підкомісія з попереджень дискримінації та захисту меншин ООН у 1985 р. визначила «меншину» як "групу громадян держави, що складають кількісну меншість, перебувають у непанівному становищі в державах, мають етнічні, релігійні або мовні характеристики, відмінні від більшості населення, Закон України від 25 червня 1992 року "Про національні меншини в Україні" оперує формулою "національні меншини", але вкладає в цю формулу загальновизнаний в сучасній міжнародній практиці сенс – неукраїнські етнічні групи громадян на терені України. Ст. З Закону закріплює таке положення: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.» Отже, можна відзначити, що, незважаючи на деякі недоліки, ця формула, спираючись на напрацьовані світовою теорією та практикою критерії, надає можливість громадянам України вільно визначати свою належність до етнічних груп, а відповідно, і користуватися передбаченими для них законом правами. Аналіз чинних міжнародно-правових актів дозволяє окреслити основні стандарти прав етнонаціональних меншин:- право на збереження своєї ідентичності; мовні, освітні, культурні права Україна — другий за чисельністю (після росіян) слов'янський етнос. Етнічні процеси, що відбуваються в сучасних умовах в Україні, надзвичайно різноманітні. Визначальну роль відіграють процеси консолідації нації, зростання національної самосвідомості людей, дальше зближення основних рис культури і побуту різноманітних регіонів наоснові національних традицій і сучасних досягнень людства, відкрите згладжування різниці між регіональними діалектами і широке засто­сування літературної української мови в усній розмовній практиці. Широке розповсюдження в Україні російської мови не можна розглядати як перешкоду для розвитку українського етносу. Але не треба забувати і те, що потурання, зневага рідної мови може привести до втрати влади, втрати державності. Етнічні процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умовах, надзвичайно різноманітні. Безумовно, визначальну роль у розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, зв'язані з підвищенням національної самосвідомості людей, дальшим зближенням основних рис культури і побуту на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкритим згладжуванням відмінностей між регіональними діалектами і широким застосуванням української літературної мови в уснорозмовній практиці. Прогрес культури будь-якої нації переважно обумовлений розвитком її мови. 

У міжнаціональних відносинах необхідний і важ­ливий такт, обачливість, обережність, недопустимість приниження, образи, національного почуття.

До найбільш конфліктогенних чинників у цій сфері життєдіяльності українського суспільства можна віднести поліетнічний склад його населення. Якщо на початку XX ст. населення України становило досить різно­рідну масу, то в кінці століття внуки малоросів, гуцулів, лемків, руси­чів та ін. уже називаються українцями. За даними перепису населення 1989 p., крім українців, чисельність яких на той час становила 37,4 млн (72,7 %), в Україні прождивало 14 млн, або більше ніж 27 %, іноетнічного населення. Найчисленішою частиною цієї групи є росіяни, яких налічується 11,4 млн і які розселені дисперсно по всій території України, хоч найбільше їх проживає в Криму та в східних областях. Друге місце за чисельністю зайняли євреї — 486 тис. Вони також розселені по всій території України, але переважно (до 90 %) проживають у містах. Крім того, в Україні проживають представники ще 8 етнічних груп, чисельність яких становить від 500 до 100 тис. Це білоруси, кримські татари, болгари, поляки, греки, румуни й молдовани. Більшість із них проживає компактно в окремих регіонах України. Молдовани проживають переважно в Одеській і Запорізькій областях, поляки — в Житомирській, Хмельницькій і Львівській, угорці — в Закарпатській.

З іншого боку, частина українців усе ще не може подолати почуття своєї національно-культурної меншовартості, проявляє певне небажання змінювати щось у своєму житті. Без сумніву, становище, коли на власній землі, у власній державі українці не можуть вважати себе повноправною більшістю, господарем, спроможне викликати конфлікти, а крім того, значно обмежує можливості гарантувати повноту прав іншим етнічним групам. Ще одна конфліктогенна проблема, що також потребує свого розв'язання, — це повернення українців, кримських татар та представників деяких інших народів, які проживають за межами України, на свою історичну Батьківщину. Як відомо, лише в колишніх республіках СРСР нині проживає близько 7 млн етнічних українців. Очевидно, що частина з них уже зараз прагне вернутися в Україну, інші — пізніше, але, безперечно, такі міграційні процеси активізуються найближчим часом. Економічна ситуація в Україні не дає змоги відразу прийняти всіх бажаючих і створити їм відповідні умови для проживання. Невлаштованість, відсутність упевненості в завтрашньому дні може призвести до незадоволення й іммігрантів, і постійних жителів тих регіонів, куди вони прибувають. Тому міграційні процеси треба не лише контролювати, а й регулювати.