3.Соціальна структура та поляризація сучасного українського суспільства.
Трансформація українського суспільства, що розпочалася з 90-х років, характеризується передусім формуванням найрізноманітніших форм власності: приватної, акціонерної, кооперативної, концесійної, змішаної тощо. І за кожною формою власності стоїть людина та певна соціальна спільність, які по-своєму сприймають соціальну реальність, по-своєму будують та здійснюють взаємодії, самоорганізуються, самоуправляються, залишаючись у системі державного регулювання та управління. У зв’язку з цим сучасна соціальна структура українського суспільства є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні можна виокремити та визначити основні її елементи (див. схему 12).
На схемі відображено ті соціальні групи, що вже, в основному, сформувалися, але поглиблення диференціації суспільства виявляється дедалі більше, можна простежити й певні тенденції.
По-перше, значно скорочується частка робітників промислових підприємств у соціальній структурі. Прогноз на XXI ст. показує, що до 50 % робітників залишать сферу виробництва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти.
По-друге, посилюється диференціація робітничого класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у суспільному виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності.
По-третє, зростає чисельність робітничого класу, який за змістом праці, за рівнем загальної професійності не поступається інженерно-технічній інтелігенції.
По-четверте, має місце подальше підвищення освітнього рівня та професійної кваліфікації робітників.
По-п’яте, формуються нові класи - велика, середня та дрібна буржуазія, але ця тенденція ще не виявляється у повному обсязі.
Помітні зміни відбуваються в соціальній структурі селянства.
По-перше, значно зменшується чисельність зайнятих безпосередньо продуктивною працею в полі й на фермах.
По-друге, зростає чисельність зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції та сировини.
По-третє, збільшується чисельність зайнятих у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах.
По-четверте, спостерігається поступове зростання авторитету й ролі кваліфікованої землеробської праці.
По-п’яте, поширюється маргіналізація суспільства, багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село.
Процеси маргіналізації відбиваються ще в одній тенденції — формуванні середнього класу. Середній клас — це насамперед високопродуктивні й широкоінформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб’єктом технічної модернізації та політичної демократизації. Тому представники середнього класу добре заробляють, володіють необхідним обсягом благ, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день. Реально ж середній клас в Україні тільки формується, а тому й соціальна структура українського суспільства перебуває на етапі становлення, вона нестійка, отже, й суспільство не є стабільним.
У нашій державі знецінюється не лише валюта, але й праця. Суспільство вже давно зіткнулося з проблемою ринкової оплати праці. Збережена стара система оплати привела до так званої «несправедливої» оцінки праці. В умовах непередбачуваності й невизначеності оцінки праці, виникла гонка заробітної плати і цін, яка підсилила соціальну напруженість в суспільстві. Виникла різниця — і вона збільшується — між зростанням цін на товари та послуги й індексацією заробітної плати. Неадекватність оцінки праці, програвання зростанню цін, невиплати зарплати породили масу сьогоднішніх проблем: бідність працюючого населення, відтік висококваліфікованої робочої сили в різні сфери, спад виробництва, скорочення споживчого попиту.
В Україні попит на працю диктує експортоорієнтована економічна модель, заснована на низькотехнологічних укладах і дешевій робочій силі. Ця модель склалася в період тривалої трансформаційної кризи 1990-х років і досі не зазнала принципових змін. Економічне зростання 2000–2007 років було обумовлене не вдосконаленням структури національної економіки, а, в основному, сприятливою зовнішньоекономічною кон’юнктурою, і так же ґрунтувався на використанні дешевої робочої сили як конкурентної переваги. Ціна праці в Україні, дійсно, істотно нижче, в порівнянні з країнами ринкової економіки. Проблемою перекосу тут є те, що темпи зростання зарплат не відповідають темпам зростання продуктивності праці, а структура доходів є спотвореною, оскільки частка заробітної плати в них складає близько 40% замість 65–80%. Аналіз системи формування заробітної плати в Україні, показує, що саме кваліфікована праця в таких сферах, як державне управління, освіта, охорона здоров’я, культура, в науці і науковому обслуговуванні коштує в Україні дуже і дуже мало, адже більшість з цих сфер діяльності визначає майбутнє країни. До того ж нинішня політика оплати праці і система формування заробітної плати в Україні не тільки не сприяє, але і перешкоджає становленню середнього класу, створює соціальну структуру, протилежну європейській: у нас середній клас складає не більше 10–12%, переважна більшість громадян різною мірою є бідними, а 1–2% населення — багатими і надбагатими.
Несприятливим чинником є те, що в доходах громадян частка соціальних виплат з бюджету така ж (або навіть вище), як і заробітки від трудової діяльності, тобто від 42 до 44%. Це говорить про неефективність витрат на соціальну підтримку населення. Її отримує не вузька верства бідного населення, а значна частина сімей. Також, це демонструє той факт, що зарплата не є мотивацією до зайнятості.
Ситуація обтяжується низькою якістю і корумпованістю державних інститутів, включаючи судову владу, зрощенням влади і крупного бізнесу, нерозвиненістю громадянського суспільства. Всі ці хвороби не дозволяють інститутам влади виконувати основні функції держави: введення принципу верховенства права, захист власності, вільного підприємництва і добросовісної конкуренції.
За висновками фахівців ООН, якщо кілька десятиліть тому конкурентні переваги були у країн з багатими природними ресурсами, капіталами, то сьогодні економічне зростання на 64% залежить від людського й соціального потенціалу, від природних ресурсів на 20%, від капіталу — на 16%. Отже, йдеться про необхідність постійного відтворення людського капіталу в сучасному соціально-економічному середовищі. Як правило, до складників людського капіталу відносять, перш за все, капітал освіти, капітал здоров’я та капітал культури, а також - соціально-психологічний капітал.
Критичними для України є дві складові індексу людського розвитку: об’єм ВВП з розрахунку на душу населення, який є низьким, і, особливо, інтегрований показник якості життя — «Очікувана тривалість життя». В Україні протягом 2000–2007 років він фактично не змінився і склав на 2007 — 68,2 року, тоді як в Швеції він підвищився з 79,7 року в 2000 до 80,8 років у 2007 році; у Польщі — з 73,3 до 75,5 року, відповідно. Низьке значення цього показника для України говорить про незадовільну якість життя українського суспільства: низька якість харчування, відпочинку, умов життя в цілому, нездорового способу життя, який є наслідком пригніченого соціально-психологічного стану людей. Тим часом, саме цей показник — незадовільна якість життя — є головним з погляду якості людського капіталу, більш того, він окреслює перспективи його розвитку. Для України в даний час позитивні зміни цього показника недосяжні. Збереження ситуації, що склалася, в цілому не тільки не сприяє зміцненню або розширеному відтворенню людського капіталу, але і загрожує його погіршенням або «вимиванням» за межі країни.
Нинішній наднизький рівень оплати праці в Україні не мотивує легальну роботу і робить її непрестижною, приводить до деградації або відтоку з країни кваліфікованих професійних кадрів. Цей рівень робить дефіцитним Пенсійний фонд, гальмує розвиток вітчизняного виробництва через украй низьку платоспроможність населення. Крім того, не тільки мінімальна заробітна плата, як державна гарантія, але і середня зарплата в наший країні не дозволяють реалізувати конституційну норму про право кожного громадянина на якісний життєвий рівень, і як наслідок — українці мають найнижчу тривалість життя серед європейських країн.
Про якість регуляторного середовища можна судити за показниками розвитку малого і середнього підприємництва, який є рушійною силою розвитку економіки. У країнах ЄС на його частку припадає в середньому понад 50% ВВП, 40% зайнятого населення, 70% нових робочих місць. У постсоціалістичних країнах і країнах Центральної та Східної Європи саме розвиток малого і середнього підприємництва в середині 1990-х років багато в чому посприяв їх реструктуризації, особливо яскравим є приклад Польщі: у 1994 році частка МСП досягла 51%! В Україні централізація влади у поєднанні з зрощенням з крупними фінансово-промисловими групами перешкоджають розвитку малого і середнього підприємництва, а отже — економічного зростання. У 2007 р., на піку економічного зростання, частка МСП в зайнятості населення складала всього 14,4%, цим сектором вироблялося 7–8% ВВП. Ці українські показники, на жаль, «відповідають» російським: зайнятість у відповідному секторі Росії складала близько 10% і виробляла 10–11% ВВП. Загальне уявлення про якість регуляторного середовища можна скласти з Індексу сприяння підприємництву, що розраховується Світовим банком. Його останній звіт, опублікований на початку 2010 року, охоплює 183 країни світу, де Україна посіла 142 місце.
Головними проблемами малого і середнього підприємництва впродовж всього періоду незалежності є, перш за все, податкова політика держави: система оподаткування складна, непрозора і нестійка, та ще останніми роками з’явилася практика завчасного стягнення податків. Масив нормативно-правових актів по питаннях оподаткування налічує понад 500 документів різного рівня, до яких постійно вносяться численні зміни, місцеві податки і збори переобтяжені неефективними платежами, адміністрування яких обходиться дорожчим за самі надходження. Окремою проблемою є спрощена система оподаткування суб’єктів малого підприємництва, яка на практиці обернулася застосуванням схем відходу або зменшення оподаткування і стала додатковим чинником спотворення конкурентного середовища.
Самі підприємці серед проблем зазначають ще інфляцію, низький платоспроможний попит на продукцію і послуги, не говорячи вже про відсутність інвестиційних можливостей громадян. Саме украй мізерна платоспроможність більшої частини українського суспільства, в т.ч. що працює, сформувала нинішню структуру МСП: там переважає дрібна торгівля, заснована на «сірому імпорті», побутові послуги, що надаються тіньовим способом.
Країни СНД (Україна зокрема) і Східної Європи почали перехід до ринкової економіки 18–20 років тому, і за цей період більшості з них вдалося поліпшити добробут країни: у 2008-му розмір ВВП в 23 з 30 держав перевищив рівень 1989 року. Лідерами стали Туркменістан, Казахстан, Азербайджан і Польща. А Україна опинилася в групі з семи держав, які в останній передкризовий рік не змогли перевершити рівень попереднього періоду. У 2009 році ВВП нашої країни склав тільки 70% від рівня 1989 року. Ці результати розвитку економіки і є основною причиною низьких зарплат в Україні. За оцінкою Світового банку, в 2008 році національною дохід в Україні на одного жителя складав трохи більше 3 тис. доларів, в Росії — близько 10 тис., в Польщі — майже 12 тис. доларів. Зрозуміло, що при такій різниці зарплати у нас не підвищаться ні до польського, ні до російського рівня.
Зарплата громадян України 2009 року впала до найменшого в історії рівня, середня зарплата в Україні стала найнижчою в Європі. В кінці 2009 року середньостатистичний українець отримував в середньому трохи більше двохсот доларів на місяць (дані Держкомстату). У Молдові цей показник був ненабагато, але вище, в Білорусі — близько 400 дол., а в Росії вже близько 700 дол. У Польщі середня зарплата в два рази більше російської, в Німеччині — близько 4,5 — 5 тис., а в Данії дорівнювала понад 5 тис. доларів. Для багатьох українців заробітна плата — це єдине джерело доходу, а тому проблема низької ціни праці вимагає швидкого рішення.
Прожитковий мінімум в Україні на сьогоднішній день складає близько 2 тис. гривень, тільки в цьому випадку можна було б говорити про більш-менш нормальний соціальний рівень, про більш-менш нормальний підхід до формування оплати праці і всіх соціальних складових. Разом з тим, на сьогоднішній день, законодавчо встановлений прожитковий мінімум в Україні складає 861 гривню в місяць, а з 1 грудня 2010 року ця сума виросте до 875 гривень в місяць.
До збільшення оплати праці в Україні можна прийти двома шляхами. Або стимулювати інвестиції в підприємства і інфраструктуру, які дозволять підвищити продуктивність праці і збільшити доходи країни. Або чекати нового грошового дощу з розвинених країн, який рано чи пізно знову проллється на Україну, — в результаті поліпшення зовнішньої кон’юнктури на ринках сталі й продовольства, а також наступного позичкового буму, що, втім, буде не скоро. В обох випадках зростання економіки в найближчі декілька років не буде швидким. Крім того, уряд повинен уникнути помилок, пов’язаних з надмірним роздуванням бюджетного дефіциту і грошовою емісією. Інакше доведеться чекати не зростання, а нового скорочення зарплат.
Сьогодні ситуація в Україні складна: країна повинна одночасно вирішувати ряд суперечливих завдань. По-перше, з одного боку, це ліквідація диспропорцій між вартістю праці і вартістю життя. З іншого — повинен бути фінансовий взаємозв’язок між оплатою праці і її продуктивністю. По-друге, неодмінне підвищення заробітної плати, бідне населення не має стимулів для розвитку, як власного, так і суспільства в цілому. А з іншого боку — підтримка конкурентоспроможності вітчизняних виробників, як вагомого чинника зростання і розвитку економіки, яка досі базується переважно на дешевій праці. Виконати подібні завдання, та ще і усунути суперечності між ними можливо лише за умови впровадження нової ідеології, нової моделі української економіки: з орієнтацією на освіту, нові технології, на технічне переоснащення.
Поляризація доходів населення України, дійсно, достатньо висока. Поляризації можна уникнути стандартними способами фіскального перерозподілу доходів. Маються на увазі податки на нерухомість, предмети розкошу, прогресивна шкала податку на доходи громадян. Виведення доходів з «тіні» також лежить в площині податкових рішень, а точніше — соціальних платежів, які, по суті, сприймаються працедавцем як податок. Потрібно визнати, що оподаткування трудових доходів (заробітної плати) повинне здійснюватися по ставках нижче, ніж оподаткування інших доходів. Обов’язково оподатковувати доходи громадян від фінансових і майнових операцій.
Висновок можна зробити один: країна потребує дій, а не декларацій. Дій, направлених на реальні зміни соціально-економічної ситуації в країні. Ключовим елементом цих реформ повинна стати детінізація зайнятості і доходів громадян.
Влада приречена на проведення системних реформ, перш за все — в соціальній сфері. Очевидно, що зміни продовжуватимуться не один рік, будуть непростими і не популярними. Проте, якщо суспільство побачить, що нести тягар змін будуть всі категорії населення, а не тільки середній клас і бідні, то такі реформи будуть підтримані громадянами, і, головне, дадуть необхідний результат — поліпшення добробуту українського народу.
http://www.razumkov.org.ua/ukr/article.php?lng=UKR&news_id=814