5.Політичне протистояння в сучасній Україні.

На сучасному етапі розвитку України суперечності пронизують усі сфери суспільного життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Загострення усіх цих видів суперечностей, велика чисельність самовиникаючих, випадкових суперечностей, явищ створює кризову ситуацію у суспільстві. Криза суспільства — це результат глибоких змін у змісті й формах життя різних соціальних груп у посткомуністичний період, серйозне порушення механізму контролю в економіці, політиці, культурі. Проявом кризи суспільства є різке зростання соціального напруження, що часто призводить до конфліктів. Отже, однією з характерних особливостей конфліктів в Україні якраз і є кризова ситуація, з якої наше суспільство лише почало виходити, але головною умовою виникнення більшості конфліктів залишаються кризові явища.

У сучасному житті українського суспільства велику роль виконують соціально-економічні конфлікти, тобто конфлікти з приводу засобів життєзабезпечення, рівня заробітної плати, використання професіонального та інтелектуального потенціалу, рівня цін на різні блага, з приводу реального доступу до цих благ і ресурсів та ін. Однією з особливостей конфліктів в Україні є стимулювання їх переходом народного господарства на ринкові відносини і пов’язаною з цим боротьбою за перерозподіл власності між різними соціальними групами населення, збіднінням широких верств населення, і т. ін.

Для українського суспільства характерним є стрімке зубожіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між квазіпартіями партіями та їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі мають глобальний характер і є закономірним явищем. А тому виявлення передумов, об'єктивних і суб'єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання їх, пошуки оптимальних способів своєчасного вирішення їх, локалізації, переведення з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним — усе це має принципово важливе значення в політиці. Особливістю конфліктів у нашому суспільстві є і те, що причинами їх нерідко виступають перекоси в проведенні реформ, помилки податкової політики, бюрократичні перекручення в інститутах влади і т. д.

У розвитку і розв’язанні конфліктів в Україні, як і в інших країнах, що виникли на пострадянському просторі, все частіше використовується сила як здатність учасників конфлікту реалізувати свої інтереси і досягти своєї мети всупереч волі партнера по взаємодії. Сила включає в себе цілу низку різнорідних компонен­тів:

-  фізична сила, включно з технічними засобами, що використовуються як насилля;

- інформаційно-цивілізо­вана форма використання сили, яка вимагає накопичення фактів, статистичних даних, аналізу документів, вивчення матеріалів експер­тиз тощо для вироблення і використання стратегії і тактики тиску на опонента;

- соціальний статус суб’єктів — учасників конфлік­ту(доходи, рівень влади, престиж);

- інші ре­сурси і можливості сторін конфлікту (гроші, територія, транс­порт, ліміт часу, число прихильників і т. п.).

Сучасні конфлікти в Україні відрізняються великим зовнішнім впливом на них, або прямим втручанням інших країн і держав, їхніх представників безпосередньо в процес конфлікту. При цьому зовнішнє втручання, що виявляється у підтримці тієї чи іншої сторони конфлікту або в прихованому чи відкритому тиску на них, може бути стримуючим, стабілізуючим, дестабілізуючим або нейтральним чинником. На жаль, зовнішнє втручання, як правило, виступає дестабілізуючим чинником.

Соціальні конфлікти в Україні у різних сферах суспільного життя дуже часто здійснюються в різного роду масових діях, у формі прямих акцій соціального протесту. Масовий протест — це активна форма конфліктної поведінки. Вона може виражатися в різних формах протесту: організованому і стихійному, прямому або опосередкованому, набуваючи характеру насилля або ненасильницьких дій. Формами вираження масових протестів можуть бути мітинги, демонстрації, пікетування, а їх організаторами — партії та інші політичні організації, «групи тиску», професійні, релігійні та інші об’єднання людей. У сучасних умовах в Україні використовуються майже всі форми масового протесту: мітинги, пікетування, демонстрації, страйки, кампанії громадянської непокори тощо.

У багатьох випадках масовий протест у різних формах спричиняється через низьку політичну свідомість і самосвідомість певних верств населення, які використовуються передусім екстремістськими політичними силами у своїх власних інтересах. Україна поступово рухається шляхом розвитку демократії і соціально-орієнтованої ринкової економіки, саме це і є запорукою запобігання гострим конфліктним ситуаціям.

Для України характерним є зміщення «гарячих» точок конфлікту з західного регіону на схід і південь — у Донбас і Крим. Якщо в Західній Україні значним чинником, який стримує прояв соціального протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти заради незалежності України, то в Криму і на Донеччині, цей чинник не спрацьовує.

Стратегічного ідеологічного протистояння між різними частинами України немає: усі президенти, прем’єр-міністри, голови Верховної Ради, незалежно від ідеологічних орієнтацій, хочуть залишитися в історії політиками єдиної України. Інша справа – протистояння деяких регіонів за географічною ознакою як наслідок перебування різних частин України в різних імперіях або союзах. Звідси – існування так званих політико-ментальних кластерів, які формувалися різними факторами (релігійним, мовним, промисловим, міграційним тощо).

Глибокі політико-юридичні й політико-конституційні кризи в Україні породжувалися не стратегічним ідеологічним протистоянням, яке вичерпало себе з втратою авторитету комуністичних ідей, а політико-ментальними кластерами й боротьбою фінансово-промислових кланів, які прагнули домінувати в країні, приватизувати її у своїх інтересах. В умовах слабкої дії законів здійснювалося право сильного - того, хто захопив державну владу. Прихід до влади нового регіонального клану майже автоматично призводив до перерозподілу майна в країні під гучну риторику про єдність нації і турботу про народ. Деякі політично-ментальні кластери з часом відімруть, наприклад, такі, як питання мови, клановість влади тощо; деякі залишаться, наприклад, релігійна розколотість православних. Але ідеологічні компроміси, базові цінності держави – єдність і незалежність країни – ставатимуть усе більш стійкими, а розкол країни все менш вірогідним.

У демократичних країнах напередодні навіть примарної загрози громадянського конфлікту відбувається консолідація політичних еліт. В Україні ж політичні опоненти здебільшого живуть за принципом чим гірше – тим краще. Сьогодні слід зупинити протистояння у суспільстві, доки воно не пройшло точку неповернення, за якою може розпочатися згортання демократичних процесів чи силові варіанти розвитку подій.