- •Термінологія
- •1.3. Гіпотези походження і еволюція вірусів
- •1.4. Історичний нарис
- •1.5. Біополімери – збудники захворювань еукаріотичних організмів
- •Класифікація
- •Властивості
- •Патогенез
- •Дослідження пріонів дріжджів та інших міксоміцетів
- •1.7. Віруси
- •1.7.1. Характерні ознаки вірусів
- •1.7.2. Геометрична структура вірусів
- •1.7.3. Структура вірусного геному
- •1.7.4. Вірусні білки
- •1.7.5. Генетика вірусів та взаємодія вірусних геномів
- •Джерела формуванняя і поповнення генофонду вірусних популяцій
- •1.7.6. Репродукція вірусів
- •1.7.7. Стійкість вірусів поза клітиною
- •1.7.8. Особливості вірусних інфекцій
- •Тіпи вірусних інфекіий
- •1.7.9. Шляхи проникнення вірусу в організм людини і інших хребетних тварин
- •1.7.10. Шляхи проникнення вірусу в рослини
- •1.7.11. Відношення комах до вірусів
- •1.7.12. Вірусні інфекції гідробіонтів
- •1.7.13. Загальні методи вивчення вірусів
- •1.7.14. Дія вірусів на заражену клітину
- •1.7.15. Ендогенні віруси
- •1.7.16. Мімівірус - недостаюча ланка між вірусами і бактеріями або принципово нова форма життя?
- •1.7.17. Номенклатура і класіфікація вирусів
- •Ictv класифікація (1995)
- •2. Система імунітету людини та її вплив на перебіг вірусної інфекції
- •2.1. Імунна система та її реакція на вірусну інфекцію
- •Механізми захисту організму ссавців від ураження вірусами
- •2.2. Теоретичні аспекти активної імунізації
- •2.3. Характеристика вакцинальних препаратів
- •2.4. Пасивна імунізація
- •Імуноглобуліни, шо використовуються для профілактики та лікування вірусних інфекційних хвороб
- •2.5. Механизми захисту вірусів від імунної відповіді
- •2.6. Молекулярні засади раціональної терапії вірусних інфекцій
- •Засоби лікування вірусних хвороб
- •2.6.1. Противірусні препарати та механізми їх дії
- •2.6.2. Формування стійкості у вірусів до хімічних препаратів
- •Розділ 3. Принципи та методи лабораторної діагностики
- •Характеристика методів діагностики вірусних інфекцій
- •3.1. Виділення вірусів з організму та навколишнього середовища
- •Вилучення вірусів з організму людини та тварин
- •Зразки для вірусологічної діагностики
- •Виділення вірусів із об’єктів навколишнього середовища
- •3.2. Вірусрскопічні методи досліджень
- •3.3. Електронна та імунно-електронна мікроскопія
- •3.4. Вірусологічні методи
- •Методи вірусологічних досліджень людини та тваринах
- •3.5. Використання культури клітин у вірусології
- •Основні клітинні культури, що застосовуються для виділення вірусів
- •3.6. Індикація вірусів у живих системах
- •3.7. Титрування вірусів
- •3.8. Серологічні методи діагностики
- •3.8.2. Метод флуоресцюючих антитіл (мфа)
- •3.8.3. Реакція зв’язування комплементу (рзк)
- •3.8.4. Реакція нейтралізації (рн)
- •3.9. Реакція гемаглютинації (рга) та реакція гальмування гемаглютинації (ргга)
- •Умови гемаглютинації деяких вірусів
- •3.10. Реакція непрямої (пасивної) гемаглютинації (рнга або рпга)
- •3.11. Реакція гемадсорбції (рГадс) та реакція гальмуваня гемадсорбції (ргГадс)
- •3.12. Молекулярно-гібрідологічні методи
- •Полвмеразна ланцюгова реакція
- •Питання до індз
- •Литература
1.4. Історичний нарис
Х1Х століття ознаменовано бурхливим розвитком мікробіології. Однак до кінця сторіччя з'ясувалося, що збудників багатьох захворювань (сказу, грипу, жовтої лихоманки і інш.) бактеріологічними методами досліджень виявити не вдається.
У 1892 році Д.І. Івановський (рис. 1) довів, що існує група збудників - дрібніших, ніж бактерії (що зберігають інфекційні властивості після пропускання через бактеріальний фільтр і необмежено довго розмножуються при пасажах у живій рослині).
О публікована в 1892 році робота Д.І. Івановського, присвячена опису основних властивостей вірусу тютюнової мозаїки (ВТМ) більшістю учених визнається як народження нової біологічної науки - вірусології.
Рис. 3. Д.І. Івановський (1864 – 1920)
Не дивлячись на те, що вірусологія, як гілка біології, сформувалася відносно нещодавно, перші "контакти" людства з вірусами були пов'язані з інфекційними захворюваннями вірусного походження (натуральною віспою, кором, жовтою лихоманкою і ін.). Ще в давньокитайських хроніках, написаних більше тисячі років назад, згадуються як характерні симптоми при натуральній віспі, що являється, разом з чумою і холерою, причиною поголовної смертності населення але і пропонувалися перші (дуже небезпечні, з сучасної точки зору, методи профілактики. Суть методу, який отримав в середньовічній Європі назву варіоляція (від variola латів. - віспа), зводилася до вдування в ніздрі немовляти (в Китаї) або втирання в подряпину на шкірі передпліччя (Туреччина) подрібнених в порошок кірочок, що формуються на місці віспяних бульбашок (пустул), що покривають шкіру хворого натуральною віспою. У ряді випадків це своєрідне "щеплення" збудником захворювання призводила до формування тривалого імунітету і формувала у прищепленого стійкість до збудника, при тих, що часто повторюються, спустошливих епідеміях. Зрозуміло, що кінцевий ефект варіоляції залежав як від міри вірулентності збудника, так і від активності систем імунного захисту у внаслідок проведеної варіоляції наставала смерть прищепленого.
У 1796 році англійський лікар що займається і ветеринарією, Едвард Дженнер (рис. 2) звернув увагу на захворювання корів, що мало назву "коров'яча віспа". Захворювання тварин, як і натуральна віспа людини, супроводжувалося появою численних, заповнених рідиною, бульбашок, що з'являються як на шкірі тварини, так і людини часто контактуючої з хворими тваринами.
прищепленого. Нерідкими були випадки,
Рис. 4. Едвард Дженер
На відміну від натуральної віспи, захворювання не було смертельно небезпечним для людини, але, як помітив Дженнер, люди ті, що перехворіли віспою корів не захворювали натуральною віспою.
Клінічні ознаки сказу були уперше описані давньогрецьким ученим Гіпократом. Але лише в 1885 році Луї Пастер (рис. 5) винайшов вакцину проти сказу на основі ослабленого (що втратив вірулентність) збудника. Отриманню вакцини передували розроблені Пастером методи культивування збудника у нервових тканинах собак і кроликів і послаблення вірулентних властивостей збудника.
Незважаючи на серйозні успіхи в боротьбі із сказом і віспою, аж до кінця 19 століття не були сформульовані чіткі уявлення про біологічні властивості збудників цих захворювань.
Рис. 5. Луі Пастер