- •Термінологія
- •1.3. Гіпотези походження і еволюція вірусів
- •1.4. Історичний нарис
- •1.5. Біополімери – збудники захворювань еукаріотичних організмів
- •Класифікація
- •Властивості
- •Патогенез
- •Дослідження пріонів дріжджів та інших міксоміцетів
- •1.7. Віруси
- •1.7.1. Характерні ознаки вірусів
- •1.7.2. Геометрична структура вірусів
- •1.7.3. Структура вірусного геному
- •1.7.4. Вірусні білки
- •1.7.5. Генетика вірусів та взаємодія вірусних геномів
- •Джерела формуванняя і поповнення генофонду вірусних популяцій
- •1.7.6. Репродукція вірусів
- •1.7.7. Стійкість вірусів поза клітиною
- •1.7.8. Особливості вірусних інфекцій
- •Тіпи вірусних інфекіий
- •1.7.9. Шляхи проникнення вірусу в організм людини і інших хребетних тварин
- •1.7.10. Шляхи проникнення вірусу в рослини
- •1.7.11. Відношення комах до вірусів
- •1.7.12. Вірусні інфекції гідробіонтів
- •1.7.13. Загальні методи вивчення вірусів
- •1.7.14. Дія вірусів на заражену клітину
- •1.7.15. Ендогенні віруси
- •1.7.16. Мімівірус - недостаюча ланка між вірусами і бактеріями або принципово нова форма життя?
- •1.7.17. Номенклатура і класіфікація вирусів
- •Ictv класифікація (1995)
- •2. Система імунітету людини та її вплив на перебіг вірусної інфекції
- •2.1. Імунна система та її реакція на вірусну інфекцію
- •Механізми захисту організму ссавців від ураження вірусами
- •2.2. Теоретичні аспекти активної імунізації
- •2.3. Характеристика вакцинальних препаратів
- •2.4. Пасивна імунізація
- •Імуноглобуліни, шо використовуються для профілактики та лікування вірусних інфекційних хвороб
- •2.5. Механизми захисту вірусів від імунної відповіді
- •2.6. Молекулярні засади раціональної терапії вірусних інфекцій
- •Засоби лікування вірусних хвороб
- •2.6.1. Противірусні препарати та механізми їх дії
- •2.6.2. Формування стійкості у вірусів до хімічних препаратів
- •Розділ 3. Принципи та методи лабораторної діагностики
- •Характеристика методів діагностики вірусних інфекцій
- •3.1. Виділення вірусів з організму та навколишнього середовища
- •Вилучення вірусів з організму людини та тварин
- •Зразки для вірусологічної діагностики
- •Виділення вірусів із об’єктів навколишнього середовища
- •3.2. Вірусрскопічні методи досліджень
- •3.3. Електронна та імунно-електронна мікроскопія
- •3.4. Вірусологічні методи
- •Методи вірусологічних досліджень людини та тваринах
- •3.5. Використання культури клітин у вірусології
- •Основні клітинні культури, що застосовуються для виділення вірусів
- •3.6. Індикація вірусів у живих системах
- •3.7. Титрування вірусів
- •3.8. Серологічні методи діагностики
- •3.8.2. Метод флуоресцюючих антитіл (мфа)
- •3.8.3. Реакція зв’язування комплементу (рзк)
- •3.8.4. Реакція нейтралізації (рн)
- •3.9. Реакція гемаглютинації (рга) та реакція гальмування гемаглютинації (ргга)
- •Умови гемаглютинації деяких вірусів
- •3.10. Реакція непрямої (пасивної) гемаглютинації (рнга або рпга)
- •3.11. Реакція гемадсорбції (рГадс) та реакція гальмуваня гемадсорбції (ргГадс)
- •3.12. Молекулярно-гібрідологічні методи
- •Полвмеразна ланцюгова реакція
- •Питання до індз
- •Литература
2.2. Теоретичні аспекти активної імунізації
Початок вакцинопрофілактики був покладений геніальним експериментом Э. Дженнера, який в 1798 році опублікував роботу під назвою "Дослідження про причини і наслідки варіолавакцини - хвороби, відомої під назвою коров'ячої віспи". Метод щеплення він назвав вакцинацією, а матеріал, узятий з коров'ячої оспини.
Проте, перш ніж був науково обгрунтований і розроблений спосіб боротьби з інфекційними хворобами повинна були виникнути абсолютно нова наука - імунологія. Ця наука бере свій початок з 1891 року, коли Луї Пастером був відкритий геніальний принцип:
"якщо знизити отруйність мікроба, то він перетворюється на засіб захисту від хвороби, ним викликаної".
Видатний внесок у розвиток імунології вніс наш співвітчизник І.І. Мечників, який в 1884 році відкрив явище фагоцитозу. Подальший прогрес був досягнутий в 1901 році, коли німецький лікар, мікробіолог і біохімік Ерлих створив теорію утворення антитіл (теорія імунітету, теорія білкових ланцюгів). Згідно цієї теорії, у клітин є рецептори, здатні специфічно розпізнавати антигени і зв'язувати їх. Численні наукові дослідження підтвердили основні положення теорії Ерліха і встановили, що антитіла - це імуноглобуліни з різними фізико-хімічними властивостями і функціями.
Утворення специфічних противірусних антитіл складається з трьох фаз: фази індукції антитвлоутворення, фази продукції антитіл і фази прогресивного зниження концентрації антитіл. Тривалість індуктивної фази - 12-24 часа, в цей період можна впливати на імуногенез, посилюючи або уповільнюючи його. Власне продукція і наростання антитіл триває від 4 до 30 днів і впливати на них вже не можна. Досягнувши піку, концентрація антитіл починає знижуватися, спочатку швидко, а потім повільно. Це може продовжуватись на протязв багатьох років.
У відповідь на введення певної вакцини виробляється імунітет тільки проти цьогого збудника. Один і той же антиген викликає імунну відповідь у організмів різних генотипів, і, навпаки, один і той же організм буває в різній мірі реактивним по відношенню до різних антигенів. Гуморальный імунітет формується ще в період внутріутробного розвитку, але найбільш значні зрушення в показниках імунологічної реактивності відбуваються в перші місяці життя дитини.
Специфічна імунна відповідь регулюється генами імунологічної реактивності, зчепленними з головною генетичною системою гістосумісності, що має велике значення для імунологічного розпізнавання і взаємодвї в імунній відповіді. Комплекс гістосумісності - це центральний генетичний апарат для функціонування імунної системи. У людини він локалізується в шостій хромосомі.
Є істотні відмінності в иммунологічної реакції на первинний в повторний контакт з антігенами. Прийнято вважати, що при першій зустрічі з антигеном В-лімфоцити мігрують в зародкові центри лімфовузлів і селезінки, забезпечуючи початковий синтез антитіл, після чого залишається певна кількість клітин пам'яті. Згідно точки зору Р. В. Петрова (1987) иммунологічна пам'ять - це здатність організму реагувати за вторинним типом тобто прискорено і посилено при повторній появіі антигена, яким індивідуум був імунізований раніше. Пам'ятб зберігається ша протязі багатьох місяців, а для деяких антигенів - багато років. До зберігання імунологічної пам'яті причетні обидва типи лімфоцитів, що стимулюються цим антигеном, тобто В- і Т-клітини. При повторній зустрічі з антигеном (вторинна відповідь) відбувається посилене размноження імунокомпетентних клітин, при цьому синтез антитіл здійснюється швидше, іноді вже через 48 годин. Для збереження імунної пам'яті не обов'язкова присутність антигена, а імунологічна перебудова лімфоїдної системи після першого контакту з ним може зберігатися в організмі протягом тривалого часу
Тому у ряді випадків через багато років після первинного введення антиге-на відповіддю на його повторне введення являється швидкою і у високому титрі створююься відповідні антитіла.