Вісла

План має бути приблизно такий, але його потрібно допрацювати відповідно до точно визначеної теми і остаточного змісту роботи.

І Вступ

ІІ. Основна частина. Операція „Вісла” – логічна ланка польської національної політики.

1. Передісторія. Переселенська політика до операції „Вісла”

1.1. Історіографія питання.

1.1. „Добровільне” переселення 1944 – 1 березня 1945 року.

1.2. „Примусове” переселення квітень1945- вересень1946 років.

2. Здійснення операції „Вісла” (квітень-липень 1947 року).

2.1. Причини і привід проведення етнічної чистки.

2.1. Репресивні заходи проти українського населення ..

2.3.Дільність ОУН-УПА в Закерзонні.

2.4. Відгомін сучасності.

ІІІ. Висновки. Історична сутність проведення етнічних чисток.

ІV. Література.

І. Операція «Вісла» - це складна сторінка польсько-українського конфлікту, що став продовженням політики «пацифікації» в Польщі. Це була етнічна чистка, здійснена у 1947 році під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини і полягала у примусовій депортації (виселенні), з використанням збройних сил, українців з етнічних територій, таких як: Лемківщина, Надсяння, Підляшшя і Холмщина на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР.

Основними причинами науковці називають, передусім, війну, соціальну та національну напруженість на цій території у міжвоєнний період, спричинену земельною проблемою та іншою власністю населення, національні мотиви, зовнішні провокації міжнаціональної ненависті з боку воюючих сторін (допрацювати).

ІІ.? Дослідники по-різному трактують події переселення українського населення з своїх споконвічних етнічних територій. Згідно з даними українського тижневика «Українське слово», що видавався у Варшаві  в період політичної відлиги 50-х років XX ст.(1956 рік) та був друкованим органом Українського суспільно-культурного товариства, масові депортації відбувалися за встановленим порядком згідно з угодою від 9 вересня 1944 року між Урядом Української РСР та Польським комітетом Національного Визволення «Про взаємну евакуацію польського населення з території УРСР в Польщу і українського населення з території Польщі в Україну» у місті Люблін. Вона передбачала дві кампанії переселення населення: перша була добровільною, у 1944 році, а друга – насильницьким виселенням і тривала з 28 квітня 1954 року по 16 серпня 1945 року. Українські історики пропонують іншу періодизацію, за О.Бойко, ця масштабна акція ділиться на три етапи:

І етап — «добровільне переселення» (вересень 1944 — серпень 1945 року.). У цей період по селах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. Перші ешелони з переселенцями вирушили вже в листопаді 1944 року. Проте місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно, крім того, вони боялися колективізації та сталінських репресій, які вже мали місце в Західній Україні наприкінці 30-х — на початку 40-х років. Саме тому в русло добровільного переселення потрапляли переважно люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся репресивних дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.

II етап — «насильницька депортація» (вересень 1945 — серпень 1946 року). З другої половини 1945 року добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Відповіддю польської сторони на небажання українців залишати свої домівки та землі предків став відкритий терор. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабували та палили українські села, вбивали їхніх жителів. Для збільшення масштабів переселення вдавалися до позбавлення прав українців на землю, ліквідації рідного шкільництва, ліквідації культурно-освітніх установ, ліквідації греко-католицької церкви тощо. Проте навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 року головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги в прискоренні масової депортації населення». Відповіддю Варшави на це «прохання» став наказ трьом польським дивізіям примусово відселити українське населення з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. У разі відмови українців від переселення планувалося примусове відселення їх у глиб Польщі, за ріку Сян. Процес відселення супроводжувався вбивствами, пограбуваннями, мародерством. Під тиском таких «аргументів» на залізничних станціях збиралися натовпи бажаючих переїхати на територію УРСР.

До 31 жовтня 1946 року з СРСР до Польщі було переселено майже 1,1 млн чоловік (з них 810 415 чоловік з території УРСР), у тому числі понад 143 тисяч євреїв, які практично зразу переправлялися в Британську Палестину; з Польщі до УРСР прибуло 482 800 українців — 96,8% українського населення Закерзоння.

Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. За цих умов польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі.

За підрахунками поляків на території Польщі залишилось до 80 тисяч українців, лемків та русинів. Серед причин, за якими населення відмовлялося виїжджати в УРСР, крім очевидного небажання залишати рідні місця і майно, значний вплив мали пропаганда і дії УПА та ОУН (б), які фізично знищували пересильницькі комісії, спалювали залишені українцями села і попереджали про можливість арештів і депортації до Сибіру. Польська міліція і сили безпеки, що знаходилися в стадії формування, не були здатні ефективно протидіяти активності УПА та ОУН (б). У зв'язку з цим ряд районів ПНР, на яких діяло до 10 тисяч бійців УПА та ОУН, були фактично непідконтрольні польської адміністрації.

ІІІ етапом було проведення самої операції „Вісла”, як вирішальний кроком міграційної насильницької депортації українського населення, яка була цілком логічною ланкою – а не якимось екстраординарним виявом польської національної політики.

Підготовка до операції була ретельно спланована. Так, 31 січня 1947 року, голова Воєводського комітету безпеки в Рюшеві, полковник Іґнаци Вєлічко, видає наказ провести облік українського населення на території Ряшівського воєводства, незабаром такі накази були видані на всіх воєводствах, заселених українцями. Для локалізації ОУН-УПА, 5 лютого цього ж року польський Сейм проголошує «Закон про амністію для членів підпілля» на час від 22 лютого до 25 квітня 1947 року, яка не обіймає ОУН і УПА. Як заявлено під час сеймових переговорів: „Прощення і відпущення покарання для прибічників УПА було б повністю несумісне з нашими елементарними почуттями обов'язку перед державою, а також підірвало б найбільш життєво важливі інтереси народу”.

Наступним кроком був прецедент звернення новоторгського старости Леха Лея 14.02.1947 до краківського воєводи з проханням виселити лемків, який пояснює це потребою „...створення однорідної держави з точки зору етнічної приналежності. Аби перетворити приграничні повіти на суто польські, що зрештою відповідає інтересам держави, і щоб усунути питання лемків з питань польської політики, рекомендованим би було переселення лемків вглиб Польщі". А вже 20 лютого 1047 року заступник начальника Генерального штабу Польського війська генерал Стефан Моссор у звіті міністру національної оборони і голові Державної комісії безпеки представляє список українців з дванадцяти повітів Ряшівського воєводства і проект їх виселення: „При розгляді ситуації на території Краківського округу виникла проблема з залишками українців. Багато осіб і навіть цілі сім'ї українців сховалися в лісах, або в прикордонних теренах Чехословаччини, а потім повернулися в свої садиби, становлячи бази для банд УПА і небезпеку іредентизму на майбутнє. Оскільки Радянський Союз не приймає на даний час цих людей, здається, необхідно навесні здійснити енергійну акцію переселення цих осіб окремими сім'ями розкидуючи їх по всіх відновлених територіях, де вони швидко асимілюються.". 25 лютого 1945 року голова Воєводської комісії безпеки в Ряшеві полковник Вєлічко теж пропонує виселити українців: „Потрібно повністю виконати і завершити акцію виселення, почату в 1945 році. Якщо в даний час відсутня можливість передачі тих українців в СРСР, то необхідно їх перенаправити на захід і розпорошено розселити, аби унеможливити шкідливу діяльність. Це питання обговорювалося з воєводою, котрий звернувся з відповідним запитом до центральної влади.".

На початку березня 1947 року для ліквідації суспільної опори баз українських повстанців Польща звернулась до СРСР та Чехословаччини з проханням зкоординувати оперативні дії проти УПА та ОУН і попередила про заплановане виселення українців з прикордонних з УРСР районів на територію колишньої Східної Пруссії. Одночасно до СРСР надійшло прохання прийняти ще 20 тисяч українців, які виявили бажання переселитись в Україну, на що міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський і секретар ЦК КП (б) Л. Каганович відповіли відмовою, мотивуючи це відсутністю житлового фонду і тим, що у Польщі залишилось «головним чином українське населення, заражене бандитизмом». 27 березня 1947 року на засіданні Державної комісії безпеки в Польщі ще раз обговорено пропозицію виселення українців та прийнято постанову, щоб міністр державної безпеки генерал Радкевич щодо справи, котрі стосуються виселення українців з Ряшівського воєводства представив це питання засіданні Політбюро Центрального комітету Польської робітничої партії. У секретному рапорті Оперативного відділу Генерального штабу Польського війська записано: "Вирішення українського питання, поширеного на територію Ряшівського, Люблінського і частини Краківського воєводства є справою надзвичайно важливою, вирішальною щодо результатів подальшої боротьби з бандами УПА. Оскільки СРСР на даний час не приймає цих людей на свої території, тому представляється необхідним провести енергічну акцію переселення цих людей поодинокими сім'ями на територію Повернених Земель, де вони можуть скоро асимілюватися.".

17 квітня 1947 року розпорядженням Державної комісії безпеки Польщі на територіях Жешувського, Краківського та Люблінського воєводств для проведення депортації українців було створено оперативну групу «Вісла» з числа військових і сил безпеки чисельністю 20 тисяч солдатів і офіцерів. Загальне керівництво було покладено на заступника начальника генерального штабу Війська Польського, бригадного генерала Стефана Моссоро.

Приводом до початку „операції Вісла” (квітень – липень 1947 року) стала загибель 28 березня 1947 в районі с.Яблоньки (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА(командир — майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського. У смерті Свєрчевського досі чимало неясного. У тому бою проти 50 поляків стояло 150 оунівців, з кулеметами й мінометами. А вбито лиш генерала та трьох солдатів. Нападників одразу названо "бандою УПА", хоча слідство закінчили тільки через три тижні. Бандерівці не знімали з себе відповідальності за ту акцію, але дивно, що "Хрін", який командував однією з тих двох сотень упівців, згодом у своїх мемуарах ані словом не згадав про Свєрчевського. Цього ж дня (28 березня 1947 року) на засіданні політбюро Польської робітничої партії було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства — Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.

Хто ж був справжнім автором плану переселення, що його оприлюднив С.Моссор? Останнім часом виявилася тенденція перекласти основну провину на Кремль, а поляків зобразити лише виконавцями його волі. Наприклад, співробітник Інституту історії Польської академії наук Ришард Тожецький в одній iз публікацій стверджує, що рішення про проведення операції «Вісла» було ухвалено у Москві в лютому 1947 року, а план її підготував, за дорученням Л.Берія і Г.Маленкова, не хто інший, як нарком внутрішніх справ УРСР С.Савченко. Вже після цього, відповідне рішення ухвалило Політбюро ЦК ППР, а по тому, 12 квітня, — Комітет громадської безпеки Республіки Польща. На жаль, Ришард Тожецький не наводить жодного документального підтвердження на користь власної версії про «московські корені» операції «Вісла». Однак, якщо прийняти цю версію, то вона внесе суттєві корективи у попередні уявлення про безпосередні причини антиукраїнської активності польської влади. Наприклад, це означає, що вбивство вояками УПА 28 березня 1947 року заступника міністра національної оборони Польщі генерала Кароля Сверчевського зовсім не мало такого фатального значення для розгортання операції «Вісла», як це вважалося раніше. Тим більше, нині побутує думка, що певні кола польської влади самі посприяли тому, щоб інформація про маршрут пересування генерала, який дискредитував себе своєю поведінкою і якого свідомо вирішили принести в жертву, стала відомою бійцям УПА. Останні лише вміло скористалися наданими їм відомостями. Отже, дослідникам ще чимало належить зробити для всебічного з’ясування причин операції „Вісла”.

Операція „Вісла” розпочалась безпосередньо о 4-й годині ранку 28 квітня 1947 року оперативною групою військ «Вісла». Виселення українців, як і передбачалось, здійснювалось із південно-східних регіонів Польщі на західні та північні території, які раніше входили до складу Німеччини. Операція проводилась під безпосереднім командуванням міністра оборони Польщі маршала Міхала Ролі-Жимерського, п’ятьма дивізіями піхоти, однією дивізією КВБ (Корпусу Внутрішньої Безпеки) та трьома додатковими полками (піхотний, самохiдний і саперний) — разом сім дивізій. Війську допомагала Міліція Обивательська, Добровольчі Резерви Міліції Обивательської та Управління Безпеки. Всього в цій акції брали участь 20 тисяч польських вояків, не беручи до уваги відділів місцевої міліції, безпеки і прикордонників. Загальне керівництво здійснював генерал Стефан Моссор. Радянське командування перекинуло iз Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон. Чехи виставили спеціальну оперативну групу, надали полякам транспорт, щоб їх частини могли швидше пересуватись. Ось як в одному із службових польських документів описувалась ситуація на тій території, де розгортала свою діяльність Оперативна група (ОГ) «Вісла»: «На території оперативного району живе мішане польсько-українське населення; українське населення процентно переважає у східних і південно-східних районах цієї території. Польське населення, яке живе у віддаленому районі на кордоні держави та віддалене від культурних центрів, є політично мало свідомим, а крім того заляканим терором фашистських українських банд. Українське населення переважно має вороже ставлення, бере активну участь у діяльності банд або співпрацює з ними; банди користуються великим авторитетом серед українського населення... Згідно з розумінням українського населення, банди У.П.А. (Української Повстанської Армії) борються за так звану «Самостійну Україну». Українське населення поповнює банди живою силою і допомагає матеріально, співпрацює при організації бандитських операцій, проводить широкомасштабну розвідку за допомогою сильно розгалуженої цивільної сітки і т.п.» . Отже, фактично кожного українця польською владою було трактовано як співучасника УПА, як «націоналіста». Це розв’язувало польським воякам руки.

Депортаційні заходи операції „Вісла” історики теж умовно розділяють теж на три етапи

1 І етап - з 28.04. до 15.06.1947 виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любасів, Горлиці, Ярослава;

2. ІІ етап – з 15.06.1947 до 30.06.1947 вивозилося українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томатів Любельський, Груберів;

3. ІІІ етап – липень - жовтень 1947 депортовано населення з решти повітів Закерзоння.

Акція супроводжувалась масовим насильством над українським населенням. Ще у квітні 1947 року Політбюро ЦК ПОРП ухвалило створити для остраху непокірних концтабір у Явожно. Тут було ув’язнено 3870 осіб, в тому числі 700 жінок, 27 греко-католицьких та православних священиків. За час функціонування концтабору (травень 1947 — січень 1949 року) загинуло понад 160 в’язнів.

На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Польська комуністична міліція озброювала польських селян-шовіністів, що знищували цілі села, вбиваючи навіть дітей і жінок. Після закінчення Другої світової війни антиукраїнський терор був, головно, справою рук польської комуністичної просталінської влади, але не тільки її. Брали участь у цьому частини польського крайнього правого підпілля — Національних Збройних Сил (NSZ) і Національної Військової Організації (NOW). Озброєна група під командуванням «Волиняка» винищила майже всіх мешканців села Малі Куровичі — 300, за даними польського сейму, а 2000, згідно з рапортами УПА. На думку командирів УПА, «Волиняк» співпрацював з НКВС. У селі Верховина учасники Національних Збройних Сил вбили 194 українських селян, в тому числі 65 дітей. Інший відділ, який належав до АК, замордував 460 українців у селі Павлокома. Популярний девіз поляків: «Українців за Сян!». Польські війська знищили українське село Завадка Мороховська. Про цей факт було написано документ під назвою «Нове Лідіце» та передано до американського посольства у Варшаві.

Саме виселення проводилось чітко, організовано і сплановано: село оточувалося військами, на збори українцям надавалось від двадцяти хвилин до двадцяти годин, - в залежності від можливості загрози з боку УПА. Відповідно до зв’язків з УПА населення поділяли на категорії «А», «В», «С». Розміщувати в одному місці більш ніж дві сім’ї категорії «А» заборонялося. Селян довго тримали у пересильних пунктах, на нових місцях, як правило, їм надавали найгірші землі. Не лише влада, а й сусіди ставились до них переважно вороже, вважали і називали «українськими бандитами». Переселення обезлюднило Бескиди, знищило культуру польсько-українського прикордоння. Також існували правила розміщення на новому місці не ближче, ніж на певній відстані до морських і сухопутних кордонів Польщі, великих міст, а також щоб не була перевищеною квота в 10% для українського населення в одному населеному пункті. Варто зазначити, що всі ці правила і асиміляційні заходи реально не могли бути виконаними, тому в деяких населених пунктах кількість українців все одно досягала 50% і більше.

Формально акція «Вісла» завершилась у липні 1947 року. Однак переселення продовжувалось у серпні, вересні і навіть у жовтні 1947 року. Окремі особи, тимчасово затримані або відлучені від своїх родин, приїздили на нове місце мешкання ще в січні 1948 року. Останньою групою переселенців були 32 родини, переселені між січнем-квітнем 1950 року з повіту Новий Торг до Щецінського воєводства. Це були родини, які не одержали дозволу на перебування в прикордонній смузі, головно змішані подружжя. 1 серпня 1947 таємна інспекція Державної комісії безпеки наказала командувачам Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території після акції «Вісла», без огляду на ступінь лояльності і партійну приналежність та організувати контрольні бригади з перевірки кожного виселеного села, щоб у них не залишилася жодна українська чи змішана родина. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 року у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тисяч осіб польської національності. А репресивна політика щодо українців продовжувалась, щоб ніколи не допустити поверненню українцям втрачених позицій на території Східної Польщі, 27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українці позбавлені права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме майно.

На початкових етапах операції на Закерзонні не було частин УПА, а тільки невеликі загони самооборони і українське населення було майже беззахисне, але скоро через Сян переходять 3 частини УПА, що починають бойові дії проти Війська Польського, польської міліції і загонів НКВС.

Командирами УПА було наказано не проводити терору проти польського цивільного населення (знищувати тільки озброєних шовіністів). УПА починає співпрацювати з польською організацією «Воля і незалежність», що постала з Армії Крайової. Воля і незалежність саботувала вивіз українського населення до СРСР. Командир Штендер-Прірва, що був висланий командування УПА Львівського регіону для припинення україно-польського протистояння і порозумітися з Армією Крайовою для спільної боротьби проти сталінізму писав: «Воля і незалежність проводив пропаганду серед солдатів Війська Польського, аби вони по-людськи ставилися до українського населення, не виганяли його до СРСР і дивились крізь пальці на втечу чи ухиляння від переселення. Під час виселення багато українських родин знайшло, за згодою „Волі і Незалежності”, притулок у польських селах». Але провід ОУН і польський уряд в еміграції не дійшли порозуміння і співпраця була місцевого характеру. На теренах Закерзоння, що були під контролем Армії Крайової ситуація була спокійнішою, але поступово Армія Крайова була роззброєна і владу передали комуністам. Згідно з офіційними даними, в 1944–1947 роках від рук УПА загинуло 599 цивільних осіб польської національності (з них 368 в 1945 році). Варто відзначити, що до «цивільних осіб» статистика зараховує також учасників збройних відділів «самооборони» (за винятком ормовців), які брали активну участь в антиукраїнському терорі. Але заступник міністра внутрішніх справ генерал Владислав Пожога підтвердив, що від рук цілого польського підпілля загинуло близько 10 тисяч цивільних осіб, або майже у 20 разів більше, ніж від рук Української Повстанської Армії.

У Чехословаччині одночасно з операцією «Вісла» до осені 1947 року проводилася операція «Акція Б», в якій підрозділи чехословацьких збройних сил і служб безпеки діяли на перехоплення загонів УПА, які намагалися прорватися з Польщі в американські зони окупації в Австрії. Частина підрозділів УПА були розгромлені, понад 100 осіб було взято в полон і потім передано польській стороні, частина - засуджені в Чехословаччині і лише близько 300 особам вдалось попасти до Австрії. На початку осені 1947 року структури УПА та ОУН (б) у Польщі були формально розпущені Романом Шухевичем як «повністю втрачені».

Сьогодні серед істориків, політиків, громадянського суспільства для України так і Польщі постає питання: „Хто винен?”. Серед польських істориків, зокрема, Володимир В’ятрович пише: „Польські комуністи давали зрозуміти своїм землякам, що операція — відплата українцям за вбивства поляків в роки Другої світової. Таким чином маргінальна політична група, яка волею Москви стала після війни владою, намагалася здобути симпатії суспільства.". Однак останнім часом певні кроки до примирення зроблені як у Польщі, так і Україні. Так, у серпні 1990 року Сенат Республіки Польщі прийняв спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції «Вісла» як таку, що притаманна тоталітарним режимам. Здавалося б, усе зрозуміло, однак акція «політичного краєзнавства» триває: поляки збирають поіменну інформацію про жертв «українських бандитів», а українці — про тих, кого вбили «польські шовіністи». У січні 2007 року Світовий Конгрес Українців зажадав офіційних вибачень від Польщі за акцію «Вісла», а також виплат компенсацій постраждалим. 24 лютого 2007 року, у Перемишлі, відбулася наукова конференція, присвячена операції «Вісла», її причини, перебіг і наслідки, думки, стосовно аналізу подій розійшлися. Не важко здогадатись, що на якомусь етапі кількість інформації перейде в якість і обидві сторони зможуть висунути одна одній претензії. Однак, це не є конструктивним кроком для обох держав, думаю, як Україна, так і Польща повинні спільними зусиллями розставити крапки над „і”. Зрозуміло, без Кремля у підготовці операції «Вісла» не обійшлося, однак не Кремль, а тим більше не нарком Савченко, вигадали ту ситуацію, в яку потрапили українці в Польщі в 1947 році. Дійсно, на Потсдамській конференції Сталін проголосив, що Польща повинна стати державою без національних меншин, та хіба ця лінія була новою для Польщі? Вона послідовно здійснювалася ще з часів Юзефа Пілсудського (якого дуже шанують в Польщі нині і якому у Варшаві поставлено два пам’ятники). А як забути «пацифікацію», проведену під орудою Пілсудського восени 1930 року? Тоді польська влада застосувала принцип колективної відповідальності українців, що його у 1947 роцi новий режим лише повторив. Зрозуміло, що така лінія викликала спротив, уособленням якого і стала діяльність ОУН, а пізніше УПА. Звичайно, не варто ні ідеалізувати, ні «відбілювати» діяльність цих структур, але звернімо увагу: чисельність УПА в Закерзонні на початку 1947 року не перевищувала 2 тис. осіб, а протистояли їм 20 тисяч польських вояків з ОГ «Вісла». Цілком очевидно, що вони могли здолати українських повстанців без жахливої депортації мирного населення. Могли, якби захотіли це зробити: стратегія була іншою. Насправді задум полягав у «деукраїнізації» Польщі. І про це слід говорити відверто. Отже, не варто збирати «компромат» одне проти одного, а необхідно визнати те, без чого не можна наблизитись до історичної правди, те, без чого не може бути справжнього порозуміння між нашими народами.

27 лютого 2007 року президент Польщі Лех Качинський і президент України Віктор Ющенко в спільній заяві засудили операцію «Вісла», і сказали, що вона суперечила базовим правам людини. Президент України Віктор Ющенко заявив 27 квітня 2007 року, що «винуватцем цієї операції був тоталітарний комуністичний режим». У грудні 2012 р. парламентська комісія національних та етнічних меншин розглянула й передала на розгляд польського сейму заяву із засудженням акції "Вісла".