16. Загальні риси та особливості розгортання конфліктів на терені колишніх срср та Югославської Федерації.

1. Незважаючи на те, що всі ці конфлікти внутрішні, суб’єктами яких були новоутворені держави та їхні провінції, учасниками цих конфліктів були зовнішні сили: НАТО, ООН, ЄС та провідні країни світу, передусім США. Дії цих зовнішніх сил були спрямовані на визнання незалежності та суверенітету республік колишньої СФРЮ. Участь США, ЄС, ООН, НАТО у конфлікті на Балканах мало різні форми. У відповідь на військову допомогу боснійським і хорватським сербам з боку СРЮ проти неї було запроваджено міжнародні санкції. Виключне монопольне право на втручання у внутрішні конфлікти в країнах СНД зберегла за собою Росія. Втручання міжнародних організацій у ці конфлікти обмежувалося посередництвом та місіям спостереження.

2.Динаміка розвитку конфлікту визначалася рівнем зовнішньополітичної військової і матеріально-технічної допомоги ворогуючим сторонам та характером втручання зовнішніх сил. Зовнішня допомога змінювала співвідношення сил ворогуючих сторін. Зі зміною балансу сил змінювалися також їхні позиції. Зовнішня військова допомога та зовнішнє втручання призводили до досить частого чергування етапів ескалації і деескалації конфлікту.

3. Втручання у внутрішні конфлікти спрямоване на розкол нових незалежних держав. Протягом розвитку конфліктів цілі Москви і офіційного Белграда змінювалися. Спочатку обидві сили намагалися у будь-який спосіб утримати республіки у складі єдиної держави. Потім, коли перша ціль виявилася недосяжною, вони переслідували мету перетворити бунтівні провінції нових незалежних держав на самостійні провінції з тим, щоб у подальшому приєднати їх до своєї території або зберегти у них свій домінуючий вплив.

4. Основним засобом втручання Росії і Сербії були російські війська та ЮНА. Ці федеральні військові формування під виглядом миротворців витупали на боці сепаристських сил у формі безпосередньої участі в бойових діях або постачання зброї.

5. Трансформувалася ідеологія ворогуючих сторін у напрямі від комуністичної до соціал-демократичної і далі до націоналістичної та клерикальної.

17. Сербо-хорватський конфлікт. Трансформація конфлікту з федеративного на внутрішньо-республіканський рівень.

Хорвати були конкуруючою щодо сербів нацією у створенні єдиної югославської держави. Сербсько-хорватські протиріччя були визначальними протягом усього періоду існування Югославської Федерації.

У ХІХ ст. національна ситуація для хорватів ускладнилася наростанням загрози їх германізації та мадяризації, а також поглинанням Хорватії і Славонії Угорщиною. Лідер хорватського національного руху, котрий отримав назву ілліризм, Людевіт Гай ще в 30-40х роках XIX ст. висунув ідею братерства слов’ян від Балтики до Адріатичного моря і від Середньої Європи до Азії.

З самого початку Загреб відігравав роль центру об’єднувального процесу південних слов’ян. На таку роль претендували і серби, але на відміну від хорватів вони виступали за південнослов’янську консолідацію на сербський культурній та державницькій основі.

Так формувалася хорватська еліта. З утворенням югославської держави, де етнічні серби складали 41,6 %, сербська правляча еліта керувала країною, виходячи суто з велико сербських позицій. За таких умов хорватська еліта розгорнула кампанію за самостійність Хорватії. 25.11.1918 р. скупщина Хорватської селянської партії висувала вимогу щодо створення „нейтральної селянської республіки Хорватія” у складі Хорватії, Славонії та Далмації.

За період домінування сербського шовінізму та унітаризму саме хорватська еліта очолила рух за федеральну Югославію. У результаті в 1939 р. хорватським політичним лідерам вдалося досягти угоди з урядом Югославії і створити автономію „Хорватська Бановина”, що об’єднала всі хорватські землі. Зміна зовнішньополітичної обстановки, котра характеризувалася поширенням військової експансії з боку фашистських режимів Італії та Німеччини, наклала свій відбиток на формування хорватської еліти.

Жорстке ідейне і політичне протистояння сербській еліті, а також втручання зовнішніх насильницьких дій з боку фашистський режимів спричинило дві особливості формування хорватської еліти. По-перше, конфлікт для неї став звичайною формою досягнення національних ідей та інтересів, оскільки на той історичний період домінували насильницькі методи вирішення проблем. По-друге, такі жорсткі, майже безальтернативні і безкомпромісні умови сформували стійку схильність хорватської еліти до ультра націоналізму. Відтак хорватська еліта формувалася та зміцнювалася як суб’єкт конфлікту.

Ультранаціоналістичні настрої серед хорватської еліти залишалися досить стійкими навіть за часи авторитарного комуністичного режиму Й. Броз Тіто, котрий неодноразово вдавався до жорстких репресивних методів проти її окремих представників. З розпадом у 1990 р. Союзу Комуністів Югославії радикальний націоналізм став офіційною ідеологією хорватської правлячої еліти.

Така позиція різко загострила відносини офіційного Загреба з Белградом та відносини правлячої хорватської еліти з хорватськими сербами усередині Хорватії. Так утворилася дворівнева ієрархія сербсько-хорватського конфлікту. Верхній рівень складали суб’єкти республіканської влади Хорватії та федеральна влада Югославії на чолі із сербською правлячою елітою. Головна мета хорватської влади в конфлікті полягала в отриманні республікою державного суверенітету і незалежності, збереження територіальної цілісності та встановленні повного контролю над всією територією Хорватії. Завдання федерального центру спочатку передбачало утримати будь-що Хорватію у складі федерації, а потім – з переходом федеральної влади до сербської правлячої еліти – у приєднанні частини етнічної сербської території Хорватії до складу Сербії.

Нижчий рівень суб’єктів конфлікту складала офіційна влада Хорватії та хорватські серби. Для останніх вихід Хорватії зі складу Югославії означав повну втрату морально привілейованого державотворчого статусу. Різка зміна їхнього виняткового положення в Югославії була у кілька разів посилена радикально націоналістичною політикою офіційного Загреба. Під впливом таких разючих і радикальних змін свого положення хорватські серби швидко сформувалися та консолідувалися як суб’єкт конфлікту. Головною метою хорватських сербів у конфлікті стало відокремлення та вихід з-під влади офіційного Загреба, а згодом – приєднання їхніх етнічних територій, оформлених як автономія, до Сербії. Так конфлікт, що розпочався спочатку між офіційним Загребом та офіційним Белградом перетворився на конфлікт між республіканським центром і провінцією та розвивався потім на суто етнічному підгрунті. Цю тенденцію можна вважати суттєвою особливістю розвитку цього конфлікту. В процесі свого розвитку він перекидався з другого на перший рівень ієрархії його суб’єктів і навпаки. Дворівнева ієрархія суб’єктів конфлікту спричинила дворівневий характер його перебігу.