25.Особливості розвитку Косовського конфлікту.

Латентний період розвитку конфлікту був розтягнутий та розмитий. Поєднання демографічного, етнічного, релігійного та історичного чинників створили конфліктний потенціал між албанцями, котрі складали 90% мешканців провінції Косова та сербами. Сербська меншість у Косові не сприймалася албанцями як основний суб’єкт їхніх етнічних проблем. Останнім у сприйнятті албанців Косова був офіційний Белград. Основними суб’єктами конфлікту є республіканська та федеративна влада – з одного боку, і не титульна етнічна спільнота провінції, е етнічна група титульної нації країни становить меншість – з іншого. Об’єктами дискримінації з боку офіційного Белграда стають Косовські албанці, котрі своєю чергою вдаються до дискримінації сербської меншини в Косові. Зіткнення історичного права сербського народу на територію провінції і етнічного права албанської національної спільноти на самовизначення стало основним джерелом зростання напруження. Чітко виявилося після другої світової війни. Наприкінці 40х-50х переважно в духовно-культурній сфері у вигляді пропаганди радикального націоналізму та знищення чи зневажливого ставлення до історико-культурних пам’яток. У 70х албанський націоналізм поширився на студентський рух, що згодом спричинило воєнно-політичну кризу 1981, коли сербські сили безпеки виступили проти масових заворушень в Пріштині. Виникла через смерть Й. Броз Тіто, який надав статус автономії Албанії. У боротьбу вступала Визвольна Армія Косово – створення „вільної” від сербської влади території, досягнення визнання своєї боротьби національно-визвольною, заручення міжнародною підтримкою, виведення Косово зі складу Сербії і СРЮ. (Демачі – керівник).

Важливим фактором для ескалації конфлікту стали Дейтонські угоди. Відбулася радикалізація конфлікту. Відбулая авторизація режимів всередині країни, проходження державно-інтутиційних війн.

23.02.89 – Белград скасував у конституції Сербії автономний статус Косова у рівні республіки. Масові демонстрації, репресії.

2.07.90 – албанські депутати косовського парламенту ухвалили Конституційну декларацію, в якій Косово проголошувалося незалежною і рівноправною республікою у складі федерації.

5.07.90 – Белград розпускає парламент і уряд Косова.

7.09.90 – таємна нова Конституція – Косово республіка.

10.90 – нова Конституція Сербії, ігнорують вибори. Встановилося двовладдя

Загострення кризи відбулося після закінчення боснійського конфлікту, коли ВАК отримала великі партії зброї, а також найманців та інструкторів.

Початок 98 – початок відкритого воєнного конфлікту. Відразу втручання РБ ООН – ембарго на постачання зброї, засудження дій сербів.

1й період – намагання Белграда у спосіб інтенсифікації бойових дій досягти кінцевої мети в Косові, каральними рейдами сербських сил безпеки змусити легітимне політичне керівництво Пріштини (Ругова) піти на політичні поступки і досягти мирної політичної угоди на вигідних для Мілошевича умовах.

Втручання міжнародної спільноти: Стратегія дій Визвольної Армії Косова в перший період ескалації була спрямована на посилення інтенсивності бойових дій, аби змусити міжнародні організації, насамперед НАТО до воєнного втручання в Косово. Зважаючи на анти сербську упередженість керівництва НАТО, лідери ВАК розуміли, що таке втручання дозволить нейтралізувати дії сербських сил безпеки і військових підрозділів у Косові, а відтак полегшить досягнення кінцевих воєнних цілей албанських збройних формувань: розширення зон контролю Визвольної Армії Косова над територією краю. Після Боснії НАТО намагалося утвердити себе в ролі самостійної незалежної від ООН сили в урегулюванні регіональних конфліктів. В червні 1998 на засідання на рівні міністрів оборони план закриття кордону з Югославією змінюється на варіант воєнного залякування офіційного Белграда з можливим завданням повітряних ударів по сербським цілям в якості крайнього заходу для припинення бойових дій сербських військ проти етнічних албанців. Головна мета такого плану полягала в тім, щоб змусити офіційний Белград вивести свої війська і сили безпеки з Косова та почати конструктивні переговори з лідерами албанської громади. План закриття кордону був відхилений міністрами оборони країн НАТО головним чином через те, що він ізолює Косово, де сербська армія запроваджувала етнічні чистки проти албанців.

Липень 98 – повірений у справах США в Белграді Ричард Майлз та посол РФ в Югославії засновують „Дипломатичну місію спостерігачів у Косово” для надання інформації про умови безпеки в Косово.

23.09.98 – РБ ООН ухвалює резолюцію, в якій висунула до ворогуючих сторін такі вимоги: припинити всі дії югославських сил безпеки проти мирного населення Косово, віддати наказ за виведення цих сил і забезпечення постійний та ефективний міжнародний моніторинг в Косово, забезпечити повернення біженців, вільний доступ на територію Косова гуманітарній допомозі та міжнародним організаціям. 24.09 – в НАТО затверджується два плани воєнного втручання: повітряне бомбардування та вжиття додаткових заходів. 1й план – у разі не виведення з Косова югославських сил безпеки, 2й – введення сил НАТО на територію Косова у разі невиконання інших вимог Резолюції.

Одночасно з США до Белграда з посередницькою місією вилетів Річад Холбрук, який не мав значного успіху на переговорах з Мілошевичем. Тоді НАТО ухвалило рішення перейти до дій за планом Верховного головнокомандувача ОВС в Європі. 13.10.98 – керівництво НАТО ухвалило „Наказ про активізацію”, згідно з яким Верховний головнокомандувач Об’єднаних Сил НАТО в Європі генерал Уеслі Кларк мав розпочати воєнну операцію проти Югославії. Угрупування натовських військ в операції складалося з повітряної, морської і сухопутної компонент.

Згідно з верифікаційною угодою, підписаною Верховним головнокомандувачем Обєднаних сил НАТО в Європі Уеслі Кларком та начальником Генерального штабу збройних сил Югославії Мочило Перішичем 15.10.98 – югославські збройні сили повинні ліквідувати або вивезти з Косова всі ракети та радарні системи. Під повітряним контролем НАТО перебуватиме не лише Косово, а й уся Югославія.

Приєднується ОБСЄ. План „Орлине око” – перевірку виконання домовленостей щодо Косова між Югославією та ОБСЄ шляхом контрольних обльотів Косова натовськими літаками-розвідниками.

29.01.99 – в Лондоні засідання Контактної групи – США, Росія, Великобританія, Франція, Німеччина та Італія – ультимативна вимога до 6.02.99 розпочати мирні переговори. НАТО на тих самих умовах пригрозило офіційному Белграду початком воєнної операції. 6.02.99 – переговори в Рамбуйє. 2й етап – 15.03.99.

На 3й період конфлікту НАТО стає суб’єктом конфлікту. Головна політична мета НАТО у конфлікті проти Югославії полягала у поваленні авторитарного режиму Мілошевича. Тим самим усувалися загрози намірам нових незалежних балканських країн (колишніх югославських республік) інкорпоруватися у Західний світ. Припинення гуманітарної катастрофи у Косові теж входило до завдань НАТО, але не було головною метою його інтервенції в Югославію. Воєнна стратегія НАТО була побудована на здійсненні повітряної наступальної операції з тим, щоб максимально використати своє повне домінування в повітрі і завдати максимальної шкоди югославській армії, передусім мобільним комплексам ППО і сухопутним військам. Відтоді основні зусилля авіації НАТО були спрямовані на ураження мобільних цілей, а також важкої зброї військових частин і з’єднань югославської армії, розташованих у Косові. Удар, завданий економічній та транспортній інфраструктурі Югославії мав за мету створити психологічний ефект для щонайшвидшу капітуляцію Мілошевича. Керівництво НАТО намагалося уникнути сухопутної фази.

Дислокація натовських військ у зоні конфлікту мала бути довготривалою: закріплення натовської військової присутності на території Югославії нейтралізувало останню як самостійного геополітичного гравця і унеможливлювало геополітичний та воєнно-політичний впив Росії на цей стратегічно важливий регіон Європи. Військове втручання НАТО в Косові надавало США можливість довести своїм європейським партнерам американську провідну роль в Європі та посилити економічну та воєнно-політичну залежність ЄС від політики Білого Дому. США хотіли дестабілізувати євро, унеможливити його перетворення на другу світову резервну валюту.

24.03. 99 – у відповідь на відмову офіційного Белграда погодитися з умовами врегулювання ситуації в Косові військово-повітряні сили країн НАТО розпочали бомбардування території Югославії. (операція „Союзна сила”).

Воєнна стратегія Белграда у війні з силами НАТ, оборонний бюджет якого у 300 разів перевищував югославський, була розрахована на ведення масової патріотичної війни. Бомбардування сербських об’єктів мали змінити співвідношення сил на користь Визвольної Армії Косова, адже за планом НАТО саме вона мала очистити територію Косова від залишків югославської армії і сербських сил безпеки.

Опинившись у міжнародній ізоляції Мілошевич почав шукати зовнішню підтримку. Держдума РФ розцінила дії НАТО як „стратегічну підготовку для вторгнення в Росію”. Росія пропонувала Югославії створити російсько-білорусько-югославський союз. Білорусія не визнавала ембарго на поставу зброї.

6.05.99 – Чорномирдін вмовив Мілошевича піти на поступки. 3.06.99 – Мілошевич підписав „Документ про досягнення миру” (за посередництва Ахтісаарі”. 9.06 – угода в Куманово між НАТО та СРЮ – умови введення міжнародних миротворчих сил та об’єднаного командування НАТО,

20.06.99 – останні сили югославської армії покинули Косово, НАТО припинило бомбардування.

1. НАТО отримало повну воєнну та політичну перемогу в збройному протистоянні з Югославією. Альянс реалізував усі свої інтереси, пов’язані з воєнним втручанням у ситуацію в Косові.

2. Косовські албанці досягли своїх воєнних та політичних цілей. Виключно за допомогою сил НАТО вони позбавилися сербської влади та присутності силових структур Белграда в Косові.

3. СРЮ у політичному та воєнному плані зазнала поразки. Втрати від збройного протистояння з НАТО виявилися досить значними. Країна опинилася в міжнародній ізоляції. Офіційний Белград практично втратив політичний, військовий і економічний контроль над Косовом, віддавши його подальшу долю і майбутнє територіальної цілісності своєї країни в руки НАТО і ООН.

4. Остаточно конфлікт досі не врегульовано. Втручання НАТО на певний час усунуло проблему протиріч між Белградом і Косовськими албанцями, але спричинило нове протиріччя: між Визвольною Армією Косова і силами КФОР.