- •Історія поглядів на проблему конфлікту у системі міжнародних відносин.
- •Структура міжнародних конфліктів.
- •Типологізація та класифікація мк
- •Локальні, регіональні, глобальні мк.
- •Форми мк
- •10. Фази латентного етапу розвикту мк.
- •12. Типи стратегій та ресурси сторін в мк.
- •15. Багатоваріантність результатів мк
- •16. Загальні риси та особливості розгортання конфліктів на терені колишніх срср та Югославської Федерації.
- •18. Стадії розвитку сербо-хорватського конфлікту.
- •19. Вплив зовнішніх чинників на результати сербо-хорватського конфлікту.
- •20. Боснійський конфлікт та особливості його розвитку.
- •22. Роль релігійного фактору в ескалації боснійського конфлікту.
- •23. Роль нато і оон в розв’язанні боснійського конфлікту.
- •24. Дейтонський процес та місія Контактної групи в урегулюванні боснійського конфлікту.
- •25.Особливості розвитку Косовського конфлікту.
- •26. Трансформація Косовського конфлікту з внутрішнього в міжнародний.
- •27. Військова операція нато проти Югославії та її вплив на перебіг Косовського конфлікту.
- •29. Передумови виникнення придністровського конфлікту
- •30. Динаміка розвитку придністровського конфлікту.
- •31. Проблема врегулювання придністровського конфлікту.
- •32. Передумови та динаміка розвитку грузино-абхазького конфлікту
- •33. Проблеми врегулювання грузино-абхазького конфлікту
- •34.Нагорно-Карабахський конфлікт:
- •36. Війна в Чечні: передумови виникнення та етапи ескалації.
- •37. Аналіз та прогноз розвитку сучасної ситуації в Чечні.
32. Передумови та динаміка розвитку грузино-абхазького конфлікту
Грузино-абхазький конфлікт має цілу низку причин, причому етнічна сама по собі не є вирішальною, і певні історичні передумови. На кінець 1980-х років частка абхазького населення в Абхазії складала 17%, їхня чисельність майже зрівнялася з числом росіян і вірменів, була більш ніж удвічі менша від кількості грузинів (близько 46%). Зрозуміло, що при такому національному складі природне виникнення міжетнічного конфлікту є дуже сумнівним, для цього була потрібна потужна зовнішня підтримка більш слабкої сторони.
Абхази тривалий час були тісно пов’язані з грузинами, маючи досить умовну (за радянських часів) автономію, однак вони зберегли національну ідентичність та значною мірою “націоналізовані” місцеві владні структури. Більшість ключових посад в адміністрації автономії, всупереч наявній етнічній структурі суспільства, посідали саме етнічні абхази. Основною специфікою формування місцевої влади був протекціонізм, до того ж за партійним принципом. Це призвело до утворення міцного прокомуністичного апарату, який при керівництві радикально налаштованого президента Звіада Гамсахурдіа всіляко виявляв свою нелояльність до Грузії.
В час, коли більшість грузинів прагнула досягти незалежності часто ціною політичної конфронтації, абхазьке керівництво, спираючись на підтримку комуністів тодішнього Радянського Союзу (а згодом і Росії), почало зближення з представниками його Збройних сил, втручання в конфлікт яких згодом принесло перемогу Абхазії. Невиважена національна політика уряду З. Гамсахурдіа викликала вибух націоналізму на заході країни. Протистояння посилювалося як з боку грузинських радикалів, так і з боку абхазів.
Отже, розглядуваний конфлікт є міжетнічним, проте штучно ініційованим Росією, яка створила сепаратистський рух, ініціювала неконституційну боротьбу за владу в Абхазії.
“Гаряча” фаза конфлікту мала місце у 1992 - 1993 роках, коли відбувались воєнні дії. Ситуація загострилася із введенням грузинських військ в Абхазію. З 1 липня 1992 року, після встановлення дипломатичних стосунків Тбілісі з Москвою, розпочався процес визнання Грузії провідними державами світу. Це стало приводом для встановлення контролю за усією територією країни, але з втручанням в конфлікт гірських народів Кавказу (традиційних союзників Абхазії) ситуація стала некерованою. Почалася конфронтація за участю не лише кавказьких народів, а й ісламського світу.
Грузія обґрунтовувала введення своїх військ до Абхазії в серпні 1992 р. потребою охорони шляхів сполучення в ході конфлікту між новим урядом Шеварднадзе і прихильниками недавно зміщеного президента Гамсахурдії. Вона стверджує, що спроби “агресивних абхазьких сепаратистів” зірвати цю операцію привели до війни, але оскільки політичний конфлікт з Сухумі вже існував, розумно припустити, що метою вступу грузинських військ до Абхазії було “вирішення” абхазького питання.
Позиція Абхазії у конфлікті відзначається крайнім радикалізмом. Більшість населення не вірить у можливість проведення паритетних переговорів, що значною мірою зумовлено жорсткою позицією грузинського керівництва щодо основних вимог: включення Абхазії до складу Грузії, а головне – повернення 300 тис. біженців, що утричі перевищує населення самої Абхазії. Варто зауважити, що грузинське населення Абхазії є порівняно неавтохтонним, хоча, як вже відзначалось, традиційно серед населення Абхазії грузини становлять більшість.
Позиція Росії стала ще одним фактором розгортання конфлікту. Тоді, коли Грузія відмовилася вступати до СНД, а Абхазія усіляко виявляла свою лояльність до Москви, остання почала зближення із Сухумі. Однак після падіння режиму З. Гамсахурдіа новий лідер Грузії – один із чільних високопосадовців СРСР доби розпаду, Едуард Шеварднадзе спробував урятувати країну від громадянської війни, розпочавши прямі переговори, але на той час значні військові сили вже було втягнуто до конфлікту. Нездатність здійснювати реальне управління військовими формуваннями, відсутність єдиної позиції грузинського керівництва щодо Абхазії призвели до втрати контролю за ситуацією та стихійних збройних сутичок між підрозділами грузинської армії та абхазькими сепаратистами. Проте, вирішальним фактором в розвитку подій стала, все ж таки, неафішована участь в конфлікті Росії. Військові формування Абхазії складались з російських солдатів та тренувались на російських військових базах. В результаті Грузія втратила Абхазію, а Росія виступила “арбітром” між конфліктуючими сторонами.