- •Кафедра правових і загальнонаукових дисциплін
- •Правознавство
- •Донецьк 2011
- •Ідентифікація навчальної дисципліни (модуля) «правознавство»
- •1. Дисципліна
- •Правознавство
- •2. Опис Змістовий модуль 1. Держава та право
- •3. Зв’язки з забезпечуючими дисциплінами
- •5. Бібліографія :
- •Тематичний план навчальної дисципліни (модулю) «Правознавство»
- •1.1. Теорія держави
- •1.1.1. Поняття та структура суспільства та держави
- •1.1.2. Класифікація держав (Форма держави)
- •1.2. Теорія права
- •1.2.1. Поняття, ознаки, функції та джерела права
- •1.2.2. Право й інші соціальні норми
- •Порівняння ознак правових й інших соціальних норм
- •1.2.3. Форми (джерела) права
- •1.2.4. Система права. Правова система
- •1.3. Правовідносини
- •1.3.1. Правовідносини, їх елементи
- •1.3.2. Правосуб’єктність
- •1.3. Конституційне право
- •1.3.1. Загальна характеристика галузі конституційного права України
- •1.3.1.1. Поняття, предмет, метод конституційного права
- •1.3.1.2. Джерела конституційного права України
- •1.3.1.3. Принципи конституційного права України
- •1.3.1.4. Конституція України: поняття, функції, юридичні властивості. Класифікація конституцій
- •1.3.1.5. Основні характеристики України як суверенної держави
- •1.3.1.6. Форма держави Україна
- •1.4. Основні права, свободи та обов’язки громадян України
- •1.4.1. Розвиток ідеї прав людини
- •1.4.2. Громадянські та політичні права
- •1.4.3. Економічні, соціальні та культурні права
- •1.4.4. Індивідуальні та групові права. Права меншин
- •1.4.5. Права та обов’язки громадянина в Конституції України
- •1.4.6. Вибори. Референдуми
- •1.4.6.1. Виборче право. Види виборів. Принципи виборчого права
- •Виборче право
- •1.4.6.2. Виборчі системи
- •1.4.6.3. Референдуми
- •2.1. Трудовий договір
- •2.1.1. Поняття, предмет, методи трудового права
- •2.1.2. Трудовий договір: поняття, сторони
- •2.1.3. Строки трудового договору, контракт
- •2.1.4. Випробування при прийнятті на роботу
- •2.1.5. Переведення на іншу роботу
- •2.1.6. Колективний договір
- •2.1.7. Підстави для припинення трудового договору:
- •2.1.8. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст. 38 кЗпП)
- •2.1.9. Розірвання трудового договору з ініціативи власника (ст.40 кЗпП)
- •2.2. Умови праці
- •2.2.1. Робочий час
- •2.2.1.1. Норми робочого часу
- •2.2.1.2. Ненормований робочий час, надурочні роботи, робота в нічний час
- •2.2.1.3. Праця неповнолітніх
- •“Робочий час неповнолітніх”
- •2.2.1.4. Охорона праці жінок
- •Глава xіі кЗпП містить норми, що охороняють працю жінок:
- •2.2.2. Час відпочинку
- •2.3. Трудова дисципліна
- •2.3.1. Поняття та значення трудової дисципліни. Заходи заохочення та стягнення
- •2.3.2. Заробітна плата
- •2.4. Трудові суперечки
- •2.4.1. Індивідуальні трудові спори
- •2.4.2. Колективні трудові спори
- •2. 4.3. Матеріальна відповідальність
- •3.1. Суб’єкти господарського права
- •3.1.1. Поняття, предмет та система господарського права України
- •3.1.2. Господарські правовідносини. Методи господарського права
- •3.1.3. Суб’єкти господарського права
- •3.2. Ліцензування і патентування
- •3.2.1. Загальні основи ліцензування підприємницької діяльності
- •3.2.2. Види господарської діяльності, що ліцензуються
- •3.2.3. Оформлення і переоформлення ліцензії
- •3.2.4. Анулювання ліцензії. Нагляд, контроль і відповідальність у сфері ліцензування
- •3.3. Правові основи підприємництва
- •3.3.1. Господарська діяльність, як основа підприємництва
- •3.3.2. Поняття та ознаки підприємництва
- •3.3.3. Види господарської діяльності
- •3.4. Цивільне законодавство
- •3.4.1. Поняття, принципи та джерела цивільного. Суб’єкти цивільного права
- •3.4.2. Цивільно-правові відносини
- •3.4.3. Фізична особа як суб‘єкт цивільного права
- •3.4.4. Особисті немайнові права фізичної особи
- •3.4.5. Юридична особа як суб’єкт цивільного права
- •3.4.6. Майнові права суб’єктів цивільного права
- •3.4.6.1. Право власності та його зміст. Форми права власності
- •3.4.6.2. Право інтелектуальної власності
- •3.4.6.3. Поняття спадщини та спадкування права власності
- •3.4.6.4. Цивільно-правовий захист власності
- •3.5. Угоди. Договори та їх види
- •3.5.1. Поняття зобов’язань. Підстави виникнення і припинення зобов’язань
- •3.5.2. Цивільно-правові правочини (угоди). Договори
- •3.5.3. Цивільно-правова відповідальність: поняття й особливості
- •4.1. Теорія злочину
- •4.1.1. Поняття, задачі кримінального права. Дія Кримінального Кодексу в просторі, у часі і по колу осіб
- •Дія Кримінального Кодексу в просторі, у часі і по колу осіб
- •4.1.2. Злочин, його ознаки
- •4.1.3. Класифікація злочинів
- •4.1.4. Стадії вчинення злочину (ст.Ст.13,14,15)
- •4.1.5. Склад злочину. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)
- •4.1.6. Вік кримінальної відповідальності
- •4.1.7. Вина й її форми
- •Форми вини
- •4.1.8. Співучасть у злочині
- •4.1.9. Обставини, що виключають злочинність діяння
- •4.2. Теорія покарання
- •4.2.1. Покарання і його види
- •4.2.2. Види покарань
- •4.2.3. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ хv кк)
- •4.3. Адміністративне право
- •4.3.1. Поняття, предмет, метод та система адміністративного права України
- •4.3.2. Виконавча влада, державне управління та адміністративне право
- •4.3.3. Адміністративно-правові відносини: поняття, види, структура та основні риси
- •4.3.4. Адміністративне правопорушення, його склад
- •4.3.5. Поняття і основні риси адміністративної відповідальності
4.3.2. Виконавча влада, державне управління та адміністративне право
Виконавча влада має свій реальний характер у діяльності відповідних ланок державних органів та їх апарату. Ці органи називають органами виконавчої влади, вони здійснюють управлінську діяльність і по суті є органами державного управління. Згідно Конституції України державне управління здійснюється в межах єдиної системи державної влади на засадах поділу влади, тому державне управління не може протиставлятися виконавчій владі, оскільки через нього реалізуються владні повноваження суб’єктів виконавчої влади. Головними елементами державного управління є виконавча та розпорядча діяльність, а це означає, що всі суб’єкти виконавчої влади є ланками системи державного управління.
Категорія «виконавча влада» є політико-правовою, а категорія «державне управління» - організаційно-правовою. Тому співвідношення виконавчої влади і державного управління обумовлено лише їх виконавчою спрямованістю.
Державне управління – це вид державної діяльності, в ході якої реалізується державна влада. Таке визначення державного управління повністю відповідає системі поділу влади, оскільки кожна гілка єдиної державної влади реалізує повноваження через діяльність відповідних суб’єктів.
Виконавча влада і державне управління мають спільні риси, але у окремих випадках відрізняються за деякими важливими характеристиками. Наприклад, до органів управління належить також адміністрація державного підприємства чи установи, яка не є виконавчим органом, але виконавчу владу та державне управління здійснюють тільки виконавчі органи. Тому поняття «суб’єкт виконавчої влади» та «орган виконавчої влади» є тотожними.
Виконавча влада в Україні виконує функції безпосереднього управління. Однією з головних функцій її є вироблення економічної політики, розвиток економіки, стимулювання підприємництва, тощо.
Між державним управлінням та державним регулюванням принципова відмінність відсутня, оскільки мета їх одна. Управляючи, органи виконавчої влади здійснюють регулювання, а регулюючи – управління. Відмінність полягає у ступені впливу керуючого на керованого та рівні підлеглості або відсутності підлеглості. Форми та методи такого керуючого впливу в цілому складають організаційний механізм здійснення виконавчої влади.
Організаційно-правовий вплив виконавчої влади на підпорядковані об’єкти проявляється через функції державного управління.
Функції державного управління – це відносно самостійні та однорідні частини змісту управлінської діяльності держави, в яких виражається врегульований нормами адміністративного права владно-організуючий вплив суб’єкта управління на об’єкт з метою виконання завдань державного управління.
Функції виконавчої влади є відносно самостійними та універсальними і поділяються на загальні, спеціальні та допоміжні.
До загальних функцій належать функції прогнозування, планування, організації, регулювання, координації, обліку, контролю. Загальні функції справляють об’єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Вони є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються.
Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб’єкта чи об’єкта управління. До основних спеціальних функцій державного управління належать: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; забезпечення виконання Закону про Державний бюджет; розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку держави; керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях; підбір та розстановка кадрів в органах державного управління усіх рівнів; прийняття у разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану; оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними та ін.
Допоміжні функції створюють необхідні умови для нормальної діяльності управлінських структур. Вони призначені для забезпечення обслуговування процесів загальних та спеціальних функцій. До них відносяться функції фінансування, матеріально-технічного постачання, транспортного обслуговування, стимулювання, забезпечення трудовими ресурсами тощо.
Така класифікація функцій державного управління носить умовний характер, тому що на практиці вони переплітаються, взаємодіють між собою в єдиній системі організаційно-правового впливу суб’єкта на об’єкт управління.
Реалізація завдань і функцій державного управління здійснюється за допомогою відповідних форм і методів державного управління. Форми управлінської діяльності визначаються характером відносин у сфері управління, формуються в процесі здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності і призводять до певних юридичних наслідків. Якщо функції управління розкривають основні напрями цілеспрямованого впливу суб’єктів управління на об’єкти управління, то форми управління – це шляхи здійснення такого цілеспрямованого впливу, тобто форми управління показують, як практично здійснюється управлінська діяльність.
Отже форма управління – це зовнішній прояв конкретних дій, що здійснюються органами виконавчої влади з метою реалізації поставлених перед ними завдань.
Діяльність органів державного управління здійснюється у правовій та організаційній (не правовій) формі.
Здійснення державних управлінських функцій у правовій формі означає, що під час практичного виконання завдань, покладених на апарат управління, вони реалізують розпорядчі повноваження, змістом яких є виконання вимог закону і організація застосування правових норм, а у передбачених законом випадках здійснюють адміністративну юрисдикцію. Така діяльність органів управління пов’язана з виданням правових актів, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки, тобто ведуть до виконання, зміни або припинення адміністративних правовідносин між суб’єктом і об’єктом управління, що є правовими формами здійснення державного управління.
Здійснення виконавчої влади у правовій формі є виразом того, що повноваження, якими наділені управлінські органи, носять державно-владний характер з чітко визначеним способом їх втілення в життя шляхом видання юридичних актів.
Організаційна форма державного управління не породжує, не змінює та не припиняє адміністративних правовідносин. До організаційної форми управлінської діяльності можна віднести проведення нарад, інструктування, контроль, добір кадрів, розробку проекту управлінського рішення тощо. Організаційні форми, як правило, є підставою для наступного здійснення виконавчою владою дій юридичного характеру або можуть виникати після правових форм.
Правові і організаційні форми управлінської діяльності пов’язані з компетенцією органу виконавчої влади та його державно-владними повноваженнями. Це означає, що відповідний орган виконавчої влади реалізує свою компетенцію шляхом не тільки видання юридичних актів, а й проведення різного роду організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних дій.
Виконання завдань і функцій державного управління у будь-якій формі здійснюється за допомогою широкого кола адміністративно-правових методів.
Адміністративно-правовими методами є сукупність способів та прийомів безпосереднього і цілеспрямованого впливу виконавчих органів та їх посадових осіб на підпорядковані їм органи та громадян у відповідній формі і в межах закріпленої за ними компетенції.
Методи проявляються у формах управління, через взаємодію суб’єктів та об’єктів управління, зв’язки, що між ними склалися. Завдяки методам управління проявляється воля держави, повноваження юридично-владного характеру, що належать виконавчим органам. Це означає, що методи управління повинні бути юридично оформлені, закріплені адміністративно-правовими нормами. Тому методи управляючого впливу є адміністративно-правовими методами і саме в них виявляються всі якості державно-управлінської діяльності, в межах якої реалізується виконавча влада.
В адміністративному праві метод і форма управління є взаємопов’язаними сторонами процесу управління. Метод управління у відповідній формі реально виконує роль способу або засобу управляючого впливу. Форма ж управління реалізується завдяки методам, а через них реалізуються завдання і функції державного управління.
Адміністративно-правові методи управління поділяються на загальні та спеціальні. До загальних методів, як правило, належать методи переконання та примусу, адміністративного та економічного впливу, нагляду та контролю, прямого та непрямого впливу, регулювання, керівництва та управління.
У системі методів державного управління важливе місце посідають переконання та примус. Метод переконання займає пріоритетне місце в сфері державного управління.
Переконання – це система заходів правового і неправового характеру, які проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз’яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів.
Основними формами переконання, які застосовуються в державному управлінні, є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань; виховання; особистий приклад; роз’яснення завдань державного управління особисто або через засоби масової інформації; інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; моральне та матеріальне заохочення; критика роботи і поведінки окремих осіб.
Адміністративний примус є одним з видів державного примусу і являє собою систему засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов‘язків, розвитку суспільних відносин у рамках закону, забезпечення правопорядку і законності.
Залежно від мети застосування заходи адміністративного примусу можна поділити на три групи: заходи адміністративного запобігання – адміністративно-попереджувальні заходи; заходи припинення правопорушень; адміністративні стягнення.
До заходів адміністративного запобігання належать: вимога припинення окремих дій; перевірка документів; огляд речей та особистий огляд; тимчасове обмеження або заборона доступу громадян до окремих ділянок місцевості чи об’єктів з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони здоров’я людей; обмеження або заборона руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні загрози громадській безпеці; закриття ділянок державного кордону; здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких він встановлений, а також контролю за засудженими до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі; облік та офіційне застереження осіб; право входити на територію і до приміщень підприємств, установ і організацій, до житлових та інших приміщень громадян; введення карантину при епідеміях та епізоотіях; огляд медичного стану осіб і санітарного стану підприємств громадського харчування; ревізування та інвентаризація майна; контроль і наглядові перевірки.
Особливість заходів адміністративного запобігання полягає в тому, що їх використання не пов’язане з вчиненням неправомірних дій і вони носять профілактичний характер.
Заходи припинення правопорушень – це примусове зупинення протиправних діянь з метою недопущення шкідливих наслідків та забезпечення застосування до винної особи адміністративного стягнення, а у виключних випадках – і кримінального покарання.
Заходи припинення умовно можна поділити на дві групи – загального та спеціального призначення.
До заходів припинення загального призначення належать наступні заходи: адміністративне затримання; особистий огляд і огляд речей; примусове лікування; тимчасове відсторонення від роботи інфекційних хворих; примусове лікування осіб, що страждають на небезпечні для оточуючих захворювання; тимчасове відсторонення від керування засобами транспорту; припинення робіт та заборона експлуатації механізмів та ін.
До заходів припинення спеціального призначення належать: заходи фізичного впливу; спеціальні засоби; використання вогнепальної зброї.
Застосування всіх методів державного управління здійснюється органами виконавчої влади та державного управління лише у відповідності з вимогами норм адміністративного законодавства. Норми адміністративні законодавства виступають правовою основою механізму реалізації повноважень органів державної влади.
Таким чином, адміністративне право розглядається як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління. В цій системі, головним чином, адміністративно-правове регулювання зосереджеється на охороні та забезпеченні прав і свобод громадян; розробці та реалізації загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку; управлінні об’єктами державної власності відповідно до закону; вдосконаленні форм та методів державного управління; вирішенні організаційних проблем державного будівництва; вдосконаленні заходів заохочення та застосування відповідальності в державному управлінні; встановленні і ефективному втіленню в життя правових та організаційних засад господарювання; регулюванні функціонування в межах закону об’єктів недержавної власності; здійсненні заходів щодо зміцнення законності і порядку.