Слово над гробом Шевченка

Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася. А все ж ми через нього маємо велике й дороге нам право – оглашати рідним українським словом сю далеку землю.

Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов’янському мирові, чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Чехах, – всюди він був би між своїми. Боявся єси, Тарасе, що вмреш на чужині, між чужими людьми. Отже ні! Посеред рідної великої сім’ї спочив ти одпочинком вічним. Ні в кого з українців не було такої сім’ї, як у тебе; нікого так, як тебе, на той світ не проводжали. Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу зганяти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої... От за сю-то науку зібралися до тебе усіх язиків люде, як діти до рідного батька; через сю твою науку став ти всім їм рідний, і проводжають тебе на той світ з плачем і жалем великим. Дякуємо богу святому, що живемо не в такий вік, що за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня, серед столиці великої, і всею громадою складаємо йому нашу щиру дяку за його животворне слово.

Радуйся ж, Тарасе, що спочив ти не на чужині, бо немає для тебе чужини на всій слов’янщині, і не чужі люди тебе ховають, бо всяка добра і розумна душа тобі рідна. Бажав єси, Тарасе, щоб тебе поховали над Дніпром-Славутом: ти ж бо його любив, і малював, і голосно прославив. Маємо в бозі надію, що й се твоє бажання виконаємо. Будеш лежати, Тарасе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім’я з своїм ім’ям навіки з’єднав... Ще ж ти нам зоставив один завіт, Тарасе, Ти говорив своїй непорочній музі:

Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли, – у нас нема

Зерна неправди за собою...

Великий і святий завіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголати: то лучче ми мовчатимем, – і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду (Пантелеймон Куліш).

Балада про мою дівчину

Ой ти дівчинонько, моя вір’янонько,

У тебе личенько – рум’яне яблунько.

А твої вустонька, а твої губоньки –

Звелись пелюстоньки з вогнем докупоньки.

Ой не так вустоньки, як тільки ти сама,

Як на бумазі вся перцем написана.

Писали ж, ладили в темнаві ноченьки,

Списали, зладили хупаві оченьки.

Та ще й при місяцю, ще й при горішечку

Пустили в кароньки лукавцю кришечку.

Ой малювали влад ті малярове,

Намалювали вряд тонюні брови.

А вже при соненьку, при жайворіненьку

Рівняли брівоньку та й під шнурівоньку.

Аж надірвалися з того старання.

Це моя дівчина – кажу зарання... (І.Драч)

* * *

Не можу забути!

Не гоїться рана!

Мов жалібні нути

із струн теорбана

чи голосно грають,

чи ледве їх чути,

все жалем проймають –

не можу забути!

Не гоїться рана,

хоч мию сльозами,

хоч час на ню капле

цілющі бальзами,

хоч сонечко гріє

і зірка рум’яна

цілує, яріє –

не гоїться рана!

Хоч як ти далеко,

я все тебе бачу;

хоч стратив давно вже,

щодень тебе трачу;

хоч люта розпука

минулася п’яна

і клином розлука,

гадюка погана,

лежить поміж нами,

дівчино кохана,–

кохання без тями,

не гоїться рана… (І.Франко)

Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів'яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Остатній сей поклін!

Хоч у житті стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,

В моїх грудях зглушила і вгасила

Любовний, дикий шал,

Тим ти в душі, сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,

Коли на душу ляжуть злії змори,

Тебе шука душа

І до твоєї груді припадає,

У стіп твоїх весь свій тягар скидає,

І голос твій весь плач її втиша.

А як коли у сні тебе побачу,

То, бачиться, всю злість і гіркість трачу

І викидаю, мов гадюк тих звій;

Весь день мов щось святе в душі лелію,

Хоч не любов, не віру, не надію,

А чистий, ясний образ твій (І.Франко).

* * *

Старослов’янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом письма. Це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось.

У X-XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, що є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розташовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене написання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надрядковим знаком – титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розміщені ромбиком. Вони позначали лише членування тексту, зумовлене потребою перепочинку того, хто писав.

Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпечення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужуються й зменшуються, лінії стають похилими й викривленими, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З’являється кома, крапка з комою, двокрапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки.

У XVI-XVII ст. поряд із півуставом розвивається скоропис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, написані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруглення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тощо. Із скоропису виникає курсив – сучасне ручне письмо з пов’язаними буквами. Сучасний алфавіт і тип письма з простішим і більш заокругленим накресленням букв розвивався поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування... (За І.П.Ющуком)

Гідність

Є така тонка і ніжна, сильна і мужня, недоторканна і незламна річ – гідність людської особистості. В житті людина зустрічається з красою і підлістю, радістю і горем; в її духов­ному житті бувають години торжества і години страждання; душу її стрясає всепоглинаюча любов і відчуття мерзенності; бувають такі повороти і збіги обставин, коли треба відмовлятися від задоволення і піти на жертву в ім’я блага рідної, близької людини, особливо блага дружини і дітей, треба піднестися силою своїх думок, переконань над почуттями і емоційними поривами.

Усе це вимагає гідності. Треба з гідністю жити, працювати, користуватися матеріальними і духовними благами, на які ти маєш право, з гідністю переживати радість і горе, з гідністю хворіти і зустрічати свою останню годину. У найважчих обставинах – навіть тоді, коли життя здається неможливим, не можна переступати ту грань, за якою кінчається владарювання розуму над нашими вчинками і починається темна стихія інстинктів і егоїстичних бажань. Бережи, утверджуй, розвивай, піднось свою людську гідність! Корінь твоєї гідності – в благородних переконаннях і думках.

Гідність – це мудра влада тримати себе в руках. Благородство твоєї людської особистості виявляється в тому, наскільки мудро і тонко ти зумів визначити, що гідне і що негідне. Гідне повинно стати самою суттю твоєї духовної культури, негідне нехай викликає в тебе презирство і огиду… (В.Сухомлинський)