14. Основні риси та властивості л-тів.

До загальних рис л-та належить єдність (цілісність), диференціація, дискретність, континуальність та ін.

До загальносистемних властивостей відносяться емерджентність (наявність у системи таких властивостей, які не спостерігаються в жодного елементу окремо, незвідність до складових частин), складність (характеризується числом елементів системи, кількісно виражається їх логарифмом), різноманітність (характеризується числом видів елементів) і структурність , що характеризує організацію системи, її складність і різноманітність елементів.

До міжсистемних властивостями ландшафту відносяться: ступінь відособленості ландшафтів один від одного, контрастність і чіткість його кордонів; характер зв'язків з іншими ландшафтами, їх механізм і форми; стійкість сукупності ландшафтів до зовнішніх впливів; форми межландшафтной горизонтальній, вертикальній, тимчасової, просторово-часової організації; прямі і зворотні зв'язки, кругообіг, механізми саморегуляції.

Внутрішні властивості ландшафту наступні:

Цілісність, Відкритість, Функціонування ,

Продукування біомаси , Здатність грунтоутворення , Структурність , Динамічність Стійкість , Здатність розвиватися Мінливість властивостей компонентів геосистем в просторі , Нелінійність природних процесів.

17. Азональність епігеосфери.

Азональність – поширення будь-якого природного явища не пов’язане із зональними особливостями даної території. Зазвичай вона зумовлена геологічною структурою, тектонічним режимом, морфоструктурою рельєфу та ін. ендогенними факторами. Азональність одна з головних фізико-географічних закономірностей. Наслідками А. являються відмінності в кліматі, водному режимі, грунтах та органічному світі. Азональні фактори визначають характер і спрямованість багатьох природних процесів (в тому числі гравітаційних) і велику кількість властивостей геосистем. А. наряду із зональністю визначають формування структур ПТК. А. також створюють різні типи контакта океана з сушею та її ландшафтні особливості (різні берега, морфо скульптури), які порушують субширотно орієнтацію і сприяють утворенню особливостей прибережної полоси.

20.Висотна поясність як явище. Висотна поясність – географ. явище пов’язане зі зміною прир. комплексів з висотою. Головна причина – зміна теплового балансу (величина сон.радіації збільшується з висотою 10% на 1000м). Являється третім чинником ландшафтної диференціації після тепла і вологи. Під дією висотної поясності виникає ярусність( в залежності від ярусів змінюються класи ландшафтів). Зміна ландшафтів з висотою подібна до широтних змін ландшафтних зон. Кожній ландшафтній зоні властивий особливий тип висотної поясності, тобто свій поясний ряд, який характеризується кількістю поясів, послідовністю їх розташування, висотними кордонами. З наближенням до екватора можлива кількість поясів збільшується, структура поясного ряду змінюється, вертикальні межі одних і тих же поясів зміщуються вгору.

Зонально-секторні закономірності розміщення висотно-поясних рядів дуже ускладнює орографія.

19. Співвідношення зональності і секторності в епігеосфері. Під широтною (географічною,ландшафтною) зональністю розуміється закономірна зміна фізико-географічних процесів, компонентів і комплексів (геосистем) від екватора до полюсів. Причини зональності: потік сонячної радіації, шаруватість Землі, відстань від Землі до Сонця, маса Землі (яка втримує атмосферу біля її поверхні), нахил земної осі до площини екліптики (різниця сонячної радіації за сезонами), добовий рух Землі (сила Коріоліса), неоднорідність поверхні земної кулі. Секторність (або меридіональна зональність за В.Л.Комаровим) – закономірна зміна рослинних співтовариств, тваринного світу, типів ґрунтів з віддаленням від океанічних узбережжів у глибину материка. Основним фактором секторності слугує ступінь зволоження(в меншій ступені теплозабезпечення,на відміну від зональності).Секторність-така ж загальна географічна закономірність,як і зональність і між ними існує зв’язок.У більшості випадків секторна диференціація спрямована впоперек широтному простиранню ландшафтів, тобто сектори перетинають різні зони. Наслідком цієї обставини є те, що кожна зона більш-менш трансформується при переході з одного сектора в інший. Для багатьох зон кордони секторів стають нездоланними бар’єрами, так що їх розповсюдження обмежено чітко визначеними секторами аж до того,що їх довжина стає меншою за ширину(степова «меридіональна» зона Північної Америки).Ландшафтні зони залишаються неперервними у тих випадках, коли на протязі певної широтної смуги зберігаються однотипні умови теплозабезпеченості і зволоження.Проте якщо континентально-океанічний обмін повітряних мас має широтний або субширотний характер(якщо повітряні океанічні маси надходять на суходіл з півночі або півдня),ефект секторності накладається на зональність,посилюючи чи послаблюючи швидкість зональної зміни ландшафтів.