11. Птк як результат взаємодії природ. Компонент.

В основу л-знавства лягло уявлення про ПТК, як конкретне локальне або регіональне поєднання земної природи. ПТК є результатом поєднання ПГК у часі – маси земної твердої кори, маси гідросфери, повітряні маси атмосф.,біота,грунти, рельєф, клімат. Взаємозалежність їх виявляється у спряжених змінах від місця до місця та генетичній взаємообумовленості. Характерний набір ПГК, що склався у певних місцях, і розглядається як ПТК.Отже, ПТК-просторово-часова система ПГК(природні географічні компонеткти) взаємообумовлених у своєму розміщенні і таких, що розвив. як єдине ціле (за Ісаченко).Даний термін піддається критиці чере неврахування людини та її дію л-т.

12. Інертні, мобільні та активні компоненти птк.

Краукліс класифікував компоненти ПТК за визначальною роллю у формуванні та динаміці ландшафту (ПТК). Виділяють 3 групи:

Інертні – основа ландшафту, яка надає йому фіксованого місцеположення і певну просторову уособленість. (мінеральний субстрат та рельєф)

Мобільні – повітряні та водні маси. Функції: обмін, транзит, внутрішній зв'язок, зв'язок із середовищем.

Активні – живі організми (рослини, тварини, гриби, мікроорганізми) – внутрішній чинник саморегуляції, відновлення, стабілізації.

15. Чинники регіональної диференціації епігеосфери. Регіональний поділ епігеосфери обумовлений співвідношенням 2-х зовнішніх чинників – енергія сонця, внутрішня енергія Землі. Вони проявляються нерівномірно в просторі і часі. Прояви цих чинників обумовлюють появу 2-х головних географ. закономірностей – зональність і азональність.

13. Ієрархічні рівні птк.

У залежності від просторової організації виділяють три рівні організації геосистем: загальнопланетарний, регіональний, локальний. Загальнопланетарний пов’язаний з неперервністю надходження сонячної енергії різних величин, завдяки чому формуються географічні пояси (від екваторіального до полярного). Неоднорідність літосфери сприяє формуванню сухопутних і водних ландшафтів з їх специфічними рисами. Регіональний  рівень полягає в нерівномірності розподілу тепла і вологи, завдяки чому формуються природні зони (від вологих екваторіальних лісів до арктичних пустель). Віддаленість від великих водних поверхонь (океан) сприяє розвитку на суші секторів. Завдяки рельєфним особливостям земної поверхні, особливостям клімату і т.п. формуються одиниці фізико-географічного районування: район (ландшафт), провінція, область, країна.

Локальний рівень (топологічний) охоплює невеликі за площею території, які відрізняються за мікрорельєфними, мікрокліматичними та іншими особливостями. Це морфологічні одиниці ландшафту – фація, урочище, місцевість.

Кожний просторовий рівень організації має свої просторово-часові властивості і закономірності, у зв’язку з чим переносити їх з одного на інший рівень буде неправильно. Незважаючи на це, всі три просторових рівня організації геосистем між собою тісно взаємопов’язані, утворюючи чітку ієрархію і в кінцевому результаті формують цілісну структуру, назва якої – ландшафтна сфера.

16. Зональність географічної оболонки. Зональність – закономірна зміна фізико-географічних процесів, компонентів та комплексів від екватора до полюсів. Головні умови зональності: потік сон. радіації, кулястість поверхні; відстань між Землею і сонцем, маса земної кулі, нахил земної осі до площини екліптики, добові обертання Землі. Одним із наслідків нерівномірного широтного розподілу тепла є зональність повітряних мас, циркуляція атмосфери і волого обміну. Основні типи зональності повітряних мас (екваторіальні, тропічні, помірних широт, арктичні), теплові пояси – жаркий, 2 помірних, 2 холодних. Кліматична зональність відображається у всіх географічних явищах. Істотний вплив на нерівномірність широтного розподілу тепла оказує циркуляція атмосфери, повітряні маси і вологообіг. Циркуляція атмосфери – потужний механізм перерозподілу тепла і вологи. З зональною циркуляцією атмосфери тісно пов’язаний зональний вологообіг і зволоження. Це чітко проявляється у розподілі опадів. Основна причина зміщення зон – мікрокліматичні зміни.

18. Секторність географічної оболонки. Секторність – закономірна зміна природних умов від морського узбережжя в глиб материків пов’язана із зменшенням кількості вологи. Три головні сектори: 2 приокеанічних і внутр.. континентальний. Основним фактором секторності слугує ступінь зволоження. Часто секторна диференціація спрямована впоперек широтному простяганню ландшафтів, тобто сектори перетинають різні зони. Наслідком цієї обставини є те, що кожна зона більш-менш трансформується при переході з одного сектора в інший. Для багатьох зон кордони секторів стають нездоланними бар’єрами, так що їх розповсюдження обмежено чітко визначеними секторами.