58. Військово-політичне співробітництво в снд та позиція України

Не обійшлося без складностей у відносинах України із СНД (хоч правильніше було б сказати - із Росією) і у військовій сфері. 15 травня 1992р. у Ташкенті в рамках СНД підписано договір про колективну безпеку. Незважаючи на тиск, Україна не поставила підпис під цим документом.

Проте російське керівництво добре усвідомлювало, що без інтеграції усіх держав-членів СНД у військовій сфері відновити єдиний державний організм буде неможливо. 20 липня 1994р. РКБ прийняла Концепцію колективної безпеки, яку підписали міністри закордонних справ і міністри оборони країн-учасниць. У забезпеченні колективної безпеки країн-учасниць важлива роль відводиться спільній (об'єднаній) системі ППО.

Продовження діалогу відбулося на початку лютого 1995р. в Алма-Аті. Саме тут 10 лютого підписано відому Алма-Атіінську угоду про створення об'єднаної оборони (а не єдиної, - як передбачала Росія) системи протиповітряної оборони (ОСППО) держав-учасниць СНД. У Москві на чолі з ко­мандувачем ППО Росії створено Координаційний комітет ППО, який і мусить опікуватися співпрацею військ ППО країн СНД. До цієї Угоди приєдналась і Україна.

Міністр оборони України Валерій Шмаров підписав Угоду, зробивши застереження - «із врахуванням національного законодавства України». Фактично, це застереження має формальний характер, оскільки Угода передбачає, що координація дій сил і засобів об'єднаної ППО повинна здійснюватися із центрального КП ППО Росії. Поставлений під Угодою підпис міністра оборони В.Шмарова вніс певну суперечність у позицію України щодо інтеграційних процесів у військовій справі.

Україна не підтримує ідеї створення військового блоку СНД, а відповідно не підписала 15 травня 1992р. в Ташкенті Договір про колективну безпеку (Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Узбекистан). Договір передбачає утворення Ради колективної безпеки в складі керівників держав- учасників і Головнокомандувача Об'єднаними Силами СНД. Створення членами СНД поруч з Радою глав держав ще одного колективного органу неминуче підніме питання про розмежування їхніх повноважень, а таке розмежування може бути проведене на підставі консенсусу. Ще більш незрозумілим є участь в новому органі Головнокомандувача Об'єднаними Збройними Силами СНД, оскільки він підпорядковується Раді глав держав.

59.Україна і Ташкентський пакт

Ташкентський пакт. Офіційна назва Договір про колективну безпеку країн СНД. Утворений 15 травня 1992 р. в Ташкенті (Узбекистан). Військово-політичний союз Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Вірменії. Передбачає тісну взаємодію, під домінуванням Росії, у політичній та військовій сферах, розвиток військово-промислової кооперації. Штаб-квартира знаходиться у Москві (Росія). Держави –учасниці зобов’язувались утримуватись від використання сили, та вирішувати всі суперечки мирним способом. Заборонялося вступати у військові союзи будь-яких інших держав. Якщо відносно одної з країн-учасниць буде застосовано агресію, то це буде розцінюватись, як агресія щодо всіх країн-учасниць.

60. Основні етапи укр.-рос. відносин (1990-2004) та їх характеристика

Після проголошених суверенітетів виникла проблема укр..-рос. відносин, здійснюваних поза загально союз.центром. Делегації країн довго обговорювали договір, який би иіг відобразити нові реалії у відносинах між ними. Найбільша проблема виникла щодо кордів. Росія казала, що між республіками існують адміністративні, а не державні кордони, Україна це спростовувала.

19 листопада 1990 р. договір був підписаний у Києві і відігравав позитивну роль у боротьбі обох республік із загальносоюзним компартійно-рад. центром. Однак після розпаду союзу проблема кордонів між Україною та Росією знову виявилася неузгодженою.

Але це не була єдина проблема,бо тепер ідеї СРСР відкидалися Україною. Особлива проблема кружляла навколо Чорноморського флоту. Росія хотіла перетворити Крим, на свою автономію.

Настурний етап розпочався після приходу на президентський стіл Кучми, який вважався «другом Росії». 1995 р. булв підписаний договір про дружбу, співробітництво та партнерство. Зрушення на краще відбувалося на всіх сферах., а 27 січня 1995 р. було укладено угоду про співробітництво прикордонних областей двох держав. 31 травня 1997 р. відбулося підписання договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією.

Щодо Чорноморського флоту, то його матеріальна база та інфраструктура розподілялася порівну. Частину кораблів Україна продавала Росії.

Взагалі було підписано понад 260 міждержавних, міжурядових та міжвідомчих документів у різних галузях, понад 100 з них діють і по нині.

Протягом 2000р. відбулося кілька зустрічей між президентами через президентські вибори. Низка двосторонніх угод була підписана 11-12 лютого у Дніпропетровську.

61. Питання Криму, Севастополя та Чорноморського флоту у укр..-рос. відносинах.

Днями інформагенції повідомили, що командування Чорноморського флоту Росії вчергове відмовилося виконувати рішення українського суду про повернення Міністерству транспорту України гідрографічно-навігаційних об’єктів, розташованих на українській території.

Представники Чорноморського флоту Росії заявили, що рішення Господарського суду Херсонської області про вилучення гідрографічного обладнання “суперечить базовим угодам щодо Чорноморського флоту і не може бути виконаним”.

Як відомо, за згодою про перебування ЧФ Росії на території України, підписаному наприкінці травня 1997 року, у місячний термін мали розробити додаткову угоду щодо засобів навігаційно-гідрографічного забезпечення, однак досі її немає. У 1998 році маяк "Сарич" і ще близько 10 маяків і 70 інших навігаційно-гідрографічних об’єктів були передано Міністерству транспорту України. Однак командування Чорноморського флоту відмовилося виконати цю постанову.

Командування ЧФ Росії пригрозило застосувати “усі необхідні для захисту військових об’єктів засоби і сили”.

Після проголошення незалежності і підтвердження її на референдумі, а точніш – з 3 січня 1992 року Україна розпочала формування власних Збройних Сил. До 20 січня усі військовислужбовці військ і сил, дислокованих на території України мали присягнути на вірність українському народу. В усіх округах так і сталося, але лише не на ЧФ, командування якого виступило проти. Але згодом вони таки також присягнули на вірність.

23 січня 1992 року - парламент Росії й Міністерство закордонних справ засудили передачу Криму від Росії до України 1954 року.

1 квітня 1992 року - до Севастополя прибув Главком ВМФ Росії адмірал Володимир Чернавін, який закликав моряків не присягати Україні. До 1 квітня усі військовослужбовці, які присягнули Україні, були усунуті з посад.

7 квітня 1992 року - Президент Росії Борис Єльцин підписав указ про перехід під юрисдикцію Росії Чорноморського флоту.

На Ялтинській зустрічі у серпні 1992 р. Кравчук і Єльцин домовилися як поділити флот до 1995 року.

8 червня 1993 року - Міністерство оборони України заявило, що не може навіть бути мови про здачу Севастополя в оренду Росії.

17 червня 1993 року - Кравчук і Єльцин зустрілися під Москвою і підписали угоду про розподіл Чорноморського флоту порівну, хоча потім і були протести проти цього розподілу.

9 липня 1993 року - Російський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала Севастополь частиною Росії і головною базою єдиного російського Чорноморського флоту. А 14 липня 1993 р. Парламент України засудив резолюцію від 9 липня про приналежність Севастополя до Росії, схвалену російськими колегами, як акт політичної агресії проти України. Рада Безпеки ООН оголосила резолюцію парламенту Росії несумісною зі Статутом ООН і такою, що суперечить україно-російській угоді, підписаній в листопаді 1990 року, згідно якої обидві країни зобов'язувалися поважати територіальну цілісність одна одної. Парламенту Росії відхилив пропозицію про перегляд резолюції стосовно Севастополя.

3 вересня 1993 року – Л.Кравчук і Б.Єльцин зустрілися в Массандрі. Єльцин запропонував продати українську частину флоту, а Кравчук повідомив, що він вже збирається продати гроші для одержання державного прибутку.

Отже, підписання у 1997 році міждержавної угоди не призвело до розв’язання проблеми флоту, а лише її законсервувало. В розвиток цієї базової угоди досі не підписано жодного міжурядового документу.