49.Основні напрямки зовнішньої політики України на сучасному етапі

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”.

Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

• утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

• забезпечення стабільності міжнародного становища України;

• збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів;

• включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу;

• захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і віхідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом;

• поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади, на яких наша держава реалізує свою зовнішню політику, базуються на дотриманні загальновизначних норм і принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ.

Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

Вона розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.

Україна, наголошується в документі, не є ворогом жодної держави. Вона беззастережно засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати будь-які міжнародні спори виключно мирними засобами. Ми не висуваємо жодних територіальних претензій до своїх сусідів, так само, як і не визначаємо жодних територіальних претензій до себе.

50. Проблема кордонів у з/п сучасної України

Кордони - невід'ємна ознака будь-якої держави. Вони є обов'язковим елементом, що сприяє формуванню державно-територіального організму. Без чітко визначених і добре захищених кордонів держава не може забезпечити своє суверенне право на організацію власної соціально-економічної системи.

У Мінській угоді щодо утворення СНД було закріплене положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн-учасниць Співдружності, недоторканості їх кордонів. У заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про СНД зазначалося, що кордон між Україною, Росією і Білоруссю є державним кордоном України, який є недоторканим. Проте російська сторона висловив тезу про те, що кордони держав, які утворились після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями.

За таких умов назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений з Росією, Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів республіки Білорусь, Російської Федерації й України був підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.

Але таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. був підписаний Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань.

Складніше вирішувалось питання про. делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалась на пропозиції росіян "щодо внутрішнього і зовнішнього кордонів". Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялась. Влітку 1992 р. російський міністр А.Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом.

Російський парламент 9 липня 1993 р. прийняв Постанову "Про статус міста Севастополя", в якій наголошувалось, що місто має перебувати у російському підпорядкуванні. Акт суперечив нормам міжнародного права. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов'язаннями РФ та України про непорушність кордонів, такий, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили. Однак, незважаючи на рішення Ради безпеки ООН, російська сторона продовжувала акцентувати на проблемах Криму.

Спекуляції навколо Севастополя є не лише втручанням у внутрішні справи України, а й суперечать рішенням Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 p., де Росія разом із США, Великобританією, КНР і Францією є гарантом територіальної цілісності та недоторканості кордонів України.

Росія запропонувала країнам-учасницям СНД укласти Концепцію і Договір про співробітництво в охороні кордонів дер-жав-учасниць СНД з державами, що не входять до Співдружності. Ці документи підписали Вірменія, Білорусь, Грузія, Росія, Киргизія та Таджикистан. Разом з Україною їх не підписали Азербайджан, Молдова, Туркменістан і Узбекистан. Україна і надалі відстоює механізм двосторонніх угод. Щодо кордонів, то вони мають бути уніфіковані: не можуть у незалежних державах існувати зовнішні та внутрішні кордони, вони рівноцінні і вимагають посиленої охорони.

Довжина українсько-російського кордону - 2484 км. На середину 1996 р. тут функціонувало 60 пунктів пропуску. На січень 2002 р. Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією. В Керчі 24 грудня 2003 р. після нетривкого, чітко спланованого "конфлікту" навколо о. Тузли, Л.Кучма та В.Путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керчинської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн.

51. Принцип без’ядерності в з.п. України

Одним із перших вагомих зовнішньопол. кроків України від час набуття незалежності стала практична реалізація курсу на без’ядерний статус. Цей курс забезпечував зміцнення міжнародного становища України. Не дотримуючись такої політики, було неможливо здобути підтримку міжнародного співтовариства для укр. державотворчого процесу.

Україна вважалася перенасиченою ядерною зброєю, що залишилася їй ще з Рад. Союзу. Україна була третьою за ядерним потенціалом після Росії та США. На її території розміщувалася 43-я ракетна армія.

У Декларації про державний суверенітет Україна оголошувала, що дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не набувати ядерної зброї. Говорячи про практичну реалізацію цього курсу, то спочатку 31 липня 1991 р. було підписано Договір між США й СРСР про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (договір про СНО). Вже 24 жовтня 1991 р. парламент ухвалив заяву про без’ядерний статус України. 18 листопада 1993 р. ВРУ ухвалила постанову про ратифікацію договору про СНО та Лісабонського протоколу від 23 травня 1992 р.

3 вересня 1993 р. Україна уклала Масандрівські угоди, спрямовані на скорочення та ліквідацію ядерної зброї.

Згодом до осені 1994 р. відбувся застій у ядерному роззброєнні. Багато політиків вважали, що поспішати з таким рішенням не варто, бо лише яд. зброя може захистити Україну. Але ця думка хибна, бо «ядерна кнопка» знаходилася в руках Рос. президента.

52. Принцип позаблоковості в з/п-ці України

Сенсом набуття країною нейтрального статусу є ті гарантії безпеки, які надаються їй як нейтральній країні з боку інших країн або міжнародного співтовариства. Ними є такі гарантії: 1. Поважати нейтральний статус країни у випадку його визнання. 2. Не використовувати територію, повітряній і морський простір нейтральної країни в якості театру воєнних дій, а також не перевозити через цю країну військові вантажі та військові контингенти. 3. Не створювати на території нейтральної країни своїх військових баз чи інших військових об’єктів, а також рекрутських пунктів для набору резервістів чи військовослужбовців.

Це, власне, і всі гарантії безпеки, які надаються країні за її нейтральний статус, і навколо якого так натхненно ламаються списи в Україні. І то, ці гарантії надаються при умові його визнання за тією чи іншою країною, що проголосила про такий статус з боку інших країн. Зазвичай об’єктивною підставою для такого визнання є чітке дотримання нейтральною країною своїх зобов’язань.

Серед яких:

— не надавати свою територію, повітряний чи морський простір іншим державам для використання у військових цілях, для воєнних дій, для розміщення іноземних військових баз та військових об’єктів, формування рекрутських пунктів, для переміщення військових вантажів і перевезення військових контингентів;

— не передавати і не продавати озброєння в зони воєнних конфліктів та не надавати військової допомоги;

— не приєднуватися до воєнно-політичних союзів і військових блоків.

Із означених положень видно, що гарантії безпеки, які надаються нейтральним статусом, є досить умовними і ненадійними.

Альтернативи України

В умовах поширення НАТО і можливого визнання de-facto Заходом пострадянського простору як сфери «особливих інтересів» і «особливої відповідальності» Росії Україна може стати дуже вразливою для політичного, економічного та воєнного тиску з боку Російської Федерації і може бути примушена до поступової політичної і воєнної інтеграції з цією країною.

Значно більш прийнятним, з точки зору інтересів України, є другий варіант – постійний нейтралітет, гарантований великими державами чи Радою Безпеки ООН.

Сьогодні найраціональнішим і, мабуть, чи не найкращим для України можливим варіантом політики національної безпеки має стати так званий «активний нейтралітет», подібний до статусу Швеції в її стосунках з європейськими структурами безпеки. Сюди слід додати також «спеціальні відносини» з НАТО і курс на політичне членство в цій організації паралельно з орієнтацією на ЄС і ЗЄС. В такому випадку формально нейтральна Україна поступово і планомірно підвищує рівень своєї кооперації з Північноатлантичним альянсом в рамках РЄАП, ПЗМ і відносин «особливого партнерства».

Курс на інтеграцію в Європу, в тому числі і в євроатлантичні структури, сьогодні стає тільки стратегічним пріоритетом України. Але Україні важливо й активізувати дипломатичні зусилля з метою сформувати на Заході стійкі переконання в тому, що неможливість безпосередньо увійти до ЄС і Північноатлантичного альянсу здатна завдати чималої шкоди українській державі й у перспективі може підірвати тут реформаторський процес. Саме тому надзвичайно актуальним стає питання про розробку спільних із Заходом стратегій і програм з прискорення інтегрування України в євроатлантичні структури.

Можна твердити, що політика нейтралітету і позаблоковості була правильним і єдино можливим вибором України в 1991 р. Вона може розглядатися як доцільна і раціональна ще на деякий період майбутнього. Проте у більш широкому часовому інтервалі позаблокова країна, що перебуває на межі зіткнення конкуруючих інтересів, двох цивілізаційних просторів, історично приречена на втрату свого статусу – добровільно або примусово.

Стратегічний курс України і розклад сил в геополітичному просторі дають їй можливість увійти до європейського цивілізаційного простору як повноправному члену європейських і євроатлантичних структур.