31.Українське питання на міжнародних форумах в роки Другої Світової

Долю земель і населення Північної Буковини та Бессарабії було вирішено в кінці червня 1940 р. На вимогу радянського керівництва за порадою Берліна Румунія 28 червня 1940 р. змушена була передати ці території СРСР. У цей самий день Червона армія перейшла кордон через р. Дністер і зайняла Північну Буковину та Бессарабію. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення до складу УРСР цього краю. Ще раніше постанову Народних Зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР ухвалили відповідно Верховні Ради СРСР 1 листопада і УРСР 14 листопада 1939 р. Унаслідок цього населення України напередодні війни з Німеччиною збільшилося на 8,8 млн. осіб і становило майже 41,7 млн. жителів, а її територія розширилася до 565 тис. км2. Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут було проведено широкомасштабну "радянизацію". Здійснювалося механічне перенесення комплексу "казармового" соціалізму, що робилося без урахування реальних потреб і можливостей. Поряд з націоналізацією промислових підприємств, банків, транспорту та експропріацією маєтків польських землевласників, перерозподілом землі між українськими селянами, українізацією, поліпшенням медичного обслуговування та ін., проводилися руйнація політичної та культурної інфраструктури, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти так званих буржуазних спеціалістів, масові депортації населення тощо. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано, головним чином депортовано без суду й слідства, близько 10 % населення західних областей. Почали обманом забирати молодь буцімто для продовження навчання в Києві, Харкові, Донецьку, а насправді вивозили юнаків та дівчат до Сибіру. Усього репресували і вислали без суду й слідства 312 тис. сімей, або майже 1,2 млн. осіб. Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу Німеччини на СРСР. Рятуючись від сталінських переслідувань, чимало жителів Західної України намагалися втекти до генерал-губернаторства, створеного німцями в 1939 р. на колишніх польських землях. Усього з вересня 1939 р. до червня 1941 р. до німецької окупаційної зони перебралося більш як 20 тис. українських політичних біженців. Унаслідок таких дій радянської влади ставлення до сталінського режиму круто змінилося. Поступово зростав рух Опору, активізувалася підпільна мережа ОУН. Вона не лише витримала репресії режиму, а й навіть здобула нових прихильників. Чимдалі все більше людей почали відвертатися від "Совітів". Підсумовуючи сказане, слід відмітити, що, попри всю суперечливість та неоднозначність політики тоталітарного режиму в західноукраїнських землях, об'єднання в межах однієї країни вперше за багато років більшості українських етнічних територій стало визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

32. .Утворення НКЗС УСРР та його завдання

Із стабілізацією політичної ситуації на території України, пов’язаною з перемогою над зовнішньою інтервенцією та внутрішньою контрреволюцією, з’явилася можливість розгорнути активну зовнішньополітичну діяльність. Протягом 1921-1922 рр. була прийнята низка нормативно-правових актів, що регулювали діяльність дипломатичних та консульських представників УСРР за кордоном та іноземних представників в УСРР.

У жовтні 1921 р. були засновані посади уповноважених НКЗС УСРР у містах Києві

та Одесі для полегшення вирішення на містах питань, які виникають: по-перше, при застосуванні законів відносно іноземців, а по-друге, при виконанні зобов’язань за міжнародними договорами. Компетенція уповноважених НКЗС УСРР в Києві та Одесі визначалася положенням, затвердженим ВУЦВК в жовтні 1921 р. Вони вирішували питання щодо видачі закордонних паспортів, надання дозволу на в’їзд в Україну, прикордонні питання, питання, зв’язані з виконанням на місцях обов’язків із міжнародних договорів, загальне керівництво із застосування законів відносно іноземців.

28.03.1922 р. ВУЦВК прийняв постанову “Про уповноважених Народного комісаріату справ закордонних на терені УСРР”. До обов’язків уповноважених НКЗС УСРР належали: зносини з офіційними представниками іноземних держав; нагляд за виконанням місцевими органами договорі; зносини з місцевою владою з питань відносно іноземних громадян; виконання доручень НКЗС УСРР.

Дипломатичними представниками іноземних держав вважались особи, які мали відповідні вірчі грамоти від свого уряду для виконання зовнішньополітичних і дипломатичних функцій і перебували з цією метою на території УСРР. Дипломатичні представники користувалися правом особистої недоторканості, а також приватного ьжитла й службової канцелярії, правом непідсудності судовим установам у кримінальних і цивільних справах. Значна увага приділялася консульській роботі. Консули УСРР призначались і звільнялись Раднаркомом за поданням НКЗС УСРР. До їх обов’язків належали захист економічних і правових інтересів УСРР, її громадян та об’єднань за кордоном, виконання окремих доручень НКЗС УСРР.

Таким чином, нормативно-правове забезпечення діяльності органів зовнішніх зносин

УСРР у 1918-1922 роках залежало від конкретної історичної обстановки, яка склалася на той час. В умовах боротьби та розрухи всі сили були направлені на завоювання та

укріплення радянської влади на території України. Тому в 1918-1920 рр. спостерігаємо майже відсутність нормативно-правових актів, які би забезпечували діяльність органів

зовнішніх зносин УСРР. Право УСРР на здійснення зовнішніх зносин з іноземними

державами закріпила Конституція УСРР 1919 р. У 1921-1922 рр. активно приймалися законодавчі акти, що визначали правовий статус та регулювали діяльність НКЗС УСРР та його органів на місцях, дипломатичних та консульських представництв, як УСРР за кордоном, так і іноземних представництв на території УСРР.