8. Значення прийняття християнства для розвитку української культури

Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства, підготовленим усім ходом історії та об'єктивними потребами доби. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, антагоністичним. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси класового ранньофеодального суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі.

Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті. Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів. Найінтенсивніше засвоєння давньоруським суспільством візантійської і болгарської літературно-культурної спадщини відбувалося у X—XI ст. Із запровадженням князем Володимиром шкільної освіти й активним храмобудуванням постала нагальна потреба у християнській церковній і учительно-проповідницькій літературі. Ввозилося передусім те, що було необхідне для практичних потреб, нового християнського культу. У болгарських перекладах на Русь прийшли основоположні зразки християнської літератури і, звісно, передусім санкціоновані церквою: біблійні, богослужбові, проповідницькі, агіографічні. їх не тільки бережно зберігали, а й переписували, тобто їх літературна доля продовжувалася на новому суспільно-історичному та культурному ґрунті. Найактивніше, звичайно, використовували біблійні тексти, перекладені з грецької мови болгарськими вченими-просвітителями Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. Книга релігійних пісень Псалтир, «Остромирове євангеліє», «Учительне євангеліє», «Азбучна молитва» — це ті тексти, якими щодня послуговувалися служителі церкви.

9. Архітектура та будівництво в середньовічній Русі.

З 10 століття починається розвиток монументальної архітектури давньої Русі, у великих містах зводяться грандіозні споруди — Софійський собор у Києві, Собори Святої Софії у Новгороді, Полоцьку та інших містах. В період феодальної роздробленості (12—14 століття) утворюються архітектурні школи окремих земель: Придніпров'я (П'ятницька церква в Чернігові, 12—13 століття), Володимиро-Суздальська (Успенський собор у Володимирі та церква Покрова на Нерлі, 12 століття), Новгородська та ін.

Специфічний характер архітектури регіональних староруських шкіл визначався місцевими соціальними особливостями, будівельними традиціями. Архітектура Володимиро-Суздальського князівства характеризується багататством пластики білокам'яних споруд (палацовий ансамбль у Боголюбові, Успенський та Димитріївский собори у Володимирі). Архітектурі Новгорода притаманний суворий лаконізм величних форм (Георгіївський собор Юр'євого монастиря), невимушено мальовничі асиметрично викладені будівлі Пскова. Архітектура Давньої Русі вражає своєю правдивістю, ясним виявленням конструкції та просторової організації будівлі в її вигляді. Після перерви в архітектурному розвитку 1240 — 1290 рр., викликаної монголо-татарським нашестям, головними архітектурними центрами стають Новгород, Псков, Москва, своєрідно розвиваючі давньоруські традиції.

На основі староруського зодчества в 14—16 століттях на теренах сучасної України формуються і розвиваються: українська архітектура (Покровський собор у Харкові, 17 століття, ансамбль Львівського братства, 16—17 століття); москвинська, згодом, — російська архітектура (Московський Кремль, 15 століття, Василія Блаженного храм у Москві, 16 століття, Вознесіння церква в Коломенському, 16 століття); і білоруська архітектура (замок у Мирі, 15 століття).

З об'єднанням російських земель під владою Москви складається єдина російська архітектурна школа. Ансамбль Московського Кремля став прообразом для Кремлів інших міст і послужив ядром радіально-кільцевої структури зростаючої Москви. Яскрава своєрідність притаманна типу шатрових храмів-веж, що склався в 16 столітті (церква Вознесіння в с. Коломенському, нині в межах Москви). Для російської архітектури 17 століття характерні різноманіття форм, святкова мальовничість. Поряд з кам'яною архітектурою велике місце займало дерев'яне зодчество, що досягло в 17-18 ст. високої досконалості (церкви Преображенська в Кіжах, Успенська в с. Кондопога та ін.)